Спочатку:
На сторінку книги
Прохід за ядром виявився не просто тунелем, ніби його прокопали самі гравці. Не таким, як решта кишені, де все виглядало зібраним із фрактальних уламків. Тут стіни були рівніші, лінії — чіткіші. Руни зникли, поступившись гладкій поверхні з рідкісними врізаними маркерами.
— Це вже не системна генерація, — тихо сказала Майка. — Тут хтось попрацював. Майнери або будівельники.
— Або закріплювали локацію, — додав я.
Пасивка більше не мовчала. Вона не сигналізувала про небезпеку — лише фіксувала окремі елементи на межі видимості. Наче відмічала: «Це важливо».
Йшли ми недовго й майже одразу вийшли в нову печерну зону. Я зупинився першим.
— Та-ак…
Перед нами розкинувся табір. Справжній.
Платформи, вбиті прямо в камінь. Збірні конструкції, енергощити, акуратно розставлені модулі зберігання. Кілька веж — не декоративних, а функціональних, із турелями та сенсорними блоками.
— Це реально гільдійська зона… — Майка завмерла.
— Приватна, — додав я.
— Але як? — видихнула вона. — Фрактал щойно відкрився! Тепер я на сто відсотків впевнена, що ти мав рацію щодо бета-доступу.
Я повільно обвів поглядом територію: сліди розкопок, розібрані пласти породи, закріплені маркери.
Це був не швидкий рейд одинаків. Це була спланована операція.
— Вони тут працювали кілька днів мінімум, — сказав я.
Вайро тихо вилаявся.
— Тобто… — він повернувся до Фаркса. — Ти не жартувала.
Вона не відповіла — лише уважно дивилася вперед. Туди, де в центрі табору стояла головна конструкція: висока башта з пульсуючим ядром керування і гільдійськими мітками.
— Це вони, — тихо сказала вона.
— «Ешелон», — додав я.
— І вони зайшли сюди ще до відкриття фрактала, — завершив Вайро.
Тиша стала важкою. Бо відповідь на питання «як» нікому не подобалася. Або несанкціонований доступ, або куплений бета-вхід від адміністрації.
І саме в цей момент:
— Доступ обмежено.
Не гравець. NPC.
З-за найближчої конструкції вийшов гільдійський страж. Людиноподібний, у броні з незнайомою мені символікою.
— Територія закрита, — продовжив він. — Покиньте зону або підтвердьте ідентифікацію.
Я завмер.
— NPC із гільдійною прив’язкою? — тихо сказала Майка. — Вони вже й таке ставлять?
— Якщо маєш ресурси — ставиш усе, — відповів я.
Фаркс зробила крок уперед.
— Перевірка, — сказала вона.
Ми всі одночасно подивилися на неї.
— Ти що робиш? — прошипів Вайро.
Але було пізно. Страж повернув голову.
— Ідентифікатор…
Секунда.
Дві.
— Фаркс.
— Доступ частково підтверджено.
Майка різко втягнула повітря.
— Він тебе впізнав.
Вайро різко повернувся до Фари.
— Ну от і відповідь.
Вона стояла нерухомо.
— Продовжити доступ? — запитав страж.
Я зреагував швидше.
— Підтвердити, — сказав я.
Він повернув голову до мене.
— Ви не авторизовані.
— Але він — так, а ми в одній групі, — я кивнув на Фаркса, швидко перекинувши йому асистента лідера.
Страж відреагував із затримкою:
— Допуск обмежено. Дозволено доступ до зовнішнього контуру.
— Нам вистачить, — тихо сказав я.
Страж відійшов і більше не рухався.
— Це було занадто просто, — пробурмотів Вайро.
— Ні, — відповів я. — Це було занадто підготовлено.
Я повернувся до Майки.
— Зможеш розкрити систему зсередини?
Вона вже усміхалася.
— Ти серйозно питаєш?
— Працюй.
Вона швидко розгорнула інтерфейс, підключаючись до найближчого модуля.
— Захист є, але дивнуватий, — пробурмотіла вона. — Наче його давно не оновлювали.
— Бо ніхто не мав сюди потрапити, — сказав я.
— Або вони не встигли, — додав Вайро.
— Є, — сказала Майка за кілька секунд. — Залізла в архіви.
У чаті спалахнули дані: логи, записи, файли.
— Знайшла дещо. Відео.
— Вмикай.
Камера. Цей самий зал. Але ще під час розкопок.
Фігури в броні. Люди. І один із них — Фаркс.
— Кел… — тихо сказала Фара.
Він щось говорив, але звук спершу не йшов.
Потім прорвався:
— …ми підтвердили. Це не просто вузол. Це доступ…
— …якщо розрахунки правильні, це ключ до керування зв’язками фракталів…
— …артефакт уже активовано…
Запис смикнувся.
— Перемотай, — сказав я.
Майка виконала.
Кадр змінився.
Кел стояв ближче до камери. Втомлений. Але в очах — одержимість і збудження.
«Ключ уже в нього.»
— Стоп, — сказав я.
Майка завмерла.
— Назад.
Повтор.
«Ключ уже в нього.»
— Хто цей «він»? — тихо спитала Майка.
Я дивився на запис. На Кела. На його погляд.
Він дивився не в камеру. А трохи вбік.
— Це не лог, — сказав я. — Це повідомлення.
Вайро насупився.
— Кому?
Я перевів погляд на Фару.
— Гарне питання.
Вона не відривала очей від запису. І вперше за весь час виглядала по-справжньому наляканою.
Пасивка блимнула яскравим спалахом — цього разу вказуючи не на механізм, а кудись у глиб табору.
Я повільно випростався.
— У нас гості.
І тієї ж миті на іншому боці табору щось ворухнулося.
