Обережно, намагаючись не послизнутися на сирому листі, Мерріт спускалася вниз яру. І все ж таки оступилася, і покотилася стрімголов вниз. Плюхнулась обличчям у невеликий струмок, вся вимазавшись у бруді та тині. Холодна вода прогнала залишки сну. Вибравшись зі струмка, присіла навпочіпки біля зануреного наполовину у воду тіла і завмерла в нерішучості. Чоловік більше не стогнав. Хоча якийсь чоловік? Хлопець. Її ровесник, що ледь пройшов друге повноліття.
Дівчина прикрила очі, збираючись із духом. Торкатися понівеченого оголеного чоловічого тіла було страшно, наче через дотик його хворобливість могла перекинутися на неї. Пересиливши себе, вона все ж таки простягла руку і торкнулася щоки парубка. Чужа шкіра неприємно холодила пальці й Мерріт розчаровано видихнула. Навряд чи вона зможе допомогти. Вона піднялася на ноги й вже зібралася йти, коли палець хлопця здригнувся. Завмерла, придивляючись. Через кілька хвилин рука знову ледве ворухнулася.
На мить Мерріт запанікувала. Обернулася злякано на всі боки – чи не бачить хто? А потім знову опустилася до парубка. Той лежав блідий із заплющеними очима, під якими вже наповнювалися синці, почорнілими від запеклої крові губами й дуже слабо дихав.
"І що мені робити? - розгублено металися думки Мерріт, тоді як руки впевнено обмацували змучене тіло, фіксуючи переломи та внутрішні ушкодження. - Залишу тут і він не протягне більше як годину. Рухати також небажано. І ця рана на стегні, якщо не зупинити кров, у нього навіть години не буде. А якщо допоможу та залишу його тут? Раптом ці повернуться? І дізнаються?».
Дівчина потяглася до шиї та зірвала шнурок із зіллям цілющої сили. Стиснувши пальцями щоки свого пацієнта, капнула пару крапель у напіввідкритий рот. Рука здригнулася на мить, коли тверезий розум нагадав їй, що крапель було всього п'ять і ті необхідно берегти краще зіниці ока, а не роздавати тим, хто й так не виживе. Відмахнулась і швидко докрапала останні три краплі, щоб не передумати. Навіть потрусила маленький флакон, за який колись віддала свою єдину цінність – брошку з діамантами, що тільки дивом зберіглася в неї.
Зітхнула, відриваючи шматок падолу і перетягнула ногу трохи вище за рану. Затягла сильніше. І видихнула, помітивши, що кров перестала текти.
Підхопивши хлопця під пахви (дарма що молодий, а важить будь здоровий), пихкаючи, потягла його якомога далі від галявини – треба забратися швидше. Затягнувши пацієнта нагору, повернулася, перевернути листя і рясно посипати їх сушеною гіркухою, яку тримала в гаманці.
Протягнувши хлопця ще метрів з двадцять, дівчина остаточно видихнулася. Прикривши тіло зламаною гілкою, Мерріт вирішила відпочити й пошукати притулок для свого пацієнта. Обійшовши все навколо в радіусі сотні-другої метрів, уже збиралася розчаровано видихнути, коли помітила кілька низьких сосон. Підняла зламані вітром ялинові гілки, згребла в купу хвою, що обсипалася, облаштовуючи імпровізоване ліжко. І повернулася до парубка. Потягла. Спотикаючись і лаючись про себе. Іноді вона оступалася та падала. Останні метри сил піднятися більше не було, і вона так і тягла його, відсуваючись на сідницях по сирій землі й підтягуючи до себе.
З горем навпіл влаштувавши хлопця у притулок, розв'язала пов'язку. Кров уже не йшла, та й загалом пацієнт мав кращий вигляд. Все ж таки не обдурив старий - краплі й справді виявилися чудодійні.
Посидівши трохи, дівчина виповзла з-під сосни. Глянула на небо та вилаялася - світило вже давно минуло зеніт, а отже, її відсутність точно помітили. Ще це кільце... Може, й не повертатись у замок? У животі забурчало, нагадуючи, про пропущений сніданок. І в душі щось засвербіло, закрутилося.
«Та скільки можна! Це твоя хата, твоя земля! А ти дозволяєш якимось виродкам знущатися з дітей. Прикриваючись, твоїм ім'ям та титулом! – обурився внутрішній голос. – Чи не настав час герцогині Ніас-Рійській заявити про свої права?».
Зітхнувши, Мерріт відірвала тонку смужку від ганчірки, якою стягувала ногу хлопця, і обмотала палець. Пройшлась своїми слідами, розсипаючи гіркуху. Коли ж трава закінчилася, закинула закривавлену ганчірку трохи далі. Подивилася на вкорочене плаття, що відкривало її кісточки, і зітхнула. Ще із цим проблем не оберешся.
- З'явилася, значить! - каркнула неприємна стара, щойно Мерріт відчинила приховану хвіртку.
«Ніби чекала», - майнуло в голові дівчини й серце стиснулося у тривожному передчутті.
- Невже, трави такі рідкісні, що у сам Берден довелося йти?
Мерріт здригнулася, почувши назву родового замку Хетчера. Невже він так близько? Їй завжди здавалося, що Берден дуже далекий від Ніас-Рія. За кілька днів їзди, як мінімум. Інакше чому того фатального дня вони з батьками добиралися до Бердена морем? Ні. Так далі не може продовжуватися. Якщо вона вирішила обійтися без чоловіка й обителі, то вона має знайти собі безпечний притулок і придумати, чим вона забезпечуватиме себе і як захищатиме. Надивилася вона на те, як живуть прості люди. Досить! Сьогодні вночі, коли дівчата заснуть, вона неодмінно відвідає бібліотеку. І розбереться нарешті з тими позначками, що нанесені на карту.
- Чи ти по кущах з якимось конюхом перекидалась? - продовжувала тим часом вичитувати її стара під єхидні сміхи вартових, що оточили їх.
Дівчина, задумавшись, продовжувала стояти на місці, не зовсім розуміючи, чого хоче від неї гидка стара.
- Шуруй вже. Та швидше. Поки відьма на тебе якусь гидоту не навісила. А ви циц! Знайшли спейтакль! Нема чого прохолоджуватись та на блудливих дівиць зенками зиркати, - обложила стара розважливих стражів.
Ті лише голосніше пирснули у відповідь.
- Ти маєш рацію, стара, на блудливих треба не тільки зиряти, їх треба пробувати, - вигукнув один із молодших сторожів.
- Тобі б тільки пробувати, а як до діла дійде, то одразу в кущі, - кинув другий. - Колючі! Голим задом, - цим його словам вторив гуркіт.
Вартові іржали, як коні. Навіть навпіл складалися, хапаючись за живіт і бурчачи щось незрозуміле. До Мерріт, що здивовано за всім цим спостерігала, долітали лише уривки:
- … колючки три години витягували…
- …красень.
- Головне маля не поранити, а зад – це таке, - зауважив хтось глибокодумно, поплескуючи хлопця по плечу. Той почервонів, напихався, став схожим на їжака, але не відповідав, мовчки вислуховуючи образливі глузування. Хоча що тут образливого та смішного, Мерріт так і не зрозуміла.
- Бач, розійшлися. Знайшли чим потішатися. Без обіду залишу! - зло буркнула стара, махнувши рукою.
- Не серчай, Кхіро, - усміхнувся старший воїн. - Замучилися хлопці днювати та ночувати на посту. От і шукають привід для веселощів.
Але Кхіра лише грізно блиснула очима і цикнула, відтягуючи Мерріт за руку.
- Ти пошта втекла? Невже сестриця злякала? Вже думала, не повернеться сиротинушка, покинула нас, як і її батьки. Ровена, заздалегідь знає, мовила, повернешся. І зустрічати відправила. Іди тепер до неї, - підштовхнула стара і, окинувши уважним поглядом, простягла: - Сукню принесу. В цьому не гоже вертатися, - і підштовхнула у підземелля.
Стукнули, зачиняючись двері. Мерріт постояла, поморгала часто, звикаючи до темряви й ступила на східці, спускаючись туди, звідки долинав запах трав і стукіт посуду.
- Нагулялася? – не відриваючись від бурливого казанка, поцікавилася знахарка.
Дівчина здригнулася, почувши строгі нотки, але тут же примружившись, різко підвела голову, з викликом подивившись на знахарку.
- Сідай їж та розповідай, - усміхнулася Ровена, не дивлячись, і кивнула в бік непоміченого Мерріта раніше високого вікна, що ледь пропускало тьмяне світло імлистого осіннього дня.
Мерріт завагалася на секунду, роздумуючи як вчинити.
- Ти стала обережною, - кивнула знахарка, все також зосереджено перемощуючи зілля, що готує. – Раніше ти такою не була.
- А який? - Зірвалося з вуст дівчини раніше, ніж вона встигла осадити себе за зайву цікавість.
- Сміливою. Рішучою. Не боялася казати те, що думаєш. І вже точно не м'ялася перед їдою, коли шлунок бурчить від голоду.
Мерріт фиркнула і, подумавши, що вона і справді якось зацьковано поводиться, поки Хетчер зі своїм синком десь там глузують з її страхів, підійшла до столу. Підозрювано принюхавшись, опустила ложку в теплу жижу ніжно-золотистого кольору зі шматочками бараболі й м'яса.
- Їж-їж. Не бійся. Немає сенсу мені травити єдину надію Ніас-Рія.
Мерріт спробувала і ледь не застогнала від задоволення – такої смакоти вона ще не їла. В обителі готували просту їжу і годували нехай не надголодь, але згідно зі складеним матір'ю-настоятельницею меню. Надмірності, якими матінка вважала м'ясо та фрукти, були заборонені. Зате риба була щодня – солона, варена, смажена. І ріпа з бараболею та каашем. Тут же на кухні слуги харчувалися рідкою кашею та недоїдками з панського столу. До недоїдків Мерріт не дійшла, а черствим хлібом і кашею сильно не наситишся.
- Я вам учора говорила, - почала дівчина.
- Так-так, - похитала головою знахарка: - Я чула: Ніас-Рій - не твоя проблема. Тільки чия ж? Якщо стіни родового замку оживають лише тоді, коли у них з'являються справжні власники? Без них він повільно вмирає. А люди...
Мерріт хитнула головою, але відповідати з повним ротом не стала. Та й цікаво їй було.
- Зовсім зашугав їх Хетчер та його найманці. Нікому життя від них нема. Кому є куди податися, ті давно поїхали, розбіглися. А ті, що залишилися, з халуп своїх ніс висунути бояться. Дівчата і молоді, ті й зовсім по хатах сидять за віконницями зачиненими. Влітку он одну дівчинку, тільки у цвіт увійшла, в казарму заманили... Хлопчики... Щороку всіх, кому минуло шість, Хетчер забирає до свого замку. А повертаються вони, як той Лір - нічого від хлопця не лишилося. А такий бешкетний був, добрий. Кожному звірятку ранку вилікує, кожну пташку нагодує і приголубить... Та й зими... Хіба були такі зими в Ніас-Ріє? Подощить місяць-другий і пройде. А тут морози стоять люті. Он Ері-Нуат ненабагато південніше, але в рази тепліше... Гніваються землі, що чужі чоботи їх топчуть.
Ровена замовкла, перервавши свою дивну промову. Мерріт почекала хвильку-другу, але продовження не було.
- Які ж вони чужі? Хетчер мій законний опікун, - кинула, підштовхуючи знахарку до подальшої розмови.
- Законний…, - перекотила слово на язиці Ровена. - Тільки дивно все це. Не любив твій батько свояка. Не шанував. І найцінніше точно не довірив. Ех, дарма твоя матінка мене не послухалася. Посміялася тільки: «Так, що зі мною у коханої сестри може статися». Адже я все бачила. А відвести так і не змогла… Тільки твоє життя у владики Уламчастого моря дивом викупила.
- Хіба можна життя у морського владики викупити?
- Можна. Якщо ціну відповідну заплатити.
- І що ти віддала?
Але знахарка не відповіла, тільки хитнулася як від удару та плечі зігнулися під вагою прийнятого рішення.
- Дивлюся, кільце тебе прийняло, - кинула Ровена і Мерріт, здригнувшись, перевела погляд на палець. Невже помітно? Та ні. Пов'язка не зрушила з місця і кільця не було видно. - Я бачу більше, ніж ти думаєш. І того, кого ти врятувала бачу. Ти вранці, перш ніж до нього йти, до мене заскоч. М'ясо дам. Та настої деякі. Потрібно його на ноги поставити. До того, як ви в дорогу вирушите.
- Вирушимо? – луною перепитала Мерріт, у планах якої не було жодної дороги. До весни вже точно. Ну куди взимку йти?
- І ввечері замком не ходи. У ліс ніс не сунь. Нічого хорошого на тебе там не чекає. Ось тримай, - знахарка поклала перед дівчиною невеликий потертий блокнот. - Це записи твоєї матері. Вони багато розставлять по місцях. І багато чого навчать. А тепер іди. Нема чого прохолоджуватися. Завтра заняття розпочнемо. Дивишся, хоч чогось тебе навчу, - задумливо потерши чоло, пробурмотіла Ровена.
- А плаття? – вирішила нагадати дівчина.
- Що плаття?
– Кхіра обіцяла принести.
Знахарка окинула її невидючим поглядом:
- А ось воно що. Ну, тоді сиди чекай. Тільки мовчки, – і відвернулася.
Мерріт ледь не пирснула. Стрималася в останній момент. Аж надто обходження цієї білошкірої нагадало їй матір-настоятельницю.
Ще раз окинула поглядом Ровену. Складно було повірити, що вони з Кхірою, - сестри. Та чорнява і чорноока, велика, богатирської статури з круглим, рум'яним (надто навіть), обличчям. Ця біловолоса з вицвілими очима, висока, худорлява, з витягнутим обличчям і щоками, що ввалилися. Немов усі фарби й життя дісталися темній сестрі, обійшовши світлу.
Мерріт ніколи раніше не зустрічала таких білих людей. Хоч і чула. У селах білих немовлят вважали клятими, тому новонароджених відносили до храму Безликого. Батьків же, що покрили себе безчестям, карали суворіше - проводили обряд бездітності, а іноді взагалі виганяли з громади. Деякі самі відносили новонароджених у ліс і залишали там на милість диких звірів, щоб сховатися від ганьби та подальшого покарання. Деякі батьки примудрялися продати немовля чаклунам Магозірр'я, що купували шкіру, кістки та органи білих виродків та використовували для своїх заклинань. Щасливчики ж помирали самі, згоряючи в променях Хайрея. Як же Ровена вижила?
- Одягайся, хутчіш. Седрік вісника отримав, панове молоді їдуть.
Який зв'язок між нею та невідомими панами, Мерріт не зрозуміла, але сукню змінила квапливо.
- Стій, - гукнула її вже у дверях Ровена і змахнувши рукою, сипнула в обличчя дівчини якийсь порошок.
- Це ти славно вигадала, сестрице, - бурмотіла стара, обходячи Мерріт по колу. - Чай тепер не зазіхатимуть. Казармовими обійдуться.
- А чи можна ще порошку? - Раптом несподівано навіть для самої себе поцікавилася дівчина.
- Багато не можна. Прищі виразками стануть, лікувати потім довго.
- Я не собі. Подруги в мене, – невпевнено пробурмотіла дівчина.
Ровена окинула її поглядом:
- Зрозуміють, що це я дала, не зрадіють. Хетчер боїться мене чіпати, але тільки доти, доки я йому дорогу не переходжу.
- Не зрозуміють, - уперто хитнула головою Мерріт.
Погляди схрестилися – пронизливо білий та яскраво-фіолетовий.
- Тримай, - здалася знахарка і простягла їй мішечок. – І очі ховай! Аж надто вони яскраві.
– Знаю.
- І одну щіпку. Не більше, - наказувала Ровена.