Раді Вас бачити!

Що робити, якщо минуле більше не тримає, а майбутнє ще не кличе?
Один крок — лише мить, але іноді він змінює все. Вона йде, залишаючи за дверима не просто стосунки, а цілу епоху свого життя. Без чіткого плану, без гарантій, без страху? Ні, страх є. Але є також бажання дізнатися: а що, якщо попереду існує щось більше?
Дорога, нічні траси, випадкові зустрічі — чи не такі вже й випадкові? Коли вона думала, що залишила минуле позаду, доля зводить її з ним. Питання в тому, чи зможе вона піти тепер? Чи все це — шанс нарешті не тікати, а вибрати усвідомлено?
Ця історія про свободу, про те, як важливо почути себе, і про те, що іноді дорога знає краще.
Захоплива, психологічно глибока, емоційна та кінематографічна історія, яка змусить замислитися: а чи наважилися б ви зробити цей крок?

— Ось зараз я доп'ю чай і піду від тебе.
Він дивиться на мене так, немов я щойно заявила, що збираюся полетіти в космос на парасольці.
— Куди?
Я піднімаю чашку, роблю останній ковток. Смак чорного чаю з бергамотом. Ще кілька хвилин тому він був теплим, але вже охолонув. Як ми.
— Куди-небудь, — відповідаю.
Чай допитий.
Можна йти.
Але, як і раніше, сиджу на улюбленому місці. Воно дає відчуття стабільності, визначеності. І душить.
Він киває, повільно, ніби прислухається до відчуттів у тілі. Чи розуміє він, що зараз станеться щось важливе? Чи йому просто цікаво: зможу я стримати слово?
— Хочеш, я відчиню тобі двері? — пропонує.
Голос рівний, навіть із лінощами. Наче ми говоримо про щось буденне, про погоду чи про те, що знову треба купити цукор.
— Давай.
Він встає, йде до дверей. Неспішно, але без навмисності. Дивлюся, як рухаються його плечі під сірим светром, який я подарувала на минуле Різдво. На ньому безглузді олені. Одного разу цей светр рвався. Але він відмовився викидати його. Корпів над підтягуванням петель. Але ж це не чоловіча робота. Чи не так?
Руки в кишенях штанів. На мить здається, що він, можливо, зараз розвернеться і скаже щось важливе. Я сподіваюся на це. Але ні.
Просто відчиняє двері.
Піднімаюся. Роблю крок. Другий. Поріг.
Дивне відчуття. Наче виходжу не просто з квартири, а залишаю за спиною цілу епоху. Закінчується щось більше, ніж стосунки. Що саме? Поки не можу сформулювати, але відчуваю.
Він залишається всередині. Я чую, як скрипить підлога, коли він повертається вглиб квартири. Не зачиняє двері одразу — залишає їх прочиненими. Ніби дає мені можливість передумати.
Але я не передумаю.
Спускаюся сходами повільно, за інерцією. Ліфт знову не працює. Двадцять три сходинки до виходу — я їх колись рахувала, коли жила тут. Але ж це було всього секунду тому. Тепер кожен рух здається вагомим, ніби відзначаю фінальні миті чогось великого.
На вулиці пахне прохолодою і вогкістю. Вечірнє місто світиться тисячами вікон, але відчуття, що світять вони не для мене.
Я просто стою біля під'їзду, не знаючи, що робити далі. Куди йти? Чи було це спонтанним рішенням? Швидше ні, ніж так. Але чому я не готова?
Де музика, що закриває цю сцену? Де фінальний акорд?
Але нічого немає.
І тут телефон у кишені оживає.
Марина.
Я секунду вагаюся, а потім відповідаю.
— А ти де? — її голос занепокоєний, але з відтінком звичної іронії, яка надає отруйної легкості.
— Вийшла.
— Звідки?
— Від нього.
Коротка пауза. Ми обговорювали це з нею.
— О. З тобою все гаразд?
Стискаю пальці на телефоні, вслухаючись у власні відчуття. Що я відчуваю?
— Так, — кажу. — Я вільна.
Марина не питає, що маю на увазі. Не уточнює.
— Де ти?
— Біля під'їзду.
— Чекай.
Вона скидає дзвінок, і я раптом розумію, що вперше за довгий час мені не треба нічого пояснювати.
Просто стою, вдихаю прохолодне повітря, дивлюся, як десь вдалині миготять вогні фар.
Хвилин за десять знайома машина звертає до будинку. Я вже змерзла, але це не означає, що хочу повернутися.
Марина паркується, вибирається з присадкуватої спортивної машинки, грюкає дверима. Мені складно сприймати цю іграшку за транспорт. Але вона шикарна. На подрузі шкіряна куртка, темні джинси та її вічні кеди. Елегантна неохайність їй личить. У руках паперовий стакан із кавою.
Вона підходить, простягає мені каву й просто дивиться.
Я роблю ковток. Обпікаюся. Але не відпускаю склянку.
— Усе-таки пішла? — спокійно запитує.
Мовчки киваю.
Марина повільно затягується цигаркою. Знаю, що вона палить рідко — тільки в моменти, коли треба осмислити щось важливе.
— Поїхали до мене?
Я хочу сказати «так», але...
Озираюся.
Світло в нашому вікні. Його вікні.
Він не закрив штори. Хоче, щоб я бачила?
Відчуваю, що маю щось сказати, щось усвідомити.
Але слова не приходять.
І це, напевно, теж знак.
— Поїхали, — кажу.
Ми сідаємо в машину, і місто розчиняється в русі.
Прокидаюся в Марининій квартирі.
У повітрі пахне кавою. Неповторний аромат, здатний змагатися із найкращими кав'ярнями міста. Вона знає толк у цьому житті. Я — ні.
Сідаю, зариваюся пальцями у волосся, почуваючись дивно. Легкість. І тривога.
— Доброго ранку, — Марина простягає мені кухоль, щойно опиняюся в полі її зору. — Готова до нового дня?
Розгублено дивлюся на неї.
І раптом розумію.
— Мені треба піти.
Марина здивовано піднімає брову.
— Куди?
Я посміхаюся вперше за довгий час.
— Не знаю. Але я розберуся. Дорогою.
Вона знизує плечима.
— Тоді тримай ключі. Поїдеш на моїй машині.
Я сміюся.
Відчуваю, що все тільки починається.
Марина мовчки кладе ключі від машини на стіл і вирушає варити собі ще каву. Я дивлюся на ключі й відчуваю, як усередині щось стискається.
Щось просте, очевидне: у мене тепер немає ні дому, ні плану.
Я поїхала від нього, але не придумала, куди їду.
— Ти взагалі куди збираєшся? — запитує Марина, не повертаючись.
Судячи з голосу, знову посміхається.
Беру ключі, кручу їх пальцями, ніби бачу вперше.
— Не знаю.
— Тобто ти вирішила піти, але не продумала, куди?
Я піднімаю очі.
— Так.
Марина усміхається, ніби саме цього й очікувала.
— Типова ти.
— А ти хіба не так само жила у двадцять?
Вона обертається, спирається на стільницю, гріючи долоні об чашку.
— У двадцять? Так, звісно. У тридцять — уже ні.
Опускаю очі. Я-то думала, що до тридцяти у мене буде все: дім, сім'я, чіткий шлях, цілі. А в підсумку — порожнеча.
— І що ти тепер будеш робити? — уточнює Марина.
Знову дивлюся на ключі.
— Їхати.
— Куди?
— Туди, де не була.
Марина хмикає.
— Тобто їдеш без мети, без чіткого маршруту?
— Ага.
— Усе-таки треба було гуляти в двадцять.
Вона робить ковток кави, роздумує, потім киває:
— Тоді поїдь на південь.
Я кліпаю очима.
— Чому?
— Тому що ти завжди любила море, але завжди знаходила причини туди не їхати.
Я стискаю губи.
Це правда.
— А ще, — додає вона, — тому, що якщо ти поїдеш до батьків, вони почнуть тебе рятувати. Якщо залишишся в місті, крутитимешся на місці. А дорога — це завжди вихід.
Я дивлюся на неї, і щось усередині мене зміщується.
— Південь, — повторюю я.
Марина киває.
— Південь.
Беру ключі, підіймаюся, збираю свої речі — рюкзак, телефон, куртку. Усе, що в мене є. У раптових рішеннях є щось неповторне. Ти не даєш собі часу передумати, сумніватися, відступати.
Марина не каже «будь обережна» чи «подзвони, коли приїдеш». Вона просто підходить, коротко стискає моє плече і знову повертається до своєї кави.
— Ну давай, мандрівниця. Поганяй мою тачку. Одометр показує принизливо маленьку цифру.
Я сміюся.
І виходжу.
Місто швидко розчиняється в дзеркалі заднього виду. Хто б міг подумати, що водійські права знадобляться мені саме в такій ситуації.
За вікнами спочатку бетонні коробки, потім — сірі траси, потім — рідкісні посадки.
Я вмикаю радіо, але швидко вимикаю. Не хочеться слів, звуків, часу.
Виїжджаю за межі міста й відчуваю, як із кожним кілометром стає легше.
Невже все так просто?
Дивлюсь на дорогу, на рідкісні вогні зустрічних машин, на простір перед собою.
Мені нікуди поспішати.
Мені нікуди повертатися.
Але у мене є напрямок.
І, можливо, це вже початок чогось нового.
Шосе тягнеться вперед, як нескінченна стрічка. Чорнильна ніч змінює вечір, що настав, а потім сама поступово розмивається в сірий серпанок світанку. Десь на горизонті небо трохи світлішає, але сонце ще не показалося.
Я вмикаю фари і додаю газу.
За спиною залишилося місто, залишилося те все, що сковувало мене останні роки. І все, що підтримувало.
Я майже не думаю про нього. Майже.
Іноді миготять окремі моменти: як він дивився, коли я піднімала чашку з чаєм. Як мовчки кивнув у відповідь на моє «куди-небудь». Як не зачинив за мною двері відразу.
Але я тут же глушу ці думки, перемикаючись на дорогу.
У машині тепло, але я опускаю скло, впускаючи холодне, вологе повітря. Мені потрібно відчувати рух не тільки під колесами, а й шкірою.
Марина мала рацію. Дорога — це вихід.
Але вихід куди?
На трасі майже немає машин. Тільки рідкісні фури, що сонно повзуть у темряві. Не знаю, скільки часу минуло. Час розчиняється в рівному шумі двигуна.
Нарешті попереду показуються вогні. Заправка.
Я повертаю до неї, глушу мотор і якийсь час просто сиджу.
Південь.
Я справді їду на південь.
Виходжу, потягуюся після довгого сидіння й прямую всередину.
Всередині майже порожньо. Тільки самотній касир за стійкою — молодий хлопець із накинутим на голову капюшоном, натягнутим на очі. І далекобійник у кутку, біля автомата з кавою.
Я беру бутерброд, пляшку води і, не думаючи, за звичкою, додаю шоколадний батончик.
На касі хлопець ліниво пробиває покупки.
— Далеко їдете?
Піднімаю очі.
Він дивиться без особливого інтересу, просто щоб підтримати розмову.
— Далеко, — відповідаю.
Він киває, ніби так і знав.
— Обережніше на повороті перед мостом, — каже раптом. — Там після дощу заносить.
Я трохи довше затримуюся поглядом.
— Дякую.
Забираю решту, йду.
На виході далекобійник проводить по мені коротким поглядом, але нічого не каже.
На вулиці пахне бензином і ранковою свіжістю.
Я сідаю в машину, відкриваю пляшку води, роблю кілька ковтків.
Потім заводжу мотор.
Ще сотні кілометрів попереду.
І, здається, я вперше за довгий час не боюся того, що буде далі.
Траса знову йде в темряву. Десь попереду вже починає бліднути небо, але сонце ще не показалося.
Я їду, і всередині мене дивне відчуття.
Не тривога. Не страх.
Простір. Наповнюваний поступово чимось, чому ще не можу дати чіткого визначення.
Наче хтось усередині мене відчинив вікно й випустив усе затхле повітря.
Я чую дорогу. Рівний гул мотора. Вітер, що б'ється в прочинене вікно.
Відчуваю, як пальці стискаються на кермі, як педаль газу відгукується легким натисканням.
Просто я.
Просто дорога.
Просто рух.
Я знову вимикаю радіо. Зараз мені не потрібні чужі голоси в моїй свідомості.
Попереду, за черговим поворотом, дорога раптом починає спускатися вниз. Я примружуюся — міст?
«Обережніше на повороті перед мостом. Там після дощу заносить».
Згадую слова касира й трохи скидаю швидкість.
Асфальт справді блищить. Дощу не було, але вологість із річки піднімається щільним серпанком.
Вирулюю якомога м'якше, без різких рухів. Машина слухняно проходить поворот, і ось уже міст. Металеві перила, що відбивають слабке світло фар. Здається, я починаю розуміти, за що Марина так любить цю свою іграшку.
Кидаю погляд убік, у бік води.
Річка темна, ніби бездонна. І на секунду мене накриває дивне відчуття, ніби я вже була тут.
Нісенітниця.
Просто не виспалася.
Я тисну на газ.
Хвилин за двадцять з'являється ще одна заправка. Цього разу я вирішую зупинитися ненадовго.
Кава. Трохи розім'ятися.
Паркуюся, позіхаю, потираю шию.
І тільки коли виходжу з машини, помічаю фігуру біля дверей кафе.
Високий хлопець у шкіряній куртці, з рюкзаком через плече. Їхній стиль надто схожий із Мариною. Я надто добре знаю його, щоб сплутати з кимось іншим.
Він.
Я завмираю.
Що?
Він теж піднімає голову.
Мить — і я бачу, як у його очах миготить упізнавання.
Ми стоїмо, не рухаючись.
Якого дідька?
Я поїхала від усього, що мене тримало.
Але якимось чином — знову тут, перед ним.
Дороги мають вести від, а не до.
І все ж...
Можливо, іноді дорога знає краще?
Він робить кілька кроків уперед, у мій бік. Так, щоб ми могли бачити вирази облич одне одного.
— Ти? — у його голосі здивування, але не шок. Швидше, суміш легкого збентеження і... чогось іще.
Я все ще не можу видати ані слова.
Як?
Я поїхала з міста, вирішивши залишити все позаду. І ось він. Тут.
Швидко перебираю в голові варіанти. Він міг поїхати у відрядження. Він міг випадково опинитися на тій самій трасі.
Але ось імовірність зустрітися тут, у цю хвилину, у цьому місці, серед сотень кілометрів дороги...
Неможлива.
— Ти за мною стежиш? — перше, що виривається.
Він кліпає очима, потім хмуриться:
— Що?
— Ти знав, що я поїду сюди?
— Яким чином? — він розводить руками. — Я тебе кілька днів не бачив.
Я мружуся.
Він не схожий на брехуна. Ніколи не був. Занадто правильний, стабільний. Нудний.
— Тоді чому ти тут?
— Те саме можу запитати в тебе.
Ми дивимося одне на одного, і мені стає смішно.
Від безглуздості цієї сцени. Від усієї абсурдності ситуації.
Я щойно драматично залишила все позаду, вийшла зі стосунків, із міста, зі звичного життя...
І ось знову стикаюся віч-на-віч із минулим.
Зітхаю, забираю руки в кишені.
— Гаразд, зайдімо в кафе.
Він киває, але я помічаю, як при цьому посміхається.
Ніби заздалегідь знає щось, що мені ще належить зрозуміти.
Усередині тепло, пахне кавою і чимось солодким.
Ми сідаємо біля вікна, машинально дивлюся на його рюкзак.
— Ти теж у бігах?
Потискає плечима.
— Швидше, в пошуку.
— Чого?
Посміхається, кидає погляд за вікно, де світло фар поодиноких машин прорізає темряву.
— Нового маршруту.
Я не знаю, що він має на увазі.
Але чомусь усередині мене щось відгукується.
Ніби ми обоє зараз стоїмо на роздоріжжі.
І, можливо, обрали одну й ту саму дорогу.
Він бере каву, робить невеликий ковток, морщиться.
— Гірка.
Я усміхаюся.
— Ти завжди пив без цукру. Цукор був удома тільки через мене.
— Але тепер хочу з цукром, — відповідає він, відставляючи склянку вбік.
Помічаю, як він трохи примружується, вивчаючи мою реакцію.
— Усе змінюється, так?
Я мовчу, роздивляючись його.
Здавалося б, він усе той самий. Ті самі вилиці, трохи недбала щетина, знайомий погляд, у якому зазвичай ховається легка іронія.
Але щось не так.
Ніби він став іншим.
— Куди ти їдеш? — запитую я.
— Поки не вирішив, — легко знизує плечима. — Просто їхав. Поки не побачив тебе.
Нахиляюся, торкаючись пальцями гарячої склянки.
— І тепер?
Він усміхається, але погляд не відводить.
— Тепер хочу дізнатися, куди їдеш ти.
Я відкидаюся на спинку стільця.
— А якщо я скажу, що мені потрібно побути самій?
Він киває, без опору.
— Я поважаю це.
Пауза. Знову занадто правильний.
Але він не встає.
І я не кажу йому йти.
Ми сидимо в цьому кафе, в тиші між нічною дорогою і світанком, який ще не настав.
Здається, він — єдина частина минулого, яка не хоче відпускати мене так просто. Але чому не зупинив одразу? Правильно, занадто правильний. А в кожного має бути право вибору і свобода рішень.
І, можливо, я теж. Занадто.
— Чому ти поїхала?
Він вимовляє це спокійно, але в голосі є щось... глибше.
Стискаю пальці на склянці.
Уже збиралася залишити це позаду.
Не пояснювати.
Не обертатися.
Але тепер, дивлячись на нього, я не впевнена, що можу просто відмахнутися.
Роблю глибокий вдих.
— Бо було надто тісно.
Киває, ніби розуміє. Але я не впевнена в цьому на всі сто.
— І ти думала, що дорога все вирішить?
— Дорога — це не кінець. Це пауза, — дивлюся йому в очі. — Щоб зрозуміти, що робити далі.
Він усміхається, але тепер м'яко, без насмішки.
— Тоді, може, я просто проїду частину шляху поруч?
Я завмираю.
Він пропонує це так, немов ідеться не про щось серйозне, а просто... логічне продовження розмови.
Наче ми з ним просто дві людини на одній трасі.
Наче це не має значення.
Але я знаю — має.
І питання в тому, чи готова я до цього.
До того, щоб не бути однією. Знову.
Я дивлюся на нього.
Він не квапить мене, чекає. Розуміє, що відповідь для мене важливіша, ніж здається на перший погляд.
Адже я поїхала, щоб бути самотньою. Чи не так?
Але тепер?
Я нахиляю голову, торкаючись губами краю склянки, але кава вже охолола. Знову.
Так само, як колись охололи ми з ним.
— Якщо хочеш, можеш поїхати своєю дорогою, — каже він спокійно. — Я не тримаю.
Але в цьому спокої є щось... справжнє.
Не виклик. Не спроба маніпуляції.
Просто можливість.
Ставлю склянку на стіл, відкидаюся на спинку стільця, зчіплюю пальці.
— Ти впевнений?
Він усміхається.
— Я просто пропоную проїхати разом. Це не шлюбний контракт. Хоча я ні в чому не можу бути впевненим.
— Але ти ж знаєш, що так не буває. Ніхто не робить щось просто так.
Він дивиться на мене трохи довше, ніж потрібно, а потім повільно киває.
— Знаю.
У цьому зізнанні немає пафосу. Тільки проста істина.
Я зітхаю.
— Гаразд. Подивимося.
Роблю цей крок не тому, що хочу повернути щось, що вже пішло.
А тому, що, можливо, саме зараз — я не повинна бути сама.
Ми виходимо з кафе, і мені раптом дивно бачити його поруч із цією машиною.
Немов світ намагається сказати мені щось важливе.
— Тобі потрібно за кермо? — запитує він.
— Так, я поведу.
Він усміхається:
— Як завжди.
І щось у цьому звучить так... природно. Занадто правильно. Але раптом не відштовхує. Не здається прісним і нудним.
Ніби все, що було до, не перекреслюється.
А просто перетікає в щось нове.
Я сідаю в машину, чекаю, поки він пристебнеться.
Секунду тримаю руки на кермі без руху.
А потім — повертаю ключ у замку запалювання.
І дорога, що звернула в темряву, знову відкривається перед нами.
Я веду машину мовчки.
Він теж не говорить ані слова.
Тільки поодинокі спалахи зустрічних фар висвітлюють його обличчя, показуючи знайомі риси — трохи втомлений погляд, легку тінь на вилицях, ледь стиснуті губи. Про що він думає?
Мені здається, що ми не просто їдемо.
Ми балансуємо на межі між минулим і майбутнім, не знаючи, куди саме зверне ця дорога.
— Ти не запитала, куди я їхав, — нарешті каже він.
Мигцем кидаю на нього погляд.
— Хіба? — мені здається, я запитувала. — А це важливо?
— Може бути.
— Ну добре. — мені ж не важко повторити запитання. — Куди ти їхав?
Він усміхається, дивиться у вікно, немов підбираючи слова. Але вони давно готові, я бачу це.
— Шукати себе.
Недовірливо хмикаю.
— Це тепер так називається?
— А як би ти це назвала?
На секунду замислююся.
— Втеча.
Він хитає головою:
— Якщо ти біжиш, значить, точно знаєш, від чого.
Я стискаю кермо трохи міцніше.
— А ти не знаєш?
Він не відповідає одразу.
А потім зовсім тихо:
— Тепер, напевно, знаю, за ким.
Ми знову замовкаємо.
Але тепер тиша інша.
Не незручна.
Наповнена чимось, що поки що не потребує слів.
Повз пролітають дорожні знаки, поодинокі заправки, невеликі поселення, в яких майже не горить світло у вікнах.
Я відчуваю, що він спостерігає за мною.
І коли говорить, його голос звучить м'яко, але прямо:
— Ти знаєш, куди їдеш?
Видихаю, зосереджуючись на дорозі.
— Ще ні.
— Тоді чому ти так упевнено ведеш?
Я усміхаюся.
— Бо зупинитися — це гірше, ніж помилитися.
— На південь?
— Звідки...? Ти був у Марини!
— Я не думав, що тобі буде потрібно так багато часу для особистого простору. Поверни праворуч.
Кидаю на нього швидкий погляд.
— Чому?
— Просто спробуй.
Я не питаю, куди.
Просто натискаю на поворотник і звертаю.
І в цей момент усередині мене щось змінюється.
Немов я дозволила чомусь новому статися.
Дорога вузька, майже порожня. Фари вихоплюють із темряви поодинокі дорожні знаки, обриси дерев, силуети самотніх будинків.
— Якщо ти вирішив мене вбити за втечу і закопати в лісі, то знай — я буду чинити опір.
Він тихо сміється, хитає головою.
— Розслабся. Це просто шлях, якого не було у твоїх планах.
— І в твоїх теж?
— У моїх теж. Тому це справедливо. Нехай буде нічия.
Ми їдемо далі.
Тепер тиша не така натягнута. Вона схожа на гул мотора, на ритм коліс по асфальту, на дихання людини поруч.
Мені вже не хочеться питати, навіщо я звернула.
Я просто їду.
— Гальмуй.
Голос звучить спокійно, але впевнено.
Я натискаю на гальмо. Знову слухняно. І мені знову приємно це.
Ми зупиняємося біля якогось урвища. Попереду — темрява. Непроглядна і жива.
Я вимикаю двигун.
— Ти хочеш сказати, що це кінець маршруту?
Він майже безшумно відстібає ремінь безпеки, відчиняє двері.
— Виходь.
Зітхаю, але роблю, як він каже.
Повітря холодне, пахне вогкістю й листям.
Я підходжу до краю урвища і завмираю.
Переді мною — місто внизу, все у вогнях. Воно здається таким далеким, немов ми вибралися з нього в інший вимір. Виявляється, у непроглядній темряві урвища теж є життя...
— Пам'ятаєш, як ти завжди хотіла побачити щось нове? — каже, стаючи поруч.
Я киваю. Збентежена, збита з пантелику щойно зробленим відкриттям.
— Ось. Дивись.
І я дивлюся.
Усередині мене поступово розправляється затиснута до межі пружина власних обмежень та ілюзій. Розправляється, як крила, як трамплін. Але я ще не бачу, куди летіти з моїми новими крилами.
Я більше не відчуваю себе загнаною.
Я відчуваю себе вільною.
Він не дивиться на мене, але знаю — він відчуває те саме. Хочу обійняти Марину. Усе-таки мені треба було гуляти в двадцять.
— Може, почнемо спочатку? — тихо каже він.
Я не відповідаю одразу.
Тільки глибоко вдихаю це холодне нічне повітря.
А потім дивлюся на нього.
Довго.
Уважно.
— Може.
І в цей момент я розумію:
Це не втеча.
Це перший крок в інше, нове, усвідомлене життя.

Мої неповторні вдумливі читачі! Мабуть, ви помітили зміну в стилі викладення. Тож мені буде вкрай цікаво дізнатися в коментарях, чи вам більше до душі цей стиль викладу — кінематографічний, чи все ж таки літературно-мистецький, у якому я пишу більшу частину своїх текстів.
У кінематографічному стилі інтелектуальну прозу пишуть такі сучасні автори як Елізабет Ґілберт, Анна Ґавальда, Джоджо Мойєс, Харукі Муракамі, Кейт Мортон, Рейчел Джойс...
А ви б змогли ось так усе кинути заради пошуку себе? Стали б наздоганяти її на його місці?

Дочитали історію до кінця? Хочете і маєте можливість підтримати вашу авторку? Купуйте комерційні книги на сторінці та активно коментуйте і ті, які прочитали вільно, безоплатно. Дякую за вашу підтримку!