Раді Вас бачити!

Гучний дзвін розбудив Мерріт задовго до світанку. Тіло затекло так, що боляче було розігнути підтягнуті під груди коліна. Вона змерзла. І навіть скорчившись під ковдрою, ніяк не могла зігрітися. Від гару свічок, що чадили всю ніч, нещадно боліла голова. У горлі пересохло.

Насилу подолавши скутість від незручної пози, дівчина неохоче піднялася й потяглася, розганяючи кров. Від холоду і вогкості тремтіли руки. Єдине бажання – уткнутися носом назад у смердючий матрац і підімкнувши ковдру, а краще декілька, трохи поспати. Та хто ж дозволить?

Світло, що пробиралося крізь вузьке віконце під стелею, лише трохи розсіювало напівтемряву.

Подруги вже встали та одягалися.

- Холодина якась... В кінець околіла, - пробурмотіла похмура Зарая, пальцями, що не гнулися, застібаючи дрібні ґудзики на сукні.

- Зараз ще терпимо, хоч підлога й крижана, а ось узимку стане зовсім туго, - зі тямущим виглядом заявила Арная.

І Мерріт у черговий раз задумалася про те, що вона тут робить. В обителі їх теж не балували вишукуванням, але хоч годували не надголодь. Хоча сидіти на хлібі та воді Мерріт не звикати – не раз була так покарана. Та й холод їй не завада – не дарма ж їх щоранку змушували вмиватися холодною водою, заради краси та здоров'я.

«Не час сумувати, час працювати», - рішуче засунула куди якомога далі тугу, що накотила, дівчина.

Кухня вже жила своїм життям. Гуділа, мов розворушений вулик, десятками розмов, що смолки, ледь спустилися дівчата.

В тиші, що за мить встановилася, вже знайома стара обернулася до них:

- Гара, проведи цих двох до Сорнака, вони, мабуть, дорогу забули. Ти, - товстий палець дивився в Розеа, - кидайся мити посуд. Ти, - вона перевела палець на Мерріт, - віднеси їжу іржистам.

Дівчина озирнулася, але так і не зрозуміла, куди їй іти.

- Відра в прибудові, - гаркнула стара.

- Там, - шепнула дівчина, що стояла поруч, і непомітно ткнула пальцем. Піднявши важкі відра з помиями, Мерріт ковзнула у прочинені двері.

У повітрі стояв сірий туман, і морозна вогкість відразу ж пробрала дівчину до кісток. Під ногами після нічної зливи хлюпала вода. Було так слизько, що дівчина одразу послизнулася, обдавши помиями, що розплескалися, вартових .

- Іржистове сім'я! Дивись, куди преш! - визвірився один із них.

Дівчина знітилася, потупилася, відчуваючи, як жар сорому за власну незручність, прилив до щік.

- Тихше, не лякай служницю, Брант. Подумаєш пара крапель, - стираючи краплі, що потрапили на нього, капітан окинув поглядом тонку фігурку дівчини в безформній сукні, із задоволенням відзначаючи наявність усіх приємних округлостей в потрібних місцях. Але погляд його зачепився не за тонку талію і високі груди, ні все це він відзначив мимохідь, а за обличчя дівчини – витончене, миловидне з яскраво-червоним точеним ротом та величезними фіалковими очима. - Допомогти?

Відірвавши очі від брудної землі, Мерріт несміливо посміхнулася своєму захиснику.

- Що вже запал, Верте? – реготнув один із вартових, панібратськи ляснувши капітана по плечу.

Що відповів капітан на ці слова, Мерріт не чула, поспішивши якнайшвидше втекти з очей вартових, які реготали й свистіли їй услід.

«Безликий, ну яка я ж я – дурепа», - промайнуло в голові дівчини, яка ніяк не могла заспокоїти серце, що забилося частіше. І було б від чого… Від погляду з поволокою та чарівною посмішкою чергового гульвіси.

Почухавши руку, Мерріт розлючено плюхнула помиї в годівницю і мало не впала під ноги іржистів, що поспішали до їжі. Підхопивши відра, повернулася на кухню. І знову день перетворився на нескінченне: «принеси, подай, відмий, почисти». За всією цією метушнею дівчина навіть збігати в туалет не встигала, не те, що познайомиться з іншими мешканцями замку.

- Гара, віднеси обід знахарці, - прокричав чопорний чоловік, що влетів у кухню, в темно-коричневому камзолі.

- Не піду я! - відгукнулася сухенька помічниця куховарки й косо глянула на Мерріт, що замислилася: - Он нехай нова іде до цієї відьми.

Всі миттю припинили роботу і втупилися в дівчину, яка нічого не розуміла.

- Що ж хай вона, - цокнув чоловік і так само стрімко вилетів.

- Будь обережна, а то прокляне, - шепнула Мерріт та ж дівчина, що допомогла вранці, передаючи важку тацю. – Вона живе у підземеллі третьої вежі. Коридором ліворуч, через три двері праворуч, потім ще раз ліворуч. Побачиш круті сходи, тобі по них у перший проліт, - скоромовкою промовила дівчина.

– Ну? Чого чекаєш? Іди вже, - підігнала Мерріт Гара.

Під спрямовані на неї погляди робітниць дівчина зробила крок у темний коридор. Підземелля третьої вежі… Легко сказати. Дівчина не сумнівалася, що заблукає. Вона вже неодноразово розчарувалась у своєму рішенні – батьківський замок не поспішав ділитися таємницями та спогадами. Але шлях до підземелля знайшовся напрочуд легко.

Знахарку Мерріт помітила одразу – висока жінка у довгій чорній сукні, метушилася біля заставлених склянками полиць. На столі, невдоволено бурчачи, кипів казанок, виплескуючи через верх якусь фіолетову гущу. Розвішані під стелею в'язанки сухих трав трохи похитувалися, потривожені протягом і бурливим паром. Свіжий, пряний, трохи гіркуватий аромат витав у повітрі, забиваючи подих. Саме він і став тією вірною підказкою, що вказала шлях.

Різко грюкнули двері за спиною, відрізаючи шлях. Мерріт здригнулася він несподіванки. Стулилася від холодного вітерця, що налетів.

- Ну, чого встала? Проходь уже. Я й так надто довго на тебе чекала. Вже й не вірила, що дочекаюся. Якби не сестра..., - не обертаючись, промовила знахарка різким каркаючим голосом. - Та постав ти вже тацю. Негідно її світлості їжу слугам розносити. Нехай навіть я й була першою, хто взяв тебе на руки. Ну, ось… Знайшла-таки, - вигукнула радісно, крутячи в руках пляшечку.

Метнулась зі спритністю молодої й капнула пару золотистих крапель у казанок. Той голодно забурчав, прийняв краплі з задоволеним прицмокуванням і спалахнув, осяявши приміщення золотистим цвітом.

- Чого чекаєш? – гукнула Мерріт знахарка.

Дівчина повернулася і зіткнулася з неприродно білими з рожевим відливом очима, що підсліпувато дивилися на неї. Біла, як парне молоко, шкіра, немов притрушені снігом вії, пряме платинове волосся, що світилося в темряві, - незвичайна зовнішність знахарки запала в серце, ворухнулася неясним спогадом у душі.

– Застигла чого? Впізнала, чи що? – посипалися на Мерріт запитання.

Дівчина мовчки хитнула головою, але згадавши напівсліпий погляд, промовила:

– Ні. Ви мене з кимось плутаєте.

– І з ким я можу тебе плутати? Чи не я тебе у цей світ привела? Чи не я зустрічала? Та й чи багато ти зустрічала простолюдинок, які говорять як ти?

Мерріт стенала плечима. Вона сама зауважила, що її вимова відрізняється за вимову містянки Розеї і ще більше за вимову сільських дівчат. Але нічого вдіяти з цим не могла – тільки мовчати, прислухатися та сім разів думати перед відповіддю. Останнє давалося нелегко – скільки б Мерріт не вчила себе стриманості, але це явно була не її сильна риса. Як і терплячість.

– Язика проковтнула? – продовжувала тим часом знахарка. – А маленька така балакуча була…

– Ви помилилися, – сполохано озирнувшись, впевнено відрізала Мерріт. – Я проста служниця…

– Повторюй собі частіше, Ді, може й повіриш, – знахарка розреготалася і, бачачи, що Мерріт заціпеніла, додала: – Саме ж так називав тебе батько?

Промінь, що впав з маленького віконця під стелею, висвітлив обличчя знахарки, вкрите ледь помітною павутинкою зморшок, і повернувся, сяючи, крізь райдужну оболонку очей, ніби від води відбився.

– Не бійся, – засміявшись, заспокоїла знахарка дівчину, що вже кілька разів окинула поглядом замкнені двері. – Я заприсяглася захищати та оберігати тебе ще до того, як ти зробила перший крик.

– Щось погано у вас це вийшло, – пирхнула Мерріт, опускаючи важку тацю на стіл.

Вона не дорікала – вона не мала права на доріки. Але заповнити паузу, що виникла, було нічим.

– А хіба тебе хтось образив?

– Думаєте, не слід вважати спрагу, голод, холод, вічні ляпаси, нав'язане заміжжя, ночі на кам'яній підлозі в темній комірчині – образами? Цього недостатньо? – всміхнулась Мерріт, проганяючи недоречний зараз жаль.

– Достатньо, щоб зламати леді, – підтвердила знахарка,-- але в тієї дівчинки, що я знала, це б тільки загартувало характер. Підготувало...

– До чого?

– До того, навіщо ти прийшла сюди, – впевнено відповіла знахарка. – До боротьби за спадок.

Мерріт здригнулася від цих слів. Зітхнула, з шумом пропускаючи повітря.

– Я не за цим сюди прийшла, – хитнула заперечувально головою, відчуваючи як весь тягар цього брудного замку з зашуганими служницями, з нахабними вартовими, з голодними дітьми навалюється на її плечі непідйомним вантажем і десь на задвірках свідомості звучить чоловічий голос: «Кожний герцог народжений, щоб відповідати за довірених йому людей. Моя роль стежити за тим, щоб вони були ситі, здорові та щасливі. І колись усе це я передам тобі, маленька Ді».

– А навіщо?

Дівчина пересмикнула плечима, скидаючи невидимий тягар.

– Не знаю. Я потрапила до Ніас-Рія зовсім випадково.

"Ніби щось привело", – билася в голові Мерріт думка, але ділиться цим міркуванням з незнайомкою вона не поспішала.

– Випадковостей не буває, Ді, – вперто продовжила називати її другим ім'ям знахарка.

Мерріт знову шумно вдихнула-видихнула. Друге ім'я було її таємницею. Єдине, що вона пам'ятала і що не можна було забувати. Перше дарувалося Безликим при нареченні. Друге було подарунком Двуликого за особливі заслуги. Чому саме вона отримала честь бути названою другим ім'ям, Мерріт не знала. Як не пам'ятала того, що вона зробила, щоби його отримати.

– Вранці принесеш сніданок. А тепер йди, бо на кухні вже турбуються. Шумну ти подругу вибрала в наперсниці, герцогине.

– Не називайте мене так, – зіщулилася дівчина.

– А як називати? Ді? Ваша світлість?

– Мерріт, – кинула коротко.

– Не можна зрікатися дарованого богами.

– Я і не зрікаюся, – знизала плечима Мерріт, не розуміючи всього сенсу цих претензій.

– Тільки дар спить і ти змінила ім'я. Про титул і обов'язки, що додаються до нього, забула…

– Титул та обов'язки дісталися спочатку опікуну, потім чоловікові. Моя ж роль бути слухняною, – слово «вівцею» Мерріт прикусила, – народжувати чоловікові дітей і вишивати сорочки, не заважаючи чоловікові жити так, як він хоче.

Може й мають рацію настоятельниці в обителі? Ні до чого дівчатам читання: від багатьох знань – багато сліз…

– Іди, вперта. Ніч переспи, подумай, а вранці поговоримо.

Вже підійшовши до дверей, Мерріт обернулася:

– Це не змінить мого рішення. Ніас-Рій – не моя проблема.

– Добре, що твій батько тебе не чує, нерозумна, – прошепотіла жінка, осіняючи спину дівчини захисними символами.