Спочатку:
На сторінку книги
Після прощання з паном Річардом, коли останні відблиски заходу згасли поміж гіллям і сутінки остаточно огорнули Дерево, настала мить, якої всі боялися найбільше. Поки тривала церемонія, біль тримав громаду разом, але щойно стихли слова пам’яті, на поверхню вийшло головне питання: хто поведе їх далі? Відкладати рішення більше не було можливості, бо невизначеність роз’їдала людей сильніше, ніж страх.
Під широким шатром гілля зібралися всі мешканці. Смолоскипи, закріплені в розщілинах кори, тремтіли від найменшого подиху вітру. Світло ковзало по обличчях, вирізьблювало вилиці, підкреслювало втому й недовіру. Брячислав стояв поруч із Яораном та Флоріаном, уважно вслухаючись у гомін. Здавався спокійним, але пальці були міцно зчеплені, ніби він стримував напруження. Флоріан тримався ближче до центру, зосереджений і блідий; у його очах ще жеврів біль утрати.
Люди не чекали дозволу говорити і не бажали стримуватися.
— Нам потрібен новий голова уже сьогодні, — вигукнув хтось із натовпу. — Без сильного керівника ми розпадемося.
— А може, саме через одного керівника ми й дійшли до цього, — різко відповів інший голос. — Потрібна рада, троє або п’ятеро, щоб жоден не мав надмірної влади та таємниць.
— Яка рада, коли Дерево гине? — втрутилася жінка, притискаючи до себе дитину. — Ви не бачите? Воно більше не береже нас.
Суперечки ширилися хвилями. Дехто відкрито говорив про прокляття, про те, що Дерево стало осередком смерті. Інші закликали негайно зібратися й рушити світ за очі, поки не стало запізно.
Найчастіше звучало ім’я Андріяна. Його поважали за тверезість суджень і досвід, здобутий у важкі роки. Проте сам він стояв осторонь і не поспішав приймати на себе тягар провідництва. Називали й Рока — сина пана Річарда. Для багатьох його походження було знаком спадкоємності, морального права продовжити справу батька. Лунали й несподівані пропозиції обрати когось із новоприбулих і довірити їм пошук нового дому подалі від цього місця.
Паніка, що раніше жила в думках та плітках, тепер прорвалася назовні відкритим страхом та невдоволенням.
— Кийлен і Горнан зникли без сліду. Лора та Річард померли, а ще двоє людей загинули за незрозумілих обставин. Скільки ще? — лунав схвильований голос.
— Дерево виснажує нас, — додав хтось. — Ви не бачите, як мало нас стало?
Матері благали про захист для дітей, чоловіки сперечалися до хрипоти, і натовп дедалі більше нагадував розбурхане море.
Андріян підняв руку, прохаючи тиші. Спершу його майже не чули, та поступово голоси стихли.
— Я не шукаю влади, — почав він переконливо. — І це не для мене, я звичайний роботяга. Дерево було нашим домом поколіннями. Воно пережило тисячі років, зими й голод. Якщо ми зараз піддамося паніці, то знищимо себе власними руками. Нам потрібна розсудливість і час.
— Часу вже немає! — вигукнули ззаду.
— Є, якщо ми збережемо порядок, — твердо відповів Андріян. — Розпад громади — ось що справді нас знищить.
Після нього вперед ступив Брячислав.
— Я не заперечую небезпеки, — сказав він, оглядаючи присутніх. — Ми всі бачимо зміни. Але хаотичне переселення в невідомість точно прирече нас. Спершу треба дізнатися, що сталося з тими, хто вирушив у подорож. Якщо вони повернуться з відповідями, ми матимемо підстави для рішення. Якщо ні — тоді говоритимемо інакше.
— А якщо вони ніколи не повернуться? — пролунало запитання.
Брячислав витримав паузу.
— Тоді ми принаймні знатимемо, що зробили все можливе, аби не діяти навмання.
Рок довго мовчав, слухаючи суперечки. Його обличчя здавалося втомленим, але погляд був ясний. Коли він нарешті заговорив, натовп стих сам собою.
— Я любив і люблю це Дерево так само, як і ви, — мовив він тихо. — І мій батько віддав йому життя. Та якщо воно справді змінилося, ми не маємо права заплющувати очі. Ми повинні готуватися до пошуку нового дому. Не тікати сьогодні вночі, а розвідати шлях, перевірити землю за межами звичних територій. Підготуватися, щоб у разі потреби не йти всліпу.
Сімма не очікувала таких слів від брата. Тепер він був схожим на дорослого чоловіка, а не на її дурника-брата. Його слова не були закликом до втечі, проте вперше прозвучало визнання: переселення більше не є безглуздою пропозицією.
Після цього натовп знову вибухнув суперечками. Одні благали Андріяна негайно очолити громаду. Інші наполягали на спільному керівництві, щоб жодне рішення не ухвалювалося одноосібно.
Зрештою, було досягнуто компромісу. Тимчасову раду з трьох осіб утворили Андріян, Рок і Брячислав. Вони мали разом приймати рішення доти, доки не з’ясується доля мандрівників і не стане зрозуміло, чи залишається Дерево безпечним домом.
Проте навіть це не принесло повного спокою.
Коли ніч остаточно опустилася, Дерево стояло темне й величне, його гілки шурхотіли під вітром. Усередині ж люди продовжували обговорювати можливий відхід на нове місце. Дехто вже збирав найцінніше, ховаючи речі в мішки і перевіряючи запаси. Інші вперто лишалися на місцях, переконуючи себе, що хвиля страху мине, та чекали повернення тих, хто пішов, або знака від Дерева. Першого рішення нової ради чи підтвердження того, що смерть пана Річарда стала не початком кінця.
Тієї ж ночі, коли гомін під гіллям поступово стих і Дерево занурилося в тривожну тишу, Андріян, Рок і Брячислав піднялися вузькими сходами до невеликої кімнати.
Андріян зачинив двері й мовив перші слова.
— Відтепер усе вирішуватиметься тут, — сказав він тихо. — І я б волів, щоб у цих стінах ми говорили чесно, навіть якщо правда буде неприємною.
Брячислав сів за стіл.
— Почнімо з головного, — мовив він. — Чи вважаємо ми, що Дерево справді загрожує нам, чи це ланцюг обставин, які ми поки не розуміємо?
Рок залишився стояти біля віконця. У темряві все здавалося нерухомим, проте він знав, що вітер не вщух.
— Я ще не змирився з його смертю, — відповів він після паузи. — Але занадто багато збігів. Смерть, безпліддя, дивні випадки. Люди в страху і розпачі, як і я.
Андріян сперся руками на стіл.
— Страх теж має силу — він виснажує не гірше за хворобу. Після смерті пана Річарда громада втратила опору, і все інше лише нашарувалося на цю втрату.
— Ти справді думаєш, що я повірю у випадковість усієї цієї незрозумілої, жорстокої… сам не знаю чого? Мене обрали на місце мого батька, а я не знаю, що робити, бо нічого не розумію, — відповів Рок, обернувшись.
— Я думаю, що ми не маємо права приймати кардинальні рішення, допоки не повернуться наші люди, — відповів Андріян спокійно.
Рок повільно підійшов до столу.
— Отже, ми маємо два шляхи. Перший — зосередитися на відновленні порядку й чекати, сподіваючись, що все стабілізується. Другий — готуватися до можливого відходу, не оголошуючи цього відкрито, але не зволікаючи.
— Ми оберемо обидва, — відповів Андріян. — Відкрито говоритимемо про зміцнення громади, а паралельно почнемо підготовку до переселення чи розвідки. І без паніки чи гучних заяв.
Брячислав кивнув.
— Я візьму на себе дослідження записів пана Річарда. Якщо нинішні події мають передумови, вони там відображені.
— А я зберу невелику групу для майбутнього вивчення околиць, — сказав Рок. — Тільки найнадійніших, щоб тримали все в секреті. Нам не потрібно говорити громаді все одразу — нам потрібні врівноважені люди.
Андріян уважно подивився на нього.
— І жодних самостійних рішень. Кожен крок узгоджуємо. Ми тепер не окремі голоси, а одна рада.
— Згоден, — відповів Рок без вагань.
Настала короткотривала тиша.
— Є ще одне, — тихо мовив Брячислав. — Ми повинні бути готові до того, що громада розколеться. Дехто не чекатиме наших висновків. Якщо частина людей вирішить піти самостійно, нам доведеться або зупиняти їх, або відпускати.
Андріян стиснув щелепи.
— Я не хочу примусу, але й дозволити безлад ми не можемо. Поговоримо з найбільш впливовими родинами, якщо вони підтримають раду, інші не поспішатимуть із втечею.
Рок глянув на старий стіл і витримав недовгу тишу.
— Батько завжди казав, що сила Дерева в людях, які довіряють одне одному і підтримують.
Брячислав підвівся.
— Тоді почнімо з довіри між нами, без прихованих мотивів і боротьби за першість.
Андріян простягнув руку через стіл. Після короткої паузи Рок і Брячислав накрили її своїми долонями.
