Раді Вас бачити!

Дзвінок телефону о четвертій ранку ніколи не буває до добра. Анна чудово знала це, бо боялася й підсвідомо чекала такого дзвінка.
Однак тепер, коли зазвучав рингтон, виявилася зовсім не готовою. Дивно влаштована людина: розуміє, знає, інколи навіть упевнена, але все одно не готова, хоч би як чудово підготувалася.
— Ви — дружина Олексія?
Важке, хрипке сопіння по той бік зв'язку краще за будь-які слова повідомляло, що подальші слова зайві. Але абонент все одно вимовив їх. Тому, що так належить. Тому, що сам поклав на свої плечі непосильну ношу. Утім, за кілька днів карусель буднів закрутить так, що залишки необґрунтованої провини злетять із плеча, немов порошинки, а подія зануриться в глибоке минуле. Адже п'ять хвилин тому — це вже минуле.
Реанімація, не встигли. Але чому аварія? Анна боялася почути, що чергове небезпечне відрядження забрало його. Але щоб аварія! Як прозаїчно й не гідно Льоші. Якщо взагалі аварія може бути гідною когось подією.
Повільно, немов зламана лялька, сповзла по стіні, опинившись у кутку між ліжком та стіною. Сонно протерла очі, сподіваючись, що все ж таки це був черговий нічний кошмар. А Льоша зараз увірветься в її життя яскравим вихором, обтрусившись на порозі, наче пес після легкої, підбадьорливої прогулянки, осліпивши широченною посмішкою.
На порозі сиротливо лежала мостинка. Постать коханого навіть не марилася. У слухавці тиша. Навколо тиша. Приглушлива, що стискає скроні обручем заперечення. Напевно, переплутали. Зараз зателефонують, щоб вибачатися за плутанину.
Одна рука ще тримала мовчазний телефон біля вуха, інша безсило впала на підлогу, випадково зачепивши Олексієву вовняну шкарпетку. Паразит, знову розкидав свої речі. Вони у нього вічно, як живі, мандрують по всій квартирі. Як він сам. Тільки тепер речі подорожують без нього.
Три дні у напівсні простяглися нескінченною стрічкою муки. Те, що це не помилка, з'ясувалося занадто швидко. Хотіла б вона довше перебувати в стані заперечення? Сподіватися, що трапилася помилка. Ні, Анна не з тих, чию душу зігріває самообман. Бо брехні на порятунок не існує.
Варто було тільки забутися тривожним сном, як Льоша одразу ж відчиняв вхідні двері, ставав на килимок, обтрушувався, немов пес, і огидно щасливо посміхався. У вікно тарабанив дощ, що вганяв у стан трансу.
А ні, це не у вікно. Не тільки у вікно. Його редакція подбала про все, залишивши їй лише сумувати. І злитися. Бо на зміну запереченню прийшов гнів. Майже неконтрольована, погано усвідомлювана лють. Навіщо він потягся в це відрядження? Кому потрібні ці звістки з полів? Невже без нього б там не впоралися? Адже вона говорила йому, попереджала, що одного разу!..
Бум. «Одного разу» боляче стукнуло по голові, змушуючи замовчати й замкнутися на власному горі.
На похороні вона не плакала. Тож ті, хто прийшов попрощатися, дивилися із осудом і навіть острахом.
— Анют, тримайся... — шепотіли, поплескуючи по плечу й по черзі квапливо крокуючи до виходу із кладовища.
Відбули, відспівчували, відболіло. Свобода. Ще тисне, але вже можна дихати, йти жити далі. До чого тут цинізм?! Життя триває, і треба бути святенницею, щоб корчити плаксиві гримаси, стверджуючи протилежне. Анна має бути сильною, має навчитися плавати. А якщо кинути прямо з човна в річку, точно навчиться. Напевно.
Вона кивала. Ввічливо. Наче це співбесіда, а не прощання. Наче обіцяла, що зателефонує їм. При цьому всі розуміли, що не зателефонує. Взагалі більше ніколи. А навіщо? Їх із нею більше ніхто не пов'язує.
Люди говорили щось потрібне, правильне, заздалегідь відрепетируване. У їхніх очах прозирала жалість, у голосах звучала обережність.
Ніби Анна не людина, а міна, яку краще не турбувати.
Хто ти тепер? Не дружина — чоловіка немає. Не вдова — це звучить по-чужому офіційно, як сухий статус у документах. Ти — відсутність.
Ти — дірка на місці «ми». Ти — тінь розмови, яка ніколи не відбудеться.
Злість накотила раптово. Сусідка із четвертого поверху принесла торт. Домашній, із вишнею. У прозорій кришці осідала пара.
Торт.
Смерть — і торт із вишнею. Це нормально? Наче вона хворіє, тому її треба підтримати солодким. Або у неї день народження, тільки сумний.
— Дякую, — сказала Анна.
Узяла страву, поставила в холодильник. Зачинила двері. За пів години відчинила. Дістала. Викинула. З вишнями, з кремом.
Їй не потрібен цукор. Ні в якому вигляді. Навіть ввічливий. Навіть щирий.
Кімната стояла тихіше, ніж раніше. Немов по стійці струнко, і чогось чекала. Якоїсь команди «вільно» від Анни, яка виявилася не в силах навіть дихати повноцінно.
Усе чекала, що Льоша влетить, недбало штовхне двері ногою, впустивши рюкзак, і крикне з передпокою:
— Ти не повіриш, що сьогодні було!
Він завжди так говорив. Навіть коли не відбувалося нічого особливого. А він знаходив. У кожній дрібниці на перший погляд — величезну подію. І так описував її, що читачі вірили — подія. А переживши ейфорію, починав сумувати, доки знову не вирушав у ризиковану мандрівку за матеріалами для нових статей.
Анна сіла на краєчок дивана. Взяла подушку, стиснула її. Спочатку просто міцно. Потім із великим зусиллям, ніби подушка могла витримати все, чого вона не витримувала сама.
— Ти ідіот, — сказала тихо. Уперше. Не думаючи, не плануючи. — Ти, чортів упертий ідіот.
Тиша не відреагувала. Не образилася. Не заперечила.
— Я ж просила. Я ж казала тобі: досить, зупинися, залишся. Хоч раз залишся!
Слова були різкими, чужими, ніби вона не собі їх дозволяла, а комусь іншому, сильнішому. Тому, хто вміє злитися.
— А ти що? Знову поліз куди не треба, знову — герой! А хто це оцінить? Натовп завжди кричатиме, щоб ти писав іще, щоб розважав їх до останнього подиху, а потім похмуро замовкне на хвилину і єдиним організмом кинеться до того, хто тепер писатиме для них замість тебе. Для чого, для кого ти жертвував, жив, дихав?
Вона встала. Подушка гепнулася на підлогу. Голос здригнувся, але сльози не йшли.
— І тепер я ось тут, розумієш? Я. Тут. А ти де? Де твої жарти, де твої шкарпетки по всій квартирі, де твій безглуздий сміх, коли ти мені доводиш, що кіно в дубляжі дивитися — святотатство?!
Вона замовкла. Зробила крок. Ще один.
— Мені не потрібен був герой, Льошо. Мені потрібен був ти. Просто ти. Живий. Незграбний, іронічний, до безглуздого впертий, але вдома. Зі мною.
Руки повисли, як після бійки. Кімната, як і раніше, мовчала. Вона прийняла її правила — і все одно програла.
Перші дні весни. Але відчинити вікно й впустити в їхній дім повітря здається зрадою. Він не дихає. Вона не дихає. Нехай і будинок задихнеться із ними.
Кішка втекла. Звісно! Хто захоче лягти в спорожніле ліжко, де господар більше не гріє? Аня теж не хотіла. Але змушувала себе щоразу. Тисячі жінок усе одно роблять це щоночі. Зможе і вона.
Однак коли на четвертому тижні у двері подзвонили й на порозі постав один зі стажистів, приставлених до Льоші для здобуття досвіду, Анна знову зірвалася.
— Я так вас поважаю... ви така сильна... — промовив хлопчина, простягаючи їй букет троянд.
Анна зачинила двері, перш ніж він встиг договорити.
Сильна? Знаєш, що я зробила сьогодні вранці? Засунула його стару сорочку в коробку з його парфумами. Просто так. Тому що вона пахла ним. Тому що хотіла, щоб запах залишився.
Чому ти не поїхав із ним? Ні, не так, це жорстоко, трясця його матері. Чому він не залишився вдома, як і ти? Господи, хто винен у цьому? Хтось же має бути винен, щоб стало легше!..
А потім Аня знайшла диктофон.
Сівши на підлогу перед комодом, увімкнула перший-ліпший запис. І раптом — його голос. Живий. Рівний. Такий звичайний, що Анна не одразу зрозуміла сенс сказаного:
— Я б хотів, щоб ти жила, навіть якщо мене не стане. Жила не в пам'яті про мене, а по-справжньому. Обіцяй, Анно. Просто пообіцяй. Собі.
Анна сиділа на підлозі, тупо дивлячись в одну точку. Раз по раз перемотувала запис і запускала на тому ж самому місці. Дати збилися, і зовсім не яснозрозуміло, коли зроблено запис.
Та сама підлога, де вона опустилася в день дзвінка. Минуло майже сорок днів. І раптом, уперше за весь цей час, вона заплакала. Тихо, стримано, ніби всередині її тіла лопнула тонка жила.
Механічна лялька зламалася. Тому, що вперше вона дозволила собі не стримуватися.
Наступного ранку вона не заварила кави. Уперше за ці тижні не тому, що не хотіла, а тому, що раптом захотілося чаю.
Ромашка. Він сміявся, що це «чай для правильних вчителів».
Вона залила пакетик окропом і поставила кухоль на підвіконня. Уперше побачила, як по склу стікають краплі — весняний дощ. Раніше вона любила дощ. Можливо, знову вийде? Коли-небудь.
Удень відчинила вікна. У квартиру увірвалося живе, сире повітря. Зі здивуванням глянула в очі кішці, що сиділа на підвіконні. Коли вона повернулася?
— Ми з тобою, здається, обидві забули, як пахне весна...
Кішка позіхнула й перевернулася на інший бік. Анна раптом зловила себе на тому, що говорить уголос. Знову говорить.
Увечері дістала з шафи коробку. Не ту, де зберігалися фотографії, — до неї вона була не готова. Але ту, з його сорочкою. Одягла на себе, глибоко вдихаючи рідний запах.
Дістала другу коробку, де Льоша зберігав диктофони, блокноти, якісь смішні нотатки та дивні олівці, майже повністю списані.
— 19 квітня, — повідомив диктофон голосом Льоші. — День був... хороший. Сиділи з Анною в кафе, вона їла торт, хоча казала, що не хоче солодкого. Вона завжди так робить. Цікаво, якби мене не стало, як вона б жила? Хотілося б, щоб вона сміялася. Хоч іноді. У неї такий сміх, як вітер, що шарудить паперовими сторінками...
Анна рвучко притиснула диктофон до грудей. Раптом зрозуміла: він передчував. Або просто знав її настільки, що розумів: горе закриє її, як кришка саркофага.
І тому він залишив для неї це. Голоси. Слова. Нитки з минулого, якими можна повернутися до себе. Як чарівний клубочок із хащі, де живе Яга.
Ці записи точно торішні. Можливо, навіть старші. Значить, він теж завжди знав, що одного разу телефон задзвонить о четвертій ранку. Чому все сумне, страшне, галасливе відбувається саме о четвертій ранку?
Це стало першим запитанням. Озвученим у заведеному щоденнику, де писала не як учитель. Як людина, у якої тріснула душа, і почала зростатися. Повільно, болісно. І свербить увесь час на місці шраму.
Вона записувала не думки, а відчуття: "Сумую. Але вже не лякає. Дощ був гарний. Чай із лимоном, як повернення, кислить. Плакала знову. Бо жива..."
Потім уперше вийшла на вулицю не у справі. Просто гуляти. Просто йти. У навушниках звучав його голос. Усередині оселилася тиша. Але вже не мертва. Спокійна. Як гладь озера перед ранковим світлом.
У маленькому книжковому на розі вона купила роман, який вони планували прочитати разом. Сіла на лавці в парку. Відкрила першу сторінку. Посміхнулася.
Не тому, що стало легко. А тому, що вперше за довгий час стало... можливо.
Минуло пів року.
Осінь прийшла в місто непомітно, як людина, яку не кликали, але якій раді. Зашелестіла листям на деревах.
Анна одягла шарф, який Льоша колись привіз із Праги. Він усе ще зберігав ледве вловимий запах спогадів, які більше не різали по живому.
Перебралася з дивана у вітальні до їхньої спальні. Так, тепер тут спить тільки вона. І кішка, звісно.
Більше не тримала фіранки щільно закритими. Не уникала старих місць. Тепер вона ходила туди сама. З наміром, із тихою силою. Як до старих друзів, з якими багато чого було пережито.
Спекла торт. Із вишнею. Понесла сусідці. Сусідка не в курсі, але вона-то знає, пам'ятає...
Вечорами Анна все ще розмовляла з ним. Тихо, напівголосно. Не тому, що не могла забути, а тому, що не хотіла стирати із пам'яті.
Одного разу в жовтні її запросили провести у бібліотеці відкриту лекцію з літератури. Сучасні книжки про біль втрати.
Спочатку хотіла відмовитися. Потім погодилася.
Того дня, дивлячись в очі студентам і людям, які прийшли «просто послухати», Анна неголосно сказала, тримаючи тремтячою рукою мікрофон:
— Горе не лікується. Воно стає частиною внутрішнього ландшафту. Як дерево зі зламаною гілкою. Бо все одно все тягнеться до світла. Й іноді саме це робить дерево міцнішим.
Після лекції слухачі понуро розбрелися, шкодуючи, що витратили час на чужий біль. Але ж можна було послухати щось більш легке, розважальне. До неї несподівано підійшла дівчина.
— Вибачте, а як ви... зрозуміли, що починаєте жити далі?
Анна усміхнулася.
— Я почула, як хтось сміється в парку. І мені раптом теж захотілося. Посміхнутися. І я дозволила собі це.
За кілька тижнів вона запропонувала провести лекцію із сучасної літератури. На прикладі книг про живих. Про тих, хто залишається. Про те, як тихо, майже непомітно повертається смак чаю, запах дощу, звук музики.
Як ми встаємо. Спочатку на коліна. Далі на ноги. А потім починаємо йти. Невпевнено, хитко. Заново. Інакше. Туди, де тиша вже не тисне.

Дочитали історію до кінця? Хочете і маєте можливість підтримати вашу авторку? Купуйте комерційні книги на сторінці та активно коментуйте і ті, які прочитали вільно, безоплатно. Дякую за вашу підтримку!