Раді Вас бачити!

Тобто: «ми зустрілись не там, де слід». Але з цього все починається, правда? (Рея) – Це що за… – я зависаю на порозі. – Ви ж сказали пара? У кабінеті – один. Не той «один» із Tinder, а «один», як тиша в бібліотеці після зливи. Він сидить рівно. Навіть дихання не чутно. А його рука тримає чашку так, ніби в нього контракт з симетрією. – Ви що, унікальний одиничний комплект? – випалюю, знімаючи куртку. – Як мінімалістична IKEA? – Я тут замість когось. – Його голос – без кольору. – Сказали, партнер не прийшов. Тепер ми пара. – П-п-перепрошую?! – Емоція № 4: внутрішній грім із блискавками сарказму. – Я не пара з інтелектуальною кавомолкою! – Я теж не пара з ходячою звуковою рекламою астрології. От і поговорили. – Ви завжди такий?.. – Структурований? Так. – Порожній. Я хотіла сказати – порожній. (Теон) Вона увірвалася в кімнату, як вино у воду – і відразу зіпсувала смак. Але… щось у цьому хаосі було знайоме. Ніби фрагмент сну, який не належить мені. Її рухи – непередбачувані. Її обличчя – ненадійна карта, де кожна емоція прокреслена блискавкою. Вона – емоційний буревій у формі людини. А терапевт спокійно каже: – Добре. Сядьте. Ми сьогодні попрацюємо з вашою… імпульсивною реактивністю. Як вас звати? – Рея. І я не працюю, я творю. – Теон, – відповідаю я. – І я просто… редагую. – Вже цікаво, – зітхає терапевт. – Редактор і хаос. А тепер уявіть, що ви справжня пара. – ЩО?! Рея – викид анімацій: фон стає рожево-чорно-червоним, вгорі кричить «Я не давала згоди!» – Для практики, – пояснює терапевт. – Це симуляційна терапія взаємодії. Усім здається, що вони знають, чого хочуть. Поки не зіткнуться з дзеркалом. І ось ми сидимо. Вперше поруч. Вперше – між сюжетів. І я раптом думаю: «А раптом це дзеркало – не я, а вона?» – Це просто… просто, як у середньовіччі! – Рея схоплюється, розводячи руками. – Я що, дочка феодала, яку віддають першому-ліпшому, бо він теж… самотній?! – Якби це було середньовіччя, я хоча б підготував викуп, – м’яко зауважую. – О, ні! Викуп – це вже романтичний троп. Ми ще не там! – Я й не планував. Але ти – перша «наречена», яка зустріла мене фразою «інтелектуальна кавомолка». Це новий рекорд. Терапевт зітхає. Записує щось у блокноті. Можливо – хрестик. А може – ієрогліф хаосу. – Добре. Якщо ми закінчили з реконструкцією весільного хаосу, – каже вона з посмішкою, яка нічого не обіцяє, – давайте повернемось до основного. – Я не з ним. – Я не з нею. – В унісон. Рея й Теон кидають одне на одного погляд. – Ну ось, вже синхронно, – бурчить вона. – Початок кінця. – Ви обидва випали зі своїх сюжетів, – каже терапевт. – Це не метафора. Ми не змогли простежити вашу жанрову приналежність. У вас – спотворена хронологія, розірвані сцени, відсутні індекси. – Ви щось… курите? – Рея хмуриться. – Бо я віддаю перевагу лавандовому чаєві, якщо вже на те пішло. – У вас були сюжетні лінії. Були фонові світи, цілі сценарні шаблони. І раптом – обрив. Ви опинились тут. Разом. У «перехресній терапії вигнанців». Я морщу чоло. – Ви натякаєте, що ми – персонажі? – Ви – залишки. Тиша. Така густа, що навіть Рея мовчить. – І що нам, бути «покинутими героями»? – вона скидає сандалю і кидає її в стіну (та відбивається, як у доброму ситкомі). – Може, нам ще фанфік на себе написати? – Це теж один зі шляхів, – сухо каже терапевт. – Але поки що… вам потрібно зрозуміти, в якій історії ви ще можете існувати. Я думаю, що це абсурд. Але водночас – щось у цьому не просто реальне. Це вперше – моє. Рея зітхає, сідає знову, закочує очі. – Добре. Але якщо цей «партнерський експеримент» закінчиться поцілунком на даху під дощем, я вимагаю саундтрек. – У мене є навушники. І список музики, яка не викликає алергії. – То й сиди з ними, пане антиемоція. Ніхто з нас не сміється. Але в повітрі щось… рухається. – Завдання, – каже терапевт, відкриваючи планшет, – на перший день: побудуйте разом сцену знайомства. – Що?! – вибухає Рея. – А це точно терапія, а не проби до серіалу? – Це і є проба. – Проба чого? – Себе. Теон дивиться на мене, як на загадку зі зламаними інструкціями. – Я маю її вигадати? – Ви маєте вигадати разом. У коридорі, що пахне пластиковим чаєм і очікуванням, ми сидимо на лавці. Поруч – записник, виданий терапевтом. На обкладинці написано: «Ваша сцена – ваш вибір». – Окей, – каже Рея. – Пропоную класичне: ми – двоє незнайомців, що одночасно хапають останню пляшку газованої води в магазині, торкаються пальцями – і… БАМ, іскра. Бажано з вибухом у фоні. – Я не торкаюся незнайомих пальців, – спокійно кажу я. – Тоді з метро! Я падаю, ти ловиш. Світ зупиняється. Наші очі… – У метро я тримаюсь за поручень. – Господи, з Вами навіть фантазія видається під протокол. – Ми можемо бути незнайомцями, які сперечаються в черзі, хто стоїть за ким. І обидва не праві. – Це… насправді не найгірше. Ми мовчимо. І тут згасає світло. На мить – усе. Екран телефона, лампи, навіть годинник на стіні. – Це ти? – Це не я. Але здається… хтось слухає. Коли світло повертається – записник відкрито. А на сторінці написано не нами: «Знайомство. Варіант 0. Поки не затверджено». – Сюжет сам себе редагує? – А може, чекає на нас? І десь глибоко всередині – у місті, що ще не знає, що воно наступне – один старий ліхтар починає мигати. У трамваї зависає оголошення. А хтось у парку читає газету, в якій дірка на тій сторінці, де мала бути ваша історія.