Спочатку:
На сторінку книги
Біля входу до Гірського царства завжди стояв вітер, цього разу він ніс пил і давній сніг, що осідав у тріщинах скель і ніколи повністю не танув навіть у теплі пори року.
Саме тут чекали Арінтайл і Принц.
Арінтайл стояв трохи попереду, на самому краю кам’яного виступу, звідки відкривався краєвид на дорогу, що звивалася між урвищами й губилася у сивій імлі. Його плащ тріпотів під поривами вітру, однак постава залишалася непорушною й зібраною. Він прислухався, ніби вловлював звуки зсувів і тріщин, які людське вухо не розрізняло. Окрім того, він очікував на зустріч із Глафірою, усвідомлюючи, що їхня наступна розмова визначить подальший перебіг подій.
Принц мовчки спостерігав за ущелиною, і в його погляді читалися напруження та тривога за свого дракона.
— Я не чую його, — з розпачем промовив Принц, і голос його зірвався на тихий відчай. — Не чую.
Арінтайл не відразу відповів, а коли заговорив, його тон був доволі суворий.
— Він перестав бути іграшкою й вийшов з-під контролю, тому мені довелося його вбити.
— Ні, — Принц похитав головою, ніби відмовляючись прийняти почуте. — Це був мій друг.
— Досить, — твердо обірвав його Арінтайл. — Ти маєш стати королем, а не залишатися дитиною, що тримається за небезпечні ілюзії.
Принц не знаходив собі місця, розгублено вдивляючись у скелі, намагаючись осмислити втрату й власну безпорадність. Його думки плуталися, поки раптом крізь тривогу не прорвалося інше чітке відчуття, що ніби торкнулося його свідомості.
— Глафіра тут, — тихо мовив він, більше до себе, ніж до Арінтайла.
— Вони живі, — неголосно зазначив Арінтайл, не уточнюючи, кого саме має на увазі, але в його словах звучала впевненість.
У цю мить вітер змінив напрям, і з глибини ущелини долинув звук кроків, спершу ледве вловимий, а згодом чіткіший, що відлунював від кам’яних стін. На повороті дороги з’явилися постаті.
Попереду йшов Лавр з напруженою ходою. За ним рухалася Глафіра. Її постава залишалася прямою, волосся було зібране, а погляд зосереджений і уважний. Вона виглядала втомленою й запиленою після подій, однак у ній не було ані страху, ані розгубленості. Натомість Корнило, що тримався трохи позаду, вперше здавався розбитим і наляканим, бо ніяк не міг повірити в те, що сталося.
Горнан і Кийлен зникли кілька годин тому без сліду й звуку, так ніби їх просто стерли з цього світу, не залишивши навіть тіні присутності.
Арінтайл першим помітив тих, хто наближався, і його погляд став пильнішим.
Лавр зупинився за кілька кроків від виступу, ковзнув очима по Арінтайлу й затримав їх на Принцові. Глафіра відчула полегшення від зустрічі, тоді як Корнило стояв ніби в тумані, не до кінця усвідомлюючи реальність того, що відбувається.
— Кийлен і Горнан не з вами? — спитав Арінтайл.
Глафіра зробила крок уперед і, коротко глянувши на Лавра та Корнила, спокійно відповіла:
— Не з нами. Вони зникли.
Арінтайл уважно спостерігав за нею, пригадуючи банкетну залу й ту мить, коли вона вислизнула з рук Імгара, обернувшись на птаха. Тепер перед ним стояла жінка з хижим блиском у погляді, в якому вже не читалося прагнення трону, а лише стриманий розрахунок і внутрішня сила.
— Ти знала, що вони зникнуть, — промовив Арінтайл, і це звучало як твердження.
Глафіра витримала його погляд.
— Ти вбив Імгара? — грубо запитала вона.
Корнило, обурений і схвильований, втрутився в розмову:
— Що ви з ними зробили і де вони?
Над ущелиною запанувала напружена тиша. Лавр почав нервувати, бо усвідомив, що втратив друзів і залишився фактично сам перед обличчям невідомого.
— Вони зникли просто на наших очах. Ви причетні до цього? — грубо перепитав Корнило.
Арінтайл не відвів погляду.
— Я знаю, що вони живі, — відповів він стримано.
— Де докази? — голосно кинув Корнило. — Ми втратили друзів, а ви говорите так впевнено, ніби вони тут разом з нами.
Глафіра підняла руку, стримуючи його.
— Дай йому договорити.
Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга жінки, яка вже зібрала докупи власні наміри.
— Я впевнена, що вони живі, — продовжила вона, дивлячись просто в очі Корнилові. — Повір, всьому свій час, ти зустрінеш Кийлена пізніше.
— Зручно говорити загадками, — різко кинув Корнило.
Арінтайл повільно перевів погляд із Корнила на Глафіру.
— Вони хотіли врятувати свій народ, — сказав він. — Часу не так багато, Дереву потрібен король.
— І твоїм друзям, що залишилися там, — уточнила Глафіра, дивлячись на Корнила.
— Ти або йдеш, або ні, — відповів Арінтайл після короткої паузи. — Вибір за тобою.
Корнило з гіркотою всміхнувся.
— Тобто тепер ви тут головні?
— Все, що тобі потрібно знати: твої друзі стали частиною події, що значно більша за твої особисті амбіції, — холодно відказав Арінтайл. — І якщо ми не дійдемо до Дерева, їхня жертва буде марною.
— Не смій називати це жертвою, — різко обірвала його Глафіра. — Вони не обирали зникати.
Арінтайл витримав її тон.
— У мене немає часу на втішання всіх засмучених. Я і Принц вирушаємо з вами чи без вас!
Корнило здригнувся й перевів погляд на Глафіру.
— Про що він говорить?
Вітер розвіяв пасмо волосся біля її обличчя, але вона не зважала на це.
— Дереву потрібен король чистої крові, — нарешті сказала вона спокійно. — Без нього Дерево не зможе існувати, як і всі його мешканці.
— Ти знала про це все? Це був план захоплення влади?
— Ні, дурню! Це план порятунку вашого людського роду!
Корнило глянув на неї з роздратуванням.
— І все ж ти нічого не сказала.
— Бо так треба, — твердо відповіла вона. — А твоя злоба не врятує світ.
На кілька митей запанувала тиша, наповнена лише посвистом вітру.
— Якщо вони живі, — повільно промовив Корнило, — ми повинні шукати їх.
— Всьому свій час, — відповів Арінтайл.
Глафіра промовчала.
Вітер знову пройшов ущелиною, здійнявши пил і сухий сніг.
Арінтайл відчув зміну першим — його погляд став гострим і зосередженим.
— Час іти, — тихо мовив він. — У горі немає живих, і настав час привести істинного короля до Дерева.
Глафіра ступила вперед і зупинилася поруч із Лавром, але не ховаючись за його спиною.
— Ідіть разом, — звернулася вона до Арінтайла. — У мене є справи, але я знайду вас.
Корнило різко повернувся до неї, коли Арінтайл із Принцом, не озираючись, рушили вузькою стежкою вздовж скель.
— Які ще справи? — його голос знову наповнився напруженням. — Куди ти зібралася в той час, коли все руйнується?
Глафіра не поспішала відповідати. Вона дивилася вслід ельфам, що віддалялися до повороту, за яким починався шлях до Дерева.
— До старого друга, — сказала вона нарешті.
Корнило насупився.
— Зараз не час для загадкових зустрічей. Якщо ти знаєш більше, ніж говориш, то скажи прямо. Ми втратили Горнана і Кийлена. Ми йдемо до Дерева, не розуміючи до кінця, що на нас чекає, а ти просто відлітаєш до якогось друга?
Глафіра подивилася на нього спокійно, і в її очах промайнуло щось м’яке, майже співчутливе.
— Саме тому я й відлітаю, — відповіла вона тихо. — Є старець, хоча з вигляду цього не скажеш, який пам’ятає перші корені Дерева. Цього моменту він чекав тисячі років і тепер потребує від мене звісток.
— Чому ти не можеш піти з нами, а його сповістити пізніше? — наполягав Корнило.
— Ти ставиш занадто багато запитань, — рівно відказала вона.
Лавр, який досі стояв мовчки, нарешті тихо замичав.
Глафіра перевела на нього погляд.
— Ми ще зустрінемося.
Корнило похитав головою.
— Скоро?
— Так.
Вітер посилився, зриваючи пил зі скель і розганяючи його вузькою дорогою. Глафіра зробила кілька кроків убік і заплющила очі. Її постава стала ще прямішою, плечі розслабилися, ніби вона скинула невидиму вагу. Повітря довкола неї ледь помітно здригнулося, наче від теплого подиху серед прохолодного вітру. Контури її тіла почали втрачати чіткість, силует став легшим і тоншим, немов світло проходило крізь нього. Волосся розсипалося темною хвилею, що в наступну мить перетворилася на пір’я, яке вловило порив повітря. За кілька ударів серця перед Корнилом уже стояв птах із глибоким, уважним поглядом.
За мить він став лише тінню на тлі хмар, а згодом і зовсім розчинився в сивій імлі.
Корнило ще довго дивився б в небо, якби не потреба наздогнати ельфів.
— Жінки завжди так, — глухо мовив він. — Зникають у той момент, коли найбільше потрібні.
Він перевів погляд на дорогу, де вже зникли Арінтайл і Принц.
— Нам треба наздогнати їх.
Лавр кивнув.
Вони рушили стежкою, що вела вздовж урвища, уважно вдивляючись у кам’яні розгалуження, щоб не збитися зі шляху. Дорога розходилася на кілька вузьких проходів, і вітер затирав сліди, ніби гора навмисне намагалася приховати напрям.
Корнило йшов першим, напружено вдивляючись у камінь у пошуках свіжих слідів чи ледь помітних відколів, які могли видати шлях Арінтайла, а Лавр тримався поруч.
