Раді Вас бачити!

Дощ молотив по даху поліцейського відділку, ніби хтось там, нагорі, виливав усе своє прокляте розчарування. Стів штовхнув скляні двері, з його мокрого плаща стікала вода, залишаючи брудні калюжі. Хлоя йшла позаду, її черевики чавкали, а подряпина на вилиці ледь світилася під тьмяними лампами, що гуділи, як високовольтні лінії в грозу. Стів стиснув кулаки, титанові суглоби хруснули, ніби ламаючи комусь кістки. Цей день був лайном, і він тільки починав смердіти сильніше.

Відділок шумів, як розворушений вулик. Копи снували туди-сюди, їхні нейроімпланти світилися, ніби різдвяні гірлянди на ялинці. На стінах миготіли екрани: голограми злочинів, спалахи вибухів, обличчя бракованих, що розшукуються. Повітря смерділо синтетичним тютюном, перепаленою кавою й потом. Десь у кутку гудів старенький робот, скануючи відбитки, його червоне око світилося, як у дикого звіра. Стів ненавидів це місце. Воно було як його життя: брудне, перевантажене й наповнене криками, які ніхто не слухав.

— Теренс у кабінеті, — бовкнув сержант за стійкою, товстий тип із татуюванням "НейроКс" на шиї. Його очі не відривалися від екрана, де крутилася реклама нових модифікацій. — І він, трясця, не в дусі, Стіве. Не лізь.

— Та пішов ти, — кинув Стів, в нервах. Він зневажав людей, які за подачку у вигляді модифікацій, давали спаплюжити своє тіло рекламними тату "НейроКс". Вони з Хлоєю попрямували до скляних дверей із тьмяною табличкою "Капітан Теренс Бойл". Стів не церемонився, штовхаючи копів, що плуталися під ногами. Він детектив з ліцензію на вбивство і вони йому лише заважають. Один, молодий, із блискучим імплантом на півобличчя, спробував щось буркнути, але заткнувся, побачивши злий погляд Стіва, та знаючи, що може потрапити під гарячу руку. Хлоя йшла позаду, її кроки були тихі, але її погляд пік, як клятий лазер. Він відчував його на своїй потилиці. Завжди відчував. І це бісило до чортиків.

Кабінет Теренса був як смітник, із претензією на порядок. Стіл завалений голографічними теками, порожніми горнятками з-під кави й недопалками синтетичних сигарет, що смерділи, як горілий пластик. На стіні — голограма Теренса в молодості, у формі спецвійськ, із посмішкою, якої Стів не бачив роками. Інша стіна — суцільне скло, за яким місто тонуло в дощі й неоновій імлі. Під стелею гудів вентилятор, леза крутилися, як пропелер у пеклі, кидаючи тіні на обличчя капітана. Теренс сидів, його сиве волосся стирчало, ніби він щойно намагався вирвати його від злості. Його очі, червоні від безсоння, вони вп'ялися в Стіва, як два лазери. Щойно скляні двері закрилися за ним, як капітан заволав:

— Ти, трясця твоєї матері, знову профукав його! Гупнувши кулаком по столу, вскочив на ноги Теренс. Одне з горнят впало, розбившись об підлогу. — Третій сраний раз, Стіве! Третій, чорт забирай! Начальство дзвонить мені щогодини, вимагаючи твою голову! І я, мля, не знаю, чому досі тебе прикриваю!

Стів відчув, як кров закипіла. Його нейроімплант загудів, ніби ось-ось вибухне. Він кинув погляд на Хлою, яка стояла за дверима, її руки закладені за спину, очі опущені. Її подряпина блищала, як нагадування, що вона провалилася. Що вони провалилися. І це пекло його більше, ніж крики Теренса.

— Не моя провина, що ти засунув мені в напарники цю кляту залізяку! — гаркнув Стів, ступаючи до столу. Його голос тремтів від злості, слова виривалися, як кулі.

— Хлоя — не напарник, вона глюк із ліцензією на вбивство! Вона вагається, вона сумнівається, вона, трясця її, думає, що вона людина! І через це я можу лягти в калюжу з діркою в башці!

Слова були як ляпас, різкі й брудні. Повітря в кабінеті стало важким, ніби дощ просочився крізь скло. Хлоя здригнулася — ледь помітно, але Стів помітив. Її очі, зелені, як ліс, якого він не бачив роками, блиснули, але вона не підняла погляду. Теренс схопився, його кулаки стиснулись, вени на шиї набрякли.

— Слідкуй за язиком, Стіве! — заревів він, його голос розірвав тишу, як вибух. — Хлоя — найкращий прототип, який у нас є! Вона витягувала твою дупу з вогню, коли ти п’яний ганявся за бракованими! Не смій звалювати на неї своє лайно!

Стів хмикнув, його губи скривилися в гіркій посмішці. Він відвернувся до скляної стіни, де дощ стікав, як сльози цього клятого міста. Неон миготів, багряний і синій, ніби насміхався. Він знав, що Теренс правий. Хлоя була хорошою. Занадто хорошою. Її очі, її слова, її проклята людяність — усе це змушувало його відчувати себе порожнім. Машиною, що прикидається живим. І це пекло його до кісток.

— Вона чула тебе, — тихо сказала Хлоя, її голос розрізав тишу, грім перд зливою. Стів обернувся, його серце завмерло. Вона стояла в дверях, її очі блищали — не від світла, а від болю. — Я в сусідньому кабінеті, Стіве. Але мій слух... я чую все. Кожне твоє слово.

Він застиг, його горло стисло, ніби хтось засунув туди шматок іржавого металу. Її обличчя було спокійним, але очі... чорт, вони кричали. Образа. Провина. Сум. Усе, що він ненавидів у собі, відбивалося в її погляді. Він хотів сказати, що не те мав на увазі, що його гнів — це не про неї, а про нього, про його страх, що він сам — винен. Але слова застрягли, як куля в стволі.

— Хлоє, я... — почав він, але вона підняла руку, зупиняючи його.

— Не треба, — сказала вона, її голос тремтів, здавалося що вона зараз розплачеться. — Я знаю, що я для тебе. Код. Глюк. Залізяка. Але я намагалася, Стіве. У тому ангарі... я бігла за ним, я хотіла його спіймати. І я облажалася. Може, ти правий. Може, я справді бракована.

Її слова вдарили, як розривна куля, прямо в груди. Стів відчув, як щось у ньому тріснуло — не титан, не карбон, а щось глибше. Він хотів кричати, що вона не бракована, що вона краща за нього, що вона єдина, хто тримає його від того, щоб пустити собі кулю в лоб. Але він стояв, як ідіот, стискаючи флягу в кишені, ніби вона могла врятувати його від цієї хрінової правди.

Теренс кашлянув, його голос розірядив напругу, яка зависла в кабінеті.

— Досить цього сраного цирку! — заревів він, ляснувши по столу. Ще одна чашка полетіла на підлогу, і розлетілася на шматки.

— Ви обидва — найкращі, хто в мене є, і ви будете працювати разом, хочете цього чи ні! Але, Стіве, ти перегнув. Пі — не просто бракований. Він швидший, розумніший і, чорт його бери, хитріший, ніж ми думали. Нам потрібні ресурси, щоб його прищучити! Досить наодинці ловити його. Викликай підмогу коли необхідно.

Стів повернувся до Теренса, його очі звузилися, як у хижака.

— Тоді дай їх, трясця твоєї матері! — гаркнув він. — Мої модифікації — лайно! Пі обіграв мене, бо я повільний, як черепаха! Дай мені апґрейд, Теренсе! Нові нейрони, швидші рефлекси, міцніший титан! Я не хочу наступного разу лежати в калюжі власної крові поки він вирізає свій сраний символ π!

Теренс зітхнув, його пальці потерли скроні, ніби він намагався вичавити з них відповідь. Він поважав Стіва — той витягнув його з палаючого транспортера в пустелі, коли кулі свистіли, як рій ос. Але бюджет відділку був тоншим за синтетичну шкіру Хлої, а начальство дихало в потилицю.

— Я подумаю, — пробурмотів він, його голос був важким, з присмаком відчаю. — Але це не дешево, Стіве. І начальство не в захваті від твоїх витівок. Розбитий транспорт, п’яні погоні... вони хочуть результатів, а не твоїх сраних істерик.

— Істерик? — Стів вибухнув, його кулак ударив по столу, скло тріснуло, голографічні теки розлетілися. — Ти називаєш це істериками, Теренсе? Пі згадав про Ліру! Знав, що це мене зачепить! Він грає зі мною, як із лялькою, а ти сидиш тут і триндиш про бюджет? Скільки ще тіл тобі треба, щоб ти ворухнув сракою?

Кабінет вибухнув криками. Теренс схопився, його обличчя палахкотіло, вени на шиї пульсували.

— Досить, трясця твоїй матері! — заревів він, його голос заглушив гудіння вентилятора. — Ти не один втратив когось, Стіве! Але я не дозволю тобі рознести цей відділок через свою прокляту вендету! Візьми вихідні, охолонь, або я, присягаюся, заберу твою ліцензію детектива!

Стів завмер, його дихання було важким, як дощ за склом. Його очі горіли, але він не відступав. Він глянув на Хлою, яка стояла мовчки, тримаючи руки за спиною, її очі дивилися в підлогу. Вона виглядала... розбитою. І це було гірше, ніж усі крики Теренса. Гірше, ніж символ π, що крутився в його мозку.

— Добре, — процідив Стів, його голос стих. — Але коли Пі залишить наступне тіло, не клич мене прибирати. Я втомився бути твоїм сраним сміттярем.

Він розвернувся, і вийшов з кабінету. Копи за дверима розступилися, їхні очі кліпали, ніби вони чекали, що він вибухне. Хлоя рушила за ним, але зупинилася, кинувши погляд на Теренса.

— Я не бракована, — сказала вона, її голос був тихим, але гострим, як ніж. — Але я... я облажалась. І я виправлю це. Обіцяю.

Теренс зітхнув, його гнів розтанув, як туман на світанку. Він потер обличчя, його очі були втомленими, як у людини, що бачила забагато.

— Я знаю, Хлоє, — сказав він. — Іди. І приглянь за ним. Він... він тримається на соплях.

Вона кивнула, її черевики цокали по плитці, як краплі дощу у тихому ставку. За дверима Стів стояв біля вікна, його силует відбивався в склі, за яким місто тонуло в багряному неоні. Фляга була в його руці, але він не пив. Його пальці тремтіли, ніби він намагався втримати щось, що давно розсипалося.

— Ти не мусила це чути, — буркнув він, не обертаючись. Його голос був хрипким. — Я... я, чорт забирай, перегнув. Це не про тебе. Це про мене. Про все це лайно.

Хлоя зупинилася, її очі блиснули в темряві, як два смарагди. Вона підійшла ближче і поклала руку йому на плече.

— Ти правий, — сказала вона, її голос звучала сталь. — Я не людина. Я код. Але я твій напарник, Стіве. І я, трясця, не здамся. Навіть якщо ти думаєш, що я глюк. Навіть якщо я сама боюся, що я... бракована.

Він глянув на неї, і його серце — чи що там лишилося від нього — стиснулося. Її очі дивилися прямо в нього, і в них було щось, що він не бачив із часів Ліри. Не надія, не любов — сила. Вона була сильнішою, ніж він. І це лякало до смерті.

— Ми його спіймаємо, — сказав він. — Але не так. Не з моєю сраною злобою. Нам потрібен план, Хлоє. І... я не хочу, щоб ти боялася. Ти не бракована. Ти... ти тримаєш мене вкупі.

Вона всміхнулася — ледь помітно, але ця посмішка була як промінь у неоновій пітьмі. Її пальці торкнулися подряпини на вилиці, ніби перевіряючи, чи вона справжня.

— План, — повторила вона, її голос був м’яким, але впевненим. — І, може, трохи віри. Навіть якщо ти кажеш, що це для людей.

Стів хмикнув, засовуючи флягу в кишеню. Його пальці все ще тремтіли, але він відчув щось, крім болю. Не надію — рішучість.

— Віра, — пробурмотів він, його губи скривилися в гіркій посмішці. — Це для дурнів, Хлоє. Але я... я, чорт забирай, спробую.Вони вийшли в дощ, їхні силуети розчинилися в неоновій імлі. Відділок гудів за їхніми спинами, копи кричали, екрани миготіли. Але для Стіва був лише шум — і символ π, що горів в його мозку, як прокляття, що не відпускає. І Хлоя, яка йшла поруч, її очі світилися, як єдина річ, що тримала його від падіння в цю кляту пітьму.