Раді Вас бачити!

На честь заручин Феллінії та Еділана Імператор Релліван влаштував пишне святкування просто неба. У парку біля палацу столи ломилися від закусок та напоїв, біля стіни замку розташувався поміст із музикантами. Люди шуміли, танцювали, щиро раділи за свою улюблену принцесу.

Очі Фелли світилися від щастя і вона не могла відірвати погляду від Еділана, навіть коли він відходив на хвилинку. Ось і зараз, дивлячись як її коханий спілкується з якимось старим, Фелла не знаходила собі місця. Їй хотілося щогодини, щомиті знаходитися поряд з Еділаном і щоб ніхто не порушував їх усамітнення. Втомившись чекати, Феллінія підійшла сама до коханого, перервавши його розмову зі старим.

— О, Фелло, познайомся, це мій вчитель, майстер Еворан Діманні, а це його онук Фірніет і мій найкращий учень, — Еділан кивнув на худенького підлітка, що стояв поруч.

— Рада познайомитись, майстре Еворане, — Фелла ввічливо кивнула старому і м'яко посміхнулася його онукові. — Мені здається, я вже вас тут бачила.

— Так, Ваша Високосте, я часто приходжу до вашого батька та брата. Вибачте, що викрав вашого нареченого, — старий маг винувато посміхнувся, — але мені треба було вирішити з ним одне важливе питання.

— Магічне? — поцікавилася Феллінія.

— Звичайно, — підтвердив майстер Еворан. — Ми зараз розробляємо найбільш ефективний захист проти темних магів і в мене нарешті з'явилися деякі ідеї.

— О, тоді не заважатиму вам. Танці почекають, — Феллінія сказала це абсолютно без жодної іронії. Вона справді вважала боротьбу з темними магами важливою справою.

Втім, старий маг не надто зловживав терпінням принцеси і незабаром повернув їй нареченого. Залишок вечора закохані провели разом, танцюючи та розважаючись.

Весілля було заплановано на кінець місяця Жаркого Вогню. Весь час до цієї знаменної події в Делавії проходили різноманітні заходи, в яких брала участь принцеса. Вона радо виконувала свої обов'язки, оскільки любила обдаровувати увагою простий люд. За це принцесу і обожнювали у народі.

Найбільше Фелла любила міські ярмарки, де можна було скуштувати різні смаколики та випити освіжаючих напоїв. Вона готова була гуляти на ярмарку до самого закриття, купуючи безліч цукерок та пиріжків та пригощаючи ними дітлахів бідняків. Фелла щиро раділа, коли допомагала комусь, особливо вона прагнула ощасливити дітей. І малюки відповідали їй тим самим, бігаючи зі сміхом та піснями навколо неї, збирали та дарували їй польові квіти. У такі моменти Феллінія відчувала, що вона на своєму місці.

Турніри принцеса не дуже любила, але Еділан їх обожнював, тому їй доводилося супроводжувати його на них. Для Фелли, чиї бойові здібності ретельно тренувалися найкращими імператорськими магами, було незрозуміло, як із війни можна робити розвагу. Імператор також не надто любив ці турніри, можливо, саме він вплинув на думку дочки, але заборонити їх він не міг. Народ любив спостерігати за показовими битвами.

Еділан і сам брав участь у турнірах. Чекаючи, поки коханий з'явиться на полі для битви, Фелла із нудьгуючим виглядом розглядала присутніх. Погляд її зупинився на знайомому личку — це був онук вчителя Еділана. Спіймавши погляд хлопця, Фелла йому посміхнулася і помахала. Хлопець чемно кивнув їй, зніяковіло пригладивши розпатлане волосся. Він виглядав таким серйозним для своїх років і Феллінії захотілося дізнатися про нього більше.

Після турніру, в якому Еділан, звичайно ж, переміг, Фелла завела розмову про хлопчика:

— Бачила сьогодні на турнірі твого учня. Ну, того, який був на наших заручинах із дідом.

— А, Фірніет, — Еділан відразу зрозумів про кого мова. — Дуже здібний хлопчик. Як у бойовій магії, так і в приготуванні зілля та зачаруванні.

— Він не схожий на школяра, виглядає так доросло. Хто його батьки?

— Його батьків немає в живих, — зітхнув Еділан. — Батько Фіра був бойовим магом і загинув під час нападу темних магів на Делавійську військову академію, а матір отруїли через кілька років. Дід його єдиний родич.

— Шкода хлопчика, — обличчя Феллінії затьмарила тінь.

— Фір сильний, він із цим добре справляється.

— Все одно, він ще такий молодий. Це так несправедливо.

— Життя взагалі несправедливе, — погодився Еділан. — Я це постійно бачу під час сутичок світлих та темних.

— Краще б ти не їздив воювати, — Феллінія завжди дуже переживала, коли Еділану доводилося вирушати на реальні битви.

— Я не можу стояти осторонь, доки інші гинуть. Мій обов'язок захищати свій народ.

Це були непрості роки для Велланійської Імперії, коли темні маги відновили атаки на світлих і майже кожен дієздатний чоловік вважав за свій обов'язок хоч якось взяти участь у війні. Еділан Сетірам був вихований, як захисник своєї Імперії, як і належало принцу.

Під час одного з відвідувань шкільного ярмарку Фелла знову побачила учня Еділана. Школа демонструвала зачаровані предмети, зроблені руками учнів. Більшість з них були простими і випромінювали слабку магію, але у Фірніета виявилися непогані дрібнички. Фелла придбала у хлопця амулет проти поганих снів. Не те, щоб вони її дуже турбували, але іноді траплялося. Та й підтримати ярмарок треба було. Еділан теж був на ярмарку і дуже розхвалював свого учня.

— Ось побачиш, з нього виросте дуже талановитий маг, — говорив Еділан, відійшовши з Феллою вбік. — Він дуже багато навчається і його здібності набагато вищі від середнього. Втім, із таким дідом по-іншому бути й не могло.

Феллінія посміхнулася нареченому. Їй подобалося, як він щиро вірить у своїх учнів та як про них переживає. Вони погуляли ще школою, розглядаючи творіння дітлахів, а потім попрощалися — принцеса вирушила до палацу, принц — у свій столичний особняк.

Весілля було призначено на 20 число місяця Жаркого Вогню. До нього залишалося два тижні, Фелла весь час присвячувала підготовці до свята, а ось Еділан змушений був вирушити до Летанійських гір, де стояв табір бойових магів. Темні маги з Етіренії дуже сильно докучали мирним жителям біля гір. Вони насилали на них то неврожай, то прокльони, викрадали дівчат, заманювали юнаків у свої лави. Здавалося, що вони просто бавляться, завдаючи неприємностей жителям Велланії, дражнячи світлих магів своїми вчинками. Серйозних подій не було, але постійні дрібні й великі капості дуже докучали місцевим жителям — поряд із Сірим Перешийком їм непросто жилося.

Еділан любив ці бойові вилазки — він пишався тим, що бореться нарівні з простими солдатами і їсть з ними одну їжу. Він вважав своїм обов'язком захищати бідних жителів від нападів темних, якщо він так добре освоїв бойову магію. І може тоді батько передумає, і віддасть трон йому, а не Евікуру. Еділан любив старшого брата і поважав порядок успадкування королівства, але Евікур не був сильним у політиці і особливими амбіціями не відрізнявся. За його правління Сутінковому королівству загрожує запустіння. Втім, Еділан ніколи не говорив про це вголос, хіба що легкими натяками та гучними діяннями. Привертати до себе увагу, геройствувати — це було цілком у дусі принца.

Того дня темних магів вони втихомирили ще вранці, але повертатися назад не поспішали. Потрібна була впевненість. День хилився до ночі і Еділан вирішив прогулятися вздовж берега, потихеньку підіймаючись в гори. Ніщо не порушувало спокою літнього вечора і Еділан із задоволенням прогулювався вузькою гірською стежкою. Раптом попереду почувся гуркіт каміння і зляканий жіночий крик. Принц поспішив допомогти жінці. Його шляхетність і почтивість не зрадили його навіть, коли він відчув темну магію. Чорноволоса дівчина, на вигляд ровесниця його нареченої, виявилася притиснута каменем. Еділан легко прибрав камінь з ноги у витонченому шкіряному чобітку і простяг руку дівчині, допомагаючи підвестися. Юна магеса блиснула на нього темними очима і ніжно посміхнулася.

— Дякую вам, благородний лицарю! — у тихому голосі дівчини пролунала нечувана сила.

— Ну що, ви, міледі, кожен би допоміг, — Еділан обдарував дівчину посмішкою. — Як вас звати?

— Валідана.

— Я Еділан. А чому ви прогулюєтеся в горах одна? Тут небезпечно.

— Натякаєте на ваших солдатів? — Валідана лукаво підморгнула. Помітивши збентеження на обличчі Еділана, вона додала: — Ось тільки не кажіть, що ви не відчули мою темну магію. Вам вона так само очевидна, як і мені ваша. І що мене найбільше дивує, чому ви мені допомогли? Адже я ваш ворог, по суті.

Еділан знизав плечима, безглуздо посміхаючись. Він і сам не зовсім розумів, чому допоміг цій дівчині. Можливо, це була проста ввічливість, така звична для нього, що він навіть не задумався, кому допомагає.

— Ви нічого поганого мені не зробили, — відповів він. — Чому б і не допомогти?

Вони продовжили мило спілкуватися, спускаючись гірською стежкою назад до табору. Еділану було дивно, що темна магеса виявилася такою приємною дівчиною. Це ламало всі уявлення про реальність. Світлим магам мало не з народження втовкмачували, що темні — це зло в чистому вигляді і всі їхні дії спрямовані на руйнування. Валідана ж нічим не відрізнялася від знайомих йому дівчат, вона посміхалася, була ввічлива, говорила приємно. Єдиною відмінністю була її магія. Еділан відчував темну енергію, як не раз це бувало в бою — вона поколювала шкіру легким морозцем, від неї залишалося в душі тривожне відчуття. І в битві це було доречним, від ворога мав іти мороз по шкірі, але коли таке йшло від цілком милої дівчини — було незвично. Хіба може бути мороз по шкірі від тієї, хто тобі посміхається і не виявляє жодної краплі агресії? Еділану стало цікаво, як це так і він проговорив з Валіданою кілька годин, сидячи на поваленій колоді біля підніжжя гір.

Розлучалися вони добрими друзями і це стало причиною безсоння Еділана. Він повертався з боку на бік у своєму наметі, все думаючи про темних магів і наскільки світлі в них помилялися. Не такі вже вони й злі, а ті, що нападали, робили це не через темну магію, а тому, що самі так хотіли. Так йому сказала Валідана.

«Невже, всі світлі маги добрі і творять винятково добрі справи?» — луною звучали слова Валідани в голові Еділана. І вона мала рацію — світлі маги так само і злилися, і ворогували, і вбивали один одного. Просто робили це іншою магією. Звичний світ для Еділана перевернувся, а новий все не вкладався в голові.

Хід думок принца порушив шерех біля намету. Еділан підвівся і тут же почув, як його звуть на ім'я. Вибравшись із намету, він із подивом виявив Валідану. Вона куталася у темний плащ з капюшоном, що закривав їй обличчя, але він все одно впізнав її по магії. Більше ніхто з темних не покликав би його на ім'я.

— Щось трапилося, Валідано? — у голосі принца лунала тривога.

— Ходімо зі мною, — Валідана легко взяла його за руку і потягла у бік гір. — Не можна, щоби нас помітили разом.

У цьому вона мала рацію: якщо хтось дізнається, що Еділан дружньо спілкувався з темною магесою, буде скандал. Можливо, його навіть покарають. Але Еділан не боявся викриття, він був упевнений, що ніхто їх не бачив та й не відчував, що робив щось погане. Їм рухала лише цікавість.

Присівши на каміння біля підніжжя гір, принц і темна магеса деякий час мовчки дивилися на зірки. Еділан першим порушив тишу:

— Ви щось хотіли сказати мені, Валідано?

— Ходімо зі мною, в Етіренію, — Валідана рішуче глянула Еділану у вічі. — Батько не буде проти, якщо я за вас доручуся.

— Але навіщо мені з вами йти?.. — Еділан був спантеличений.

— Ну… — рішучість Валідани різко зникла і вона виглядала дещо збентеженою. — Ми так мило весь вечір спілкувалися і я подумала…

Еділан шумно видихнув і встав з каменю, зупинившись навпроти Валідани, що залишилась сидіти. Він дивився поверх неї, на химерні силуети каміння в нічній темряві, відчуваючи незручність через те, що подав дівчині хибні надії.

— Ви мене не так зрозуміли, Валідано. Ви мене зацікавили як незвичайний темний маг, я просто був чемний. І ... — Еділан трохи зам'явся, але все-таки сказав це, — я заручений.

Для Валідана це було ударом. Вона сиділа на камені, низько опустивши голову, присоромлена, розчавлена. Але вона була сильною і швидко взяла себе до рук.

— Я вам анітрохи не подобаюся, Еділане? — вона ніжно подивилася йому в очі, роблячи останню спробу зачарувати неприступного принца.

— Ви мила, але ви темна і я кохаю іншу. І вам краще повернутися додому, поки нас не помітили, — Еділан простяг руку Валідані, допомагаючи їй підвестися з каменю. Та слухняно підвелася.

— Що ж... — Валідана зітхнула, продовжуючи тримати Еділана за руку. — Вибачте мені мою нав'язливість, дівчині не належить такою бути. Я думала, мої почуття взаємні, тому й наважилася на цю розмову.

— Це ви пробачте мені, якщо чимось дав зрозуміти, що між нами щось можливе, — Еділан винувато посміхнувся і, злегка стиснувши долоню Валідани, відпустив її руку.

— Ви скоро їдете?

— Через два дні.

— Прошу, Еділане, дочекайтеся мене. Я хочу попрощатися, — Валідана прохаючи зазирнула йому у вічі. У її голові вже визрів підступний план.

— Добре, я чекатиму, — Еділан безтурботно посміхнувся і квапливо повернувся до табору.

У наступні кілька днів Еділан з бойовими магами наводили порядок в околицях, проганяючи темних назад в Етіренію, так що йому ніколи було думати про Валідану та її почуття до нього. Втім, вони навіть трохи йому лестили. Еділан любив жіночу увагу. При цьому він завжди був чесний із дівчатами і ніколи не фліртував одразу з двома.

Повертатися до столиці вони планували вранці і в останній вечір перед від'їздом Валідана прийшла попрощатися. Вона дочекалася, коли Еділан буде один і поманила його з-за дерева. Незважаючи на свою обіцянку, принцу не дуже хотілося зустрічатися з Валіданою знову, але було в ній щось, що незримо притягувало і підкоряло. Еділан відчув, що дивна сила йде від амулета, що висів на шиї темної магеси. Він розумів, що це поганий знак, але не міг опиратися цій магії. Принц йшов за Валіданою як зачарований, поки вони не виявилися досить далеко, щоби бойові маги їх не бачили.

— Що ж… — Валідана чарівно посміхнулася, але в її очах горів зловісний вогонь. — Будемо прощатись. Я принесла вам наш місцевий напій. Чи не хочете спробувати, Еділане?

Еділан не хотів, розуміючи, що ніякий це напій, а напевно якесь погане зілля, але Валідана зламала його волю амулетом і підкорила собі. Принц слухняно взяв флакон з її рук і випив всю рідину до останньої краплі. На мить він відчув у собі жар, який відразу ж змінився відчуттям холоду, порожнечі та байдужості. Думки в голові Еділана текли мляво, а сам він стояв нерухомо, байдуже дивлячись на навколишній світ мутними очима.

— Ходімо зі мною, любий, — солодко прошепотіла Валідана і створила темний портал.

Еділан охоче простяг Валідані руку, в голові його не було навіть думки про те, що він чинить неправильно. Зілля повністю його одурманило.

Двоє бойових магів, які відчули темну енергію, встигли помітити, як Валідана змушує їхнього принца випити зілля і забирає його, повністю зазомбованого, із собою. Але запобігти його викраденню вони не встигли. Командир магів вирішив повернутися в Делавію і доповісти про все Імператору. Прориватися такою невеликою групкою в Етіренію було ризиковано.

Звістка про викрадення Еділана дуже засмутила Імператора. Це руйнувало все: і мрії його дочки, і стосунки із Сутінковим королівством, і хитке перемир'я між світлими та темними. Вони й так ледве стримувалися від повноцінної війни, тепер же всі домовленості між Імператором і королем Етіренії, Детреном, розсипалися на порох. Його дочка, Валідана, своїм вчинком зруйнувала все.

Релліван II ніяк не міг зважитися розповісти про Еділана доньці, адже вона була така щаслива, готуючись до весілля. Але весілля тепер було малоймовірне, а Фелла мала знати про те, що сталося.

Феллінія була невтішна. Спочатку вона навіть не повірила батьковій розповіді. Але він дивився на неї так сумно і співчутливо, що усвідомлення реальності того, що відбувається, придушило Феллу важким тягарем. Не в силах сидіти рівно, вона повалилася ниць на ліжко і затряслась в риданнях. Це був кінець її мрій.