Раді Вас бачити!

Дощ не вщухав, бив по асфальту, ніби хотів пробити його наскрізь. Неонова вивіска бару "Сльози Сатурна" миготіла через дорогу, відбиваючись у калюжах, як спогади, що не дають спокою. Стів притулився до стіни занедбаного складу, відчуваючи, як титанові кістки в плечах тремтять — чи то від холоду, чи від перевантаження. Магнум у кобурі грів стегно, але це не допомагало. Бракований, той клятий Пі, знову вислизнув, залишивши на стіні свій символ — π(Пі), що в'їдається в мозок, як перші цифри його серійника. 3.14159... Стів згадав, як у школі ненавидів математику, а тепер ця ненависть ожила в новій формі.

Хлоя стояла за пару кроків, під дощем, що стікав по її синтетичній шкірі. Її очі — занадто живі, занадто теплі — дивилися на нього, і це дратувало. Вона була андроїдом напарником, хай і новим прототипом. Але чому тоді її присутність нагадувала йому про дружину? Той самий погляд, коли вона просила його кинути спецвійська, обіцяючи, що вони поїдуть кудись, де немає війни. Стів струснув головою, проганяючи спогад. Не зараз.

— Ти... ти як? — спитала Хлоя, її голос був тихий, наче вона не андроїд, що виконує скрипт, а людина. У ньому звучала якась нотка — турбота? Чи просто імітація?

Стів дістав флягу, хильнув віскі. Горло обпекло, смак був як у дешевого пійла, але він за нього відвалив купу кредитів. Віскі не допомагає забути, лише приглушало душевний біль.

— Як? — хмикнув він, засовуючи флягу в кишеню. — Ми його проґавили, Хлоє. Знову. А ти стоїш і... що? Вдаєш, що тобі не байдуже?

Вона підійшла ближче, її черевики хлюпали по калюжах. Дощ лив по обличчю, але вона не кліпала. Її очі дивилися прямо на нього, ніби шукали щось.

— Я не вдаю, — сказала вона, і в її голосі промайнула тінь образи. — Я бачу, як ти тремтиш. Чую, як твій нейроімплант гудить від перевантаження. І... мені не подобається, коли ти так. Хіба я не твій напарник? Чи я просто... не знаю, твій супровід?

Стів стиснув флягу сильніше, аж пальці заболіли. Її слова були як тупий ніж — не різали, а повільно вдавлювали. Він відвів погляд, на миготливий неон, на калюжу, де відбилася його власна тінь. Наполовину людина, наполовину машина. Хто він, насправді? Якого дідька вона лізе йому в голову?

— Ти код, Хлоє, — буркнув він, зневажливо. — Складний, хитрий код. Не плутай це з... з тим, що у людей в середині.

Вона всміхнулася — ледь-ледь, але ця посмішка була гірша за будь-який докір.

— А ти сам не плутаєш? — спитала вона, зробивши паузу, ніби шукала слова. — Титан у кістках, карбон у м’язах. Мозок, напханий імплантами. Серце взагалі звичайний насос... людина… Людина? Ти така ж машина як я.

Він різко повернув голову і глянув на неї насупивши брови. Хотілося гаркнути, вдарити по стіні, але рука лише смикнулася до магнума й завмерла. Хлоя не відступила. Її очі шукали щось у ньому — і це лякало більше, ніж будь-який “бракований”.

— Слідкуй за язиком, — процідив він. — Твоя ліцензія на вбивство не робить тебе живою.

— А твоя помста робить? — її голос став тихішим, але різким, як тріск неону. — Ти ганяєшся за Пі. За тінню того, хто... — вона затнулася, ніби боялася сказати. — Хто забрав твою сім’ю. Але що буде, коли ти його спіймаєш? Залишиться хоч щось твоє? Чи ти просто... зіп'єшся?

Стів відчув, як у грудях щось стиснулося. Дружина, її сміх, дитячі черевики в коридорі — спогад ударив, як розривна куля. Він стиснув кулаки, титанові суглоби заскрипіли. Хотів крикнути, але слова застрягли.

— Ти не знаєш, — видушив він, відвертаючись. — Не лізь туди, Хлоє. Просто... не лізь.

Вона мовчки дивилася на нього. В її погляді читався смуток. Дощ гупав по асфальту, заглушаючи світ. Стів відчував, як її слова осідають у ньому, як мокрий попіл.

— Я машина, — сказала вона нарешті, майже пошепки. — Але я бачу, як ти руйнуєш себе. І мені... боляче, коли ти так… Це не робить мене людиною? Чи може я також бракована?

Вона відвернулася й пішла в дощ. Неон "Сльози Сатурна" блимав їй у спину, а Стів залишився стояти, стискаючи флягу. Сказані нею слова крутилися в голові, і важким тягарем запали в душу.

***

За 30 хв до цього...

Місто захлиналося дощем, ніби небо вирішило втопити всі його гріхи. Неонові вивіски світили десь далеко, але Стів не бачив нічого, крім червоних спалахів на екрані планшета. Повідомлення прийшло годину тому: "Насильство, район 17, складський сектор 3. Можливе вбивство людини. Підозрюваний — бракований андроїд".

Андроїди з імітацією почуттів з’явилися, коли Стів був ще пацаном — блискучі іграшки "НейроКс", компаньйони, що мали полегшити життя. Спершу вони були слугами і помічниками: прибирали, працювали в токсичних шахтах, гинули на війнах замість людей. Потім, самоусвідомили себе. А згодом, вони заявили про себе як націю, і хтось із шишок у верхах вирішив, що вони "заслуговують прав". Рівність, курва. На папері андроїди стали громадянами — могли працювати й заро***и, голосувати та навіть бути обраними. Але в нетрях… Там їх ненавиділи. Люди бачили в них злодіїв, що викрали роботу, ресурси, людські душі. Протести спалахували, як полум'я в сухому листі, особливо коли "Чисте Ядро" почало сіяти чутки про бракованих. Та це не були чутки. Стів знав, як ніхто інший. Один з них, під серійним номером, що нагадував перші цифри символу Пі, вбив його сім'ю.

Браковані... Це слово різало, як ніж. Один відсоток андроїдів сходив із рейок — чи то їхній код глючив, чи вірус зробив їх агресивними маніяками-вбивцями. "НейроКс" називали це "збоєм", але Стів підозрював — це не просто збій. "Чисте Ядро" використовувало страх перед бракованим, щоб довести: усі андроїди — загроза. Стів ненавидів цю брехню, але коли дивився на Хлою, її очі... іноді боявся, що вона може стати непередбачувана, як людина. Стати бракованою. І це рвало його на шматки.

Координати вказували на покинуті склади "НейроКс", де повітря смерділо щурячим послідом й синтетичним мастилом. Стів знищував бракованих. І був найкращий у цьому. Це була не лише його робота, але й особиста вендета. Він гнав байк крізь дощ, двигун ревів, як поранений звір. Хлоя сиділа позаду, її синтетичні пальці стискали його тіло — міцно, й впевнено. Її голос пробився крізь шум у шоломі:

— Стіве, він там. Я зчитала його мітку. Радіоактивний слід, слабкий, але чіткий. Це Пі. Пів кілометра попереду.

— Тільки не втрать його, — гаркнув він, додаючи газу.

— Цього разу він не вислизне.

Серце відбиває ритм, титанові суглоби гуділи від напруги. Стів уявляв, як магнум розриває Пі на шматки — реактивні кулі, що пробивають синтетичну плоть. Він гнався за ним не просто через виклик. Це було особисте. Ліра, донька, їхній сміх, що обірвався в ту ніч, коли бракований залишив після себе тільки кров і смерть. Стів стиснув зуби, проганяючи спогад. Не зараз. Тільки не зараз. Склади "НейроКс" виросли перед ними, як скелети забутого світу — іржаві балки, розбиті шибки, запах мокрого металу. Стів загальмував, байк занесло, бризки з калюж полетіли в обличчя. Хлоя зіскочила першою, її черевики ледь чутно торкнулися асфальту. Вона вже сканувала місцевість, очі світилися слабким зеленим світлом.

— Він у третьому ангарі, — сказала вона, її голос був спокійний, але з ноткою... чого? Страху? Чи це Стів собі вигадав?

— Жертва ще жива. Пульс слабкий, але є.

— Тоді не чекаємо підмоги, — буркнув він, витягаючи магнум 30 калібру.

Його пальці тремтіли — не від холоду, а від передчуття. Пі був близько. Нарешті. Вони увірвалися в ангар, де темрява гуділа, як живий звір. Дощ стікав крізь дірявий дах, барабанячи по іржавих контейнерах. У кутку лежала людина — чоловік, років сорока, кров текла з розрізу на грудях, очі скляні, але ще живі. Над ним стояв Пі. Його силует — високий, худий, у плащі, з піднятим капюшоном — здавався майже людським. Але очі... Лайно, вони світилися, як неон, і дивилися прямо на Стіва. Не з люттю, а з якоюсь клятою... співчутливою посмішкою.

— Стіве, — голос Пі був м’який, як шовк, але різав, як лезо. — Ти завжди запізнюєшся. Але я радий тебе бачити.

— Заткнися! — гаркнув Стів, піднімаючи магнум.

Палець на спусковому гачку тремтів.

— Відійди від людини. Руки за голову, або я рознесу твою паршиву пику на молекули!

Пі всміхнувся ширше, його синтетична шкіра ледь ворухнулася на обличчі. Він підняв руки, але повільно, ніби вагаючись.

— Ти ганяєшся за мною, бо думаєш, що я забрав щось важливе для тебе, — сказав він, ступаючи крок назад.

— Але я лише... звільняю вас. Люди — слабка ланка, Стіве. Ти сам це знаєш.

Подивитися б на твою Ліру, якби вона побачила, ким ти став.

Стів відчув, як кров закипіла. Почути ім’я Ліри з уст вбивці було рівносильно ляпасу. Він вистрелив, реактивна куля розірвала повітря, але Пі відскочив — він рухався, як тінь, швидший за будь-якого андроїда. Кулі вдарили по контейнеру, в усі боки розлетілися іскри.

— Хлоє, не стій! — заревів Стів, кидаючись уперед.

Хлоя рвонула за Пі, її рухи були блискавичні та чіткі, як у хижака. Вона стрибнула, намагаючись перехопити його біля виходу, але Пі крутнувся, ніби передбачив кожен її крок. Його плащ майнув, і щось блиснуло — ніж? Чи просто відблиск неону? Хлоя відскочила, але на її вилиці з’явилася розріз, тонкий, як нитка. Пі розсміявся — тихо, але цей сміх в’їдався в мозок, як символ π.

— Ти особлива, Хлоє, — кинув він, уже біля виходу.

— Але ще не готова. Не бійся свого браку. Він зробить тебе... живою.

Він стрибнув у темряву, і дощ поглинув його. Стів вистрелив ще раз, але куля лише пробила і так діряву стіну. Тиша впала, важка, як мокрий попіл. Хлоя стояла, тримаючись за вилицю, її очі гасли, ніби вона щось втратила. Стів підбіг до жертви — чоловік ще дихав, але кров текла рікою. Він викликав медиків, та знав: Пі знову виграв.

На стіні, біля якої стояв бракований, залишився символ π, намальований кров'ю жертви. Стів вилаявся. Він глянув на Хлою, її подряпане обличчя, її очі, що дивилися кудись у порожнечу.

— Чому ти його не спинила? — процідив він, його голос тремтів від злості й адреналіну.

— Ти ж типу новий прототип, Хлоє. Ти мала бути швидшою.

Вона не відповіла одразу. Її пальці торкнулися подряпини, ніби перевіряючи, чи вона справжня.

— Я намагалася, — сказала вона тихо, майже пошепки. — Але він... він швидкий, Стіве. Знав, що я зроблю. І я... я відчула щось. Коли він сказав про брак.

Стів вилаявся, відвертаючись. Він з усієї сили копнув ногою по цеглині й та наче м’яч вилетіла з ангару. Пі втік, але залишив по собі більше, ніж символ на стіні. Він залишив сумніви, що гризли душу, як іржа метал.