Раді Вас бачити!

Володя... Ольга завмерла на секунду, відчуваючи, як серце раптом зірвалося з місця, заколотилося в грудях, гучно відлунюючи у скронях.
Перед нею стояв високий, трохи згорблений чоловік, одягнений просто, без зайвого лиску, але з якоюсь недбалою елегантністю. Сірий вовняний шарф, недбало перекинутий через плече, одна рука в кишені пальта, в іншій — телефон, який він одразу ж прибрав, помітивши її. Очі. Світло-карі, добре знайомі їй. Тільки погляд тепер інший — не хлоп'ячий, відкритий, а дорослий, спокійний, з відтінком здивування.
— Оля? — неголосно, майже з недовірою.
Від цього голосу щось болісно здригнулося всередині, і перед очима раптом спалахнули кадри з минулого: залита сонцем галявина, де вони будували свій перший курінь; Володя, усміхнений, із скуйовдженим волоссям, простягує їй руку, допомагаючи вибратися з кущів; вечірнє подвір'я, ліхтарі, їхні голоси, що перебивають один одного, коли вони вигадували історії про таємничих привидів у старому будинку на розі...
Ольга відкрила рот, але голос не слухався. Вона усвідомила, що все ще стоїть на ґанку, стискаючи в руках ключі. Перехопила їх щільніше, ніби це могло втримати її в реальності.
— Вовка... — ім'я злетіло з губ само собою, як у дитинстві.
Він усміхнувся — повільно, трохи збентежено. І Ольга раптом зрозуміла, що двадцять років не стерли в ньому того хлопчиська, якого вона пам'ятала. Просто тепер він був дорослим. Чужим. І все-таки дивовижно близьким.
Незграбно потупцявши на місці, кожен пішов у своїх справах. Але її не відпускали спогади, що накотилися з новою силою. Колись давно вона потайки мріяла, що їхня міцна дружба одного разу переросте в справжнє кохання. Як у романах, які з цікавістю читала з ліхтариком під ковдрою. Поглянувши на Вовку через стільки років, розгубилася навіть. У обох уже своє життя. Чи тягне повернутися в минуле? Безумовно. Але питання — навіщо?
Кількома днями пізніше Ольга сиділа біля вікна місцевої піцерії, ліниво помішуючи капучино, що вистигав, чекаючи на основне замовлення, коли раптом вловила знайомий силует. Серце знову зірвалося в шалений ритм — так само, як перед батьківським під'їздом. Вовка.
Він стояв біля стійки, занурений у телефон, не помічаючи її. Ті самі трохи згорблені плечі, та сама недбала грація в рухах. Але тепер — строгий темний светр замість розтягнутої футболки, дорогий годинник замість дитячих подряпаних браслетів, серйозний, зібраний погляд. Зовсім не той хлопчисько, якого вона пам'ятала. Цікаво, яким би він став, якби все склалося так, як тоді мріяла?
Не встигла вирішити, що робити, — Володимир підняв очі, і їхні погляди зустрілися. Здригнувся він чи їй тільки здалося?
Мить — і в його очах промайнуло впізнавання. Легкий, майже невловимий рух брів, усмішка — здивована, але тепла. Немов виринув раптово з віртуального світу, що поглинув майже повністю весь світ реальний. Складно ігнорувати величезну симуляцію життя, коли навіть цілі держави уміщені в гаджетах...
— Олю?
У його голосі було все: недовіра, радість, відгомін минулого. При першій зустрічі обидва поспішали. Стримано кивнули одне одному й розбіглися, заштовхавши роздуми в далекий кут свідомості. Тепер, здається, ніхто не поспішав.
Вона ковтнула. Йому знадобилося всього кілька секунд, щоб зробити крок до її столика. Стільки років — і ось, він знову перед нею. Дорослий, чужий. Але все ще родом із дитинства.
— Привіт, Вова.
Уточнив, чи не заперечує, щоб підсів за її столик. Як вона могла заперечувати?
— Пам'ятаєш наш курінь у саду біля школи? — Володимир усміхнувся, обхоплюючи долонями чашку з кавою, коли замовлення обох принесли.
Їжа залишалася недоторканою. Жар тривоги, передчуттів та хвилювання, що піднявся в животі, спалили апетит начисто. На деякий час, звісно. Потім організм надолужить із подвоєною силою. А дзеркало, звісно ж, буде реготати.
Ольга розсміялася, закинувши голову.
— Звичайно! Ми тоді були впевнені, що це наша неприступна фортеця. Поки дощ не розніс її на друзки.
— А ти ще намагалася її рятувати, підставляючи відро! — Володимир теж засміявся, і на мить його очі спалахнули колишнім хлоп'ячим вогником.
Вони згадували, як одного разу заблукали в приміському лісі й вигадали цілу легенду про чарівний компас, як переписували шкільні твори одне в одного, як Ольга потайки приносила Вовці бутерброди, коли він забував снідати.
— А пам'ятаєш наш перший спільний секрет? — раптом запитала Ольга, трохи примружившись.
Володимир задумався, а потім кивнув:
— Звичайно. Коли ми розбили вазу в твоєї бабусі й сказали, що це вітер.
— Ти був такий переконливий! Я тоді подумала, що тобі треба в актори.
— А я думав, що бабуся нас розкусила, але зробила вигляд, що повірила.
Ольга посміхалася, бо так воно й було. Ба просто чекала на їхню чесність. Давала шанс самим виправити помилку. Але Вові вона про це не скаже. Бо тоді в його очах постане зрадницею. Сама ж розповіла старенькій правду, не в змозі носити за пазухою камені обману. Думала, і Володька зізнається.
З кожним спогадом у душі щось невловимо змінювалося. Щоглибше вони йшли в минуле, то виразніше відчувалося: вони не знали одне про одного надто багато.
— Ти завжди здавався мені таким безстрашним, — раптом промовила, відводячи тему від обману до хоробрості. — Навіть коли ми лазили покинутими будинками.
Володя трохи стиснув губи, дивлячись у чашку так, ніби очікував побачити там підказку.
— А я... боявся. Просто не міг цього показати.
Вона кліпнула очима, спантеличена.
— Ти боявся?
Він кивнув.
— Боявся темряви, висоти, покарань, чужої думки... Але мені здавалося, якщо я покажу це тобі, ти перестанеш вважати мене сильним.
Ольга повільно поставила чашку на блюдце. Одкровення виявилося надто вже несподіваним.
— А мені завжди хотілося, щоб ти мене захищав. Коли вдома було нестерпно, коли... — вона осіклася, а потім неголосно додала: — Але ти, напевно, навіть не помічав, що мені було погано.
Володя підняв на неї очі, і в них промайнуло щось схоже на біль.
— Серйозно? Я справді не помічав... Я був дитиною... Олю, пробач.
Вона раптом зрозуміла, що тримає ложечку так міцно, що побіліли пальці. Розтиснула долоню, подивилася на нього. Наскільки часто ми очікуємо від близьких людей те, що вони нам дати не можуть просто тому, що не знають про ці очікування?
Двоє людей зі спільним дитинством. Смішними пустощами, таємницями, іграми. Двоє людей, які колись знали одне одного так добре — і не знали, виявляється, зовсім. Такі прості й тепер зрозумілі речі тоді залишилися за кадром дитячого сприйняття.
— Ти завжди була такою сонячною, — сказав Володя, уважно дивлячись на Ольгу. — Навіть у найпохмуріші дні. Така добра, відкрита. Я не міг навіть припустити...
Вона посміхнулася, але в її очах промайнуло щось сумне. Ледь помітне, але Володя це помітив.
— Ти так мене пам'ятаєш, — сказала тихо, відводячи погляд. — А насправді я була зовсім іншою.
Володя насупився, не розуміючи.
— Що ти маєш на увазі? Ти завжди була... — він замовк, добираючи слова. — Щасливою, як мені здавалося.
Ольга зітхнула, погравши пальцями з обідком чашки.
— Я часто плакала вночі. Коли всі спали.
Його очі розширилися, і він нахилився трохи ближче, немов намагаючись зрозуміти.
— Плакала? Ти? Але ти завжди була такою... яскравою, немов світилася. Я ніколи не бачив тебе засмученою.
Ольга сковтнула, намагаючись стримати клубок у горлі.
— Тому що не могла нікому цього показати. Це нікого не цікавило. Мої батьки були зайняті одне одним. Тому, що чоловік і дружина першочергові, а діти другорядні, адже тимчасові в домі батьків. Мама так і вчила мене потім... хм, готуючи до дорослого життя. Я не знала, що таке тепло, увага, турбота в тому вигляді, в якому мені цього хотілося. Розумієш? Я просто звикла бути сама у своєму болю, а ти... ти завжди був поруч, але навіть не помічав, що мені було так важко.
Раптом задумалася. Що як і батьки просто не знали про її справжні потреби? А вона запам'ятала своє дитинство саме таким. І саме з цієї причини вперто не бажала народжувати дитину. Щоб не завдавати болю ні в чому не винній істоті, коли чоловік зажадає собі безроздільної уваги. А потай від неї малюк плакатиме ночами, усвідомлюючи, наскільки він другорядний для батьків. Він же тимчасове явище в їхньому домі, що вже там... Це її сприйняття стало причиною розлуки з нареченим, який наполягав на нащадках.
Володя мовчав. Він не знав, що сказати, і його обличчя виражало те саме здивування, що і його голос, коли все ж заговорив. Він же завжди думав, що Ольга — просто щаслива, незалежна, та, кого всі люблять і хто легко долає будь-які труднощі.
— Ти не повинна була бути такою, — сказав нарешті, слабко посміхнувшись. — Я... Я не знав.
Ольга відкрито зустрілася з ним поглядом, і її обличчя пом'якшало.
— Я ніколи не могла показати тобі свій біль. А ти ж був для мене першим другом. Першою людиною, якій я довіряла. Але я приховувала все, тому що не могла бути слабкою. Так мені здавалося. Адже такий сильний ти навряд чи став би терпіти поруч слабкого друга. А якби я втратила ще й тебе...
Договорити завадив клубок болючих спогадів, що раптово застряг у горлі. Зараз уже важко було пригадати детально самі події, але емоції, біль і образа відклалися листковим пирогом підсвідомості, і керували всім її життям.
Володя не знав, що сказати, бо раптом зрозумів: усі ті роки, усі їхні ігри, клятви й секрети — це були лише шматочки того, що вони могли б зрозуміти одне про одного, якби знали, як відкрити свої серця. Ось чого мають навчати в школах і дитячих садках. Не примарної соціалізації, а тонкому вмінню чути й розуміти одне одного. Вчасно. Але тепер уже не було ні часу, ні можливості змінити минуле. І Ольга з її прихованим болем була для нього загадкою.
Її погляд знову став далеким, наче вона повернулася в ті ночі, коли лежала у своїй кімнаті в темряві, без звуку, наодинці з важкими думками.
— Розкажи мені хоча б тепер, — попросив, зібравшись із силами.
— Я... я чекала від тебе підтримки, Вова, — побоюючись, промовила. — Коли було важко вдома, коли мені нікуди було бігти, я думала, що ти мене зрозумієш. Ти ж завжди був поруч, ти ж був моїм другом. Мені здавалося, що це було помітно. Принаймні, тобі. Тепер я, звісно, бачу, наскільки це була смішна впевненість. Але тоді ти... ти не помічав, що мені погано. Ти завжди був так захоплений своїми іграми, своїми планами.
Володя сковтнув, опустивши погляд. Він зрозумів, що, як і завжди, робив усе по-своєму, не помічаючи того, що відбувається з іншими. Коли при розлученні про це говорила вже колишня дружина, слова здавалися порожніми звинуваченнями. Але Ольга, його Оля, колись була його світом, його другом. А він і з нею так багато чого не помітив, завжди зайнятий своїми ідеями і планами.
Відчув, як його груди стиснула тяжкість. Він завжди був упевнений, що був поруч із нею, що вони розділяли всі таємниці й радощі на двох. Виходить, що тільки його таємниці й радості?
Ольга кивнула, даючи зрозуміти, що вже прийняла його вибачення, але не могла повернути того, що пішло. Відчувала і свою провину в недомовленості.
— Ти не винен, Вова. Адже ти теж був дитиною.
Володя відчув, як його погляд тьмяніє. Усе те, що здавалося світлим і простим, раптом знайшло тінь, стало складним. Він оглянув її, намагаючись знайти щось знайоме, але побачив тільки надійно заховану маленьку дівчинку, яку він знав колись, у жінці, яку зовсім не знав.
— Пробач мені, — повторив він, але це вже не було просто словом. Радше визнанням того, що він багато років не бачив очевидного.
Тиша повисла між ними, немов невидима стіна зі щільної тканини. Ольга уважно дивилася на Володю, його щирий жаль, який раптом став для неї майже відчутним. Він був поруч. Знову. І хоча багато чого вже змінилося, щось усередині неї почало розхитуватися, звільняючи те, що зберігала в душі так довго.
— Ми тоді обоє були дітьми, Вова, — сказала тихо, ледь стримуючи емоції. — Ми не вміли говорити, не знали, як зрозуміти одне одного. Тепер, коли час минув, я бачу, як багато ми не помічали. Але ж ніхто не винен, правда?
Володя кивнув, його погляд став м'яким, немов він нарешті відпускав усе, що тяжко висіло на його плечах.
— Так, ніхто не винен. Ми просто не вміли, — радісно вчепився за підказку. — Ми не знали, як... як бачити одне в одному щось більше, ніж те, що нам показувалося на поверхні.
— Знаєш, я іноді думала, що якби я могла тоді тобі все розповісти... але я боялася, що ти мене не зрозумієш. Я навіть сама не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Але, напевно, і ти сам був не готовий до цих розмов. Ми обоє були занадто молоді для всього цього.
Володя подивився на неї з розумінням і глибокою тугою за тим часом, коли все здавалося простим.
Між ними знову проступав той невидимий зв'язок, який колись був міцнішим за все інше. Нехай навіть не досконалий. Вони мовчали, розуміючи, що прощення — це не просто слова, а усвідомлення, що час і життя завжди вчать нас бачити одне одного по-справжньому. Однак найважче прощення ще попереду — бо це прощення самих себе.
Володя відкинувся на спинку стільця з легкою посмішкою на вустах, але в його погляді з'явилася якась невпевненість, майже боязкість, наче він не знав, як продовжити цю розмову, як перейти до чогось нового. Щось у їхній тихій бесіді підказувало йому, що між ними може бути більше, ніж просто спогади про дитинство. Він уже кілька разів намагався знайти її погляд, але щоразу зупинявся, немов сумніваючись у своїх почуттях, не знаючи, що буде далі.
Він усе картав колишню, що вона не може зрозуміти його так само добре, як Олечка. Дружина відмовлялася вірити, що йдеться тільки про дружбу між ними, шукала таємні зв'язки, що збереглися і в зрілості. Їх не було. Тоді не було. А ось тепер перед ним сидить чудова можливість виправити упущення.
— Ти... Ти завжди була такою особливою для мене, — промовив він, зніяковіло і дещо невпевнено смикаючи чашку. — І зараз, коли ми знову зустрілися... я не знаю, що саме хочу, але відчуваю, що мені хочеться спробувати знову. Можливо, нам варто побачитися ще раз? Просто поговорити? Або, може, навіть... почати щось нове. Щось, чого у нас не було в дитинстві.
Ольга завмерла, і серце її ледь не вискочило з грудей. Ця несподівана пропозиція відкинула її на багато років назад, до таємних мрій.
Миттєво, немов спалах світла, перед її очима промайнули картини того, що могло б бути: вона і Володя — доросла, зріла пара, які кохають одне одного.
Відчула, як у грудях наростає дивне хвилювання, бажання, передчуття, але разом із цим також страх. Це був той момент, коли старі рани й нові мрії змішувалися в єдине ціле.
Але Ольга зловила себе на тому, що інтуїція зробила величезний крок назад, наказуючи відступати. Ця мрія належить маленькій дівчинці Олі, але не дорослій Ользі. Занадто багато часу минуло, занадто багато змінилося. Вона не готова до такого розвитку подій.
— Вова... — ледь стримала голос. — Це... занадто швидко. Ми надто різні тепер, розумієш? У нас із тобою так багато пережито, але в якийсь момент ми стали іншими людьми. Я не знаю, як ми можемо...
Його обличчя зблідло, і він одразу ж зрозумів, що сказав не те, що хотів. Не так. Не вчасно. У її словах було не тільки здивування, а й якась перепона, яку вона будувала між собою і ним свідомо. Він замовк, у глибині душі усвідомлюючи, що вона має рацію.
— Ми були дітьми, які любили, але тепер... час зробив свою справу. Ми не можемо просто так повернути все, як було.
Володя відвернувся, але не тому, що був ображений. Він і сам був не впевнений у своєму бажанні.
— Так, ти маєш рацію. Ми занадто різні тепер. Але... Я просто хотів, щоб ти знала, що я все ще думаю про тебе, навіть через стільки років.
Ольга подивилася на нього з легким смутком, але без докору.
— Я розумію, Вовочка. І я теж. Просто... давай почекаємо. Ми обоє маємо розібратися в собі, перш ніж іти далі. Сьогодні занадто багато чого відкрилося для мене з іншого боку. У будь-якому разі я шалено вдячна тобі за цю бесіду.
Він кивнув, і тиша між ними стала м'якшою, ніби розчиняючись у повітрі. Вони обоє знали, що ця мить була важливою, що це не просто мовчання, а крок назустріч новому розумінню одне одного і самих себе. Можливо, вони ніколи не стануть тими, ким були б в ідеальному майбутньому. Але й те, що вони змогли зустрітися та зрозуміти одне одного, було вже чимось більшим, ніж просто спогади.
Ольга подивилася на нього, і в її очах знову з'явилася та тиха, але стійка рішучість, з якою вона прийняла своє рішення. Це виявилося не так легко, як могло б здатися, — вчасно зрозуміти, що не варто намагатися повернутися в минуле.
— Вова, — їй хотілося роз'яснити другу дитинства, та й самій собі, що вона відчуває. — Двічі в одну річку не увійти. Ми не можемо знову стати тими дітьми, які просто гралися, будували замки з піску і вірили, що все буде завжди просто і красиво. Ми вже не ті. Ми змінилися, і це нормально.
Її слова одночасно проникли в його серце і відштовхнули від нього якусь колишню ілюзію. Він бачив, що вона має рацію, але все одно не міг позбутися відчуття, що щось упускає, щось залишилося не доведеним до кінця.
— Я розумію... — сказав нарешті, трохи розгублено, але з глибокою вдячністю в голосі. — Ти маєш рацію. Ми не можемо просто так повернутися в минуле. Але мені все одно хочеться вірити, що ми можемо бути чимось важливим одне для одного, нехай і в іншому контексті.
Ольга кивнула, усміхаючись сумно.
— Так, ми можемо бути важливими, але по-іншому. Можливо, навіть по-дружньому. Але не так, як це було тоді. І не так, як ти, напевно, сподіваєшся зараз. Ми не діти більше. Зрілі люди, з нашими життями, з нашими виборами та їхніми результатами. І у кожного з нас своя історія.
Вова зрозумів, що вона не відкидає його, але й не дає хибних надій.
— Напевно, ти маєш рацію, — визнав він м'яко. — Ми не можемо повернутися, і я не повинен був цього очікувати.
Їхнє минуле виявилося таким далеким і туманним, а майбутнє, яке вони могли б побудувати, стало чимось невизначеним і, можливо, не настільки романтичним, як він собі уявляв. Ольга знову була для нього тією магнетичною загадкою, з якою він колись дружив, але тепер вони стояли на різних берегах, не зовсім розуміючи, яку течію має їхня річка.
Іноді треба вміти відпускати, щоб не тримати щось мертве в собі. І в цій тиші, у цьому прощенні було щось щире, що давало спокій і залишало простір для майбутнього.
Коли вони встали з-за столика в звичайнісінькій піцерії неподалік від будинку дитинства, кожен із них розумів, що ця зустріч остання. Ні до чого тягти в майбутнє своє минуле. Воно вбиває сьогодення. Але почуття глибокої вдячності залишиться з ними назавжди: за спільне дитинство і за цю розмову.
Ольга взяла свою сумку, озирнулася на нього востаннє, і щось у її душі тихо задзвеніло.
Володя, своєю чергою, теж відчув, ніби кожен його крок вів до нового життя, в яке Ольга вже не входила. Його руки тремтіли, коли відчиняв двері, щоб випустити її й вийти слідом.
Вони йшли в різні боки, кожен зі своїм внутрішнім світом, з незрозумілими, але гострими відчуттями, з тим самим гештальтом, який не був закритий до кінця. До цього дня.
Розставання не стало розчаруванням. Попри те, що їхні дороги розійшлися, знали одне — ця зустріч залишила відбиток, який буде з ними ще довго. Утім, внутрішній голос ще якийсь час нашіптуватиме обом запитання: «А що, якби?..» Але ніхто не знайде відповіді. Тому, що її не існує.
Тихо зачинилися двері піцерії за її спиною. Точно так само, як кожен із них тихо зачиняв двері власних спогадів, поступово відходячи від минулого, але не забуваючи його. І цей закритий гештальт, цей невидимий міст між ними — залишався, без слів, без обіцянок, але завжди там.

Мої дорогі слухачі... У цій історії Ольга зробила свій вибір, прийняла остаточне рішення. Але чи згодні ви з ним? Вчинили б так само в цій ситуації чи дали б собі шанс? Тоді шанс на що саме?

Дочитали до кінця? Хочете і маєте можливість підтримати вашу авторку? Купуйте комерційні книги на сторінці та активно коментуйте і ті, які прочитали вільно, безоплатно. Дякую за вашу підтримку!