Раді Вас бачити!

«Гра – це завжди спроба знайти серйозне, яке дозволено сказати жартома». (Рея) Ми стоїмо посеред сцени, якої не існує. Буквально. Це не театр, не кафе, не площа. Це кімната в Центрі сюжетної адаптації – біла, порожня, з одним реквізитом: кнопка на стіні. Під нею – табличка: «Натисніть, щоб запустити сцену. Не забудьте себе». – Готовий? – питаю його. – Не був. І не буду. – Чудово, – киваю. – Це щонайменше чесно. Я натискаю. Світ гойдається. На мить нас немає. А тоді – ми у парку. Сонячно, теплий вітер, пташки, лавка, фонтан. Класичне знайомство № 12. Можна одразу вимагати кліше. Я сиджу. Він проходить повз. Система підказує: «Зробіть вигляд, що хтось упустив книжку». Я скидаю свою. Теон нахиляється. Наші руки торкаються. – О Боже, – я закочую очі. – Це настільки банально, що аж кістки болять. – У вас впала… драматургія, – каже Теон рівним тоном. Я не витримую. Сміюсь. І тут – фонтан починає лити чорнило. Не воду. Саме чорнильну, блискучу рідину, як зі снів письменника на межі зриву. – Це… нормально? – питаю я. – Можливо, ми ввімкнули «іронічний режим». Над фонтаном з’являється напис: «Сцена відхилена. Немає щирої участі». – Що, серйозно?! – Система, мабуть, хоче… більше віри? (Теон) У другій спробі – ми у книжковому магазині. – Ще гірше, – кажу я. – Мене сюди навіть у снах не пускають без списку. Рея має зіграти працівницю. Я – клієнта. Вона підходить із фразою: – Можу вам щось порадити? Я відповідаю: – Щось, у чому ви ніколи не були впевнені. І все одно порадили. Вона завмирає. Я бачу це: її очі – блиск, але не акторський. Раптовий. Так буває, коли хтось доторкнувся не до емоції, а до її джерела. – Мені здається, – шепоче вона, – ти щойно сказав правду. – Це був імпровізований діалог. – Або витік пам’яті. І все знову зникає. Ми повертаємось у білу кімнату. Записник, що лежав мовчки – відкритий. «Пробна сцена № 2: Відчуття – справжнє. Взаємність – не встановлено». – Це було… – я починаю. – …більш схоже на сцену, ніж на жарт, – закінчує вона. Мовчання між нами – не пауза. Це форма чогось нового. – Гадаєш, воно все вигадане? – Гадаю, якщо вигадане відчувається краще за реальне – можливо, ми обрали не той жанр для життя. І тут лунає дзвін. Ніби хтось закрив обкладинку. А на стіні кімнати з’являється новий напис: «Запущено: сюжетна нестабільність. Готуйтеся до зміни жанру». (Рея) – Сюжетна нестабільність. Звучить, як мій стан у стосунках. – Або в шкільному творі, – додає Теон. – Коли вчителька пише «зміни тему», а ти пишеш – «а якщо тема змінює мене?» – Ти це вигадуєш? – А ти ні? Тиша. І знову кнопка блимає. Цього разу – сама. «Сцена № 3: Квартирна побутова». Генерується приміщення. Ваш новий спільний простір. (Теон) Ми більше не в білій кімнаті. Тепер – однокімнатна квартира в стилі «місто, якому набридло бути сучасним»: розетки криві, диван плаче під власною спинкою, чайник дихає паром навіть вимкнений. На холодильнику – записка: «Ваша сцена – співіснування. Тривалість: 24 години». – Це пастка, – кажу я. – Це шлюб без весілля, – каже вона. – А у мене навіть піжами немає. – Тут є шафа, – вказую я. Вона відчиняє – і вивалюється костюм нареченої. – Це. Вже. Особисте. – Може, сценарист має почуття гумору? – А може, у сценариста гарячка. (Рея) Ми «живемо» разом рівно сім хвилин. За цей час: Теон встигає помити чашку, потім її продезінфікувати, потім запитати в неї дозволу бути чистою. Я встигаю назвати кухню «антисексуальним пеклом». Ми сваримось через шампунь, бо в нього немає запаху – а в мене є. – Можеш хоча б на хвилину дозволити реальності бути не чорно-білою? – Якщо вона буде пахнути твоїм шампунем – ні. – О, боюсь, тобі доведеться змиритися з ароматом революції. – Рея, ми в симуляції. – А я – в ефірі. І це прямий репортаж з катастрофи! Емоція: роздратування. Атмосферний тиск у кімнаті підіймається. Буквально. Вода у склянці починає вібрувати. – Що це? – Це… твоя сцена гніву? – Ні. Це мій стандартний рівень нервів. (Теон) Я хочу вийти з кімнати. Але дверей нема. – Ми застрягли? – Ми або в сюжеті, або в метафорі. Що гірше – ще не ясно. І тут Рея починає плакати. Тиша. А тоді – дощ. Зі стелі. Справжній. Теплий. Запах трохи цитрусовий. Капає на журнальний стіл. – Це… Моє. – Це твій дощ? – Це моя слабкість, Теоне. Вона тече, коли я думаю, що знову застрягла у чужій історії. Я хочу сказати щось на кшталт «ти не чужа». Але пафос – не мій жанр. Я просто беру рушник. – Це не вирішить нічого, – каже вона. – Але не змусить тебе мерзнути. І тоді щось в повітрі тріскає. Фон стін починає тремтіти, ніби не витримує щільності почуттів. Вікна напівпрозорі – у них не видно світла, лише слова. «Ця сцена наближається до істини. Увага: можливе розгалуження сюжету». Ми мовчимо. І вперше – не сваримось. (Рея) Тріщина з’являється в кутку стелі. Не миттєво. Вона – як тріщина в чашці, з якої ти щодня п’єш чай, і тільки сьогодні помічаєш, що вона завжди там була. – Це портал? – питаю. – Це сюжетний злам, – каже Теон. – Думаю, нас кудись «переписують». – Угу. Звучить обнадійливо. Як діагноз. Ми ліземо в неї. Не красиво, не ефектно. Просто – через щілину в кімнаті, як миші з багаторівневого експерименту. І опиняємось… у домі. (Теон) Занедбаний, дерев’яний, старомодний. Не жахливо – просто… переконливо. Тут усе на місці. Пил. Фіранки. Запах вогкості. Шафка з чаєм. Навіть якщо це декорація – вона краща, ніж будь-що, що ми бачили досі. – Ідеально. – Рея тримає руки в боки. – Нарешті сюжет, який не тремтить від моїх сліз. – Або від моїх запитань. Ми ходимо кімнатами. Жодних інструкцій. Жодних підказок. Лише спокій. І це – тривожить більше, ніж хаос. – Нам ніби дозволяють бути тут, – кажу я. – Може, це наша історія? – Або пастка. Бо тут нічого не змінюється. Дивись, – я розбиваю чашку. Через секунду – вона знову ціла. Рея торкається штори – і та перетворюється на пил. Потім знову – штора. – Стабільність через відтворення? – Ні. Це імітація справжнього. Тут усе залишається таким, яким мало би бути. – Це… затишно. – І смертельно. (Рея) Вечір настає сам. Без нашого рішення. Лампа засвічується без вимикача. А за вікном… Не ніч. Не ранок. Проміжок. Цей світ – не істеричний, як попередні. Але він не питає нас. – А якщо ми залишимось? – питає Теон. – І що? Станемо героєм і героїнею «Забутого дому»? – Це стабільніше, ніж бути «залишками». Я довго мовчу. Потім нахиляюсь до стіни й шепочу: – Гей, сюжет. Якщо ти мене чуєш – дай ознаку, що ми не помиляємось. І в ту ж мить… годинник зупиняється. Тріщина не розширюється. Але тіні в кутках – рухаються.