Бідаха

Одні казали, що то вітер із підвалів, інші — що стара магія некроманта, якого колись там забули. Але всі сходились в одному: в центрі старого склепу Дихаюча стіна не просто дихала: вона жила, схлипувала, булькала, хлюпала, шепотіла, іноді ледь чутно зітхала — так, що тремтів навіть камінь під ногами. Іноді вона затягувала в себе щось, що надто довго стояло поруч: мишу, мотузку, віко. А одного разу кісточку. І всі боялись не смерті, а того, що хтось просто зникне в стіні.

Звідти ж і виліз Бідаха.

Це було давно. А може й учора, у склепі важко з часом.

Гриб, що ріс на Дихаючій стіні, раптом роздмухався зсередини, затремтів і виплюнув щось м’яке, велике й лякане. Так з’явився він — грибне створіння із гелевим тілом, яке пахло вогкістю, мохом і трохи цукровим буряком.

Бідаха.

У нього було обличчя. Ну, щось подібне. Очі великі, круглі, майже дитячі, повні здивування, яке ніколи не закінчувалось. Тіло — гнучке, мов желе, здатне роздуватися після дощу або стискатись від переляку. Потім він сформувався у справжнє, хоч і пластичне та мінливе тіло монстра. Коли Бідасі було страшно — він зменшував дупу й запихав її в щілину. Решта тіла не влазила, але головне, щоб дупа в безпеці. А страшно Бідасі було завжди.

Він майже не говорив, але розумів усе. Тремтів, коли кричала труба, коли скелетики сміялись — бубонів тихо у відповідь, коли підходив привид черниці — завмирав, наче винен.

Коли Дихаюча стіна зітхала, він притискався до вівтаря навпроти, звертаючи на неї погляд, як до матері, що лякає більше за будь-кого, але яку так хочеться обійняти. Бідаха не був прив’язаний до стіни. Тепер він міг виходити зі склепу і нагору, на кладовище, блукати між похиленими хрестами та покрученими плитами.

Він мав одне хобі: складання скелетів. А поки що він сидів у затінку склепу, бубонів щось сам до себе й боявся. Не когось конкретного, а просто так.

***

Склеп не був порожній.

Точніше, порожнім він був за визначенням — склеп, як не крути, призначений для тих, хто вже не говорить. Але саме тут усе говорило. бо тут мешкали ті, кого життя не випустило до кінця.

Некромант Ґустав-двічі-померлий сидів у самому куті, сперечаючись із собою.

— Ти мертвий! — волав він у темряву.

— Ні, я живий, просто втомився! — відповідав той же голос.

Він помер колись на спробі воскресити себе самого, але зробив це так невдало, що лише половина його душі прийняла смерть. Друга жила собі далі й проклинала першу. Його магія лишилась, та була слабка, як перегар у старого шамана. Часом він чаклував, то виходило випадково і недоречно.

Привид черниці з’являвся без звуку. Бідаха її боявся, хоча вона не виявляла агресії. Лише була присутня, і від цього він кам'янів. Вона мовчала, зате постійно в'язала. Ніхто не бачив, де вона бере пряжу, але з-під її рук виходили шарфики, шапочки, рукавички, іноді просто клубочки ниток. Вона в’язала для трьох маленьких скелетиків, казала:

— Холодно кісточкам.

Три маленькі скелетики з дзвіночками — це взагалі були незрозумілі. Вони не говорили, не писали, не пояснювали, лише дзвонили. У них були дзвіночки де завгодно: на шиях, на черепах, іноді навіть у замість очей (одного разу). Вони бігали склепом, тріщали кістками, лізли під лави, розгойдували труну любовної парочки й били одне одного головами, чисто з любові. Ніхто не знав, звідки вони взялись.

Любовна парочка напіврозкладених трупів лежала в одній труні, обійнявшись. Вони рідко говорили вголос, частіше шепотіли.

— Ой, не лоскочи…

— То не я, то хробачок.

І постійно сміялись.

Їм було добре. Якщо хтось проходив повз, вони трохи піднімали голови, але за хвилину вже знову хіхікали. Їхній розклад зупинився, коли вони знайшли одне одного, і тепер вони були як фонова музика любові — трішки смердюча, але щира.

Іржава труба-пророчиця стирчала з підлоги в самому центрі склепу. Куди вона вела, ніхто не знав, вампір Барон Кривавий, що насправді був просто блідим бухгалтером, запевняв, що до найстаріших поховань глибоко під землею, де обов'язково є найбагатші скарби.

Вона вигукувала пророцтва.

— Коли дзвони дзвенять — гриб росте!

— Кістка до кістки — не завжди родина!

Ніхто її не розумів, але все завжди збувалося. Поруч із трубою незмінно був сантехік. Його очі були мертві, як миші в льосі. Він не говорив, не рухався без потреби, але коли труба кричала — він лупив по ній ключем.

— Цього досить, — казав він. Трубі ставало соромно, і вона замовкала.

Іноді він ще оглядав трубу, ніби вивчаючи, де прорвало., але нічого не ремонтував. Можливо, тому, що тут уже все було зламане давно.

Бідаха сидів у кутку й боявся навіть поворухнутись.

У склепі все було знайоме, але страшне. Веселе, але чужинне. Голоси, шепоти, кістки, труби, погляд черниці — усе це тисло, як мох після дощу.

Але серед цієї какофонії хтось кинув йому гриб.

— На, гриб!

Він його з’їв.

Бо що ще мав робити?

***

Бідаха боявся кладовища.

І не просто, як усі, а значно глибше, всім тілом, усіма своїми грибними спорами.

Бо цвинтар «Розрита могила» був великий, дикий, і мав свою частину, про яку навіть труба не пророкувала. Це було місце, де могили давно розсипались, хрести погнили, і навіть смерть забула, кого тут ховала. Вітер там ходив тишею, а кістки лежали просто на землі, як мушлі після шторму. Але саме туди щоночі йшов Бідаха. Трусився, бубонів щось під ніс, іноді зменшував дупу і ховав її між корінням, але йшов.

Бо мав справу. Він збирав кісточки.

Спершу то було що попало: уламки черепів, лопатки, шматки щелеп. Він складав їх у купку, приносив у склеп і складав скелетиків — як дитина з конструктора, тільки без інструкції.

І завжди робив це біля Дихаючої стіни, ніби сподівався, що вона знову щось видихне.

Він ніжно клав їх на землю, складав ручки, ніжки, притуляв ребро до ребра. Штурхав носом. Пальцем. Бубонів.

— Ну? А тепер?

Скелетик лежав.

Нічого не відбувалось.

Потім стіна його вбирала у себе, не відразу — іноді за день, іноді за тиждень. Вона зітхала, ворушилась, скелет просто зникав і іхто не знав, куди саме.

Бідаха не здавався.

Серед усіх проєктів був один особливий, довгограючий.

Він збирав цей скелет десятиліттями. Шукав ті самі кістки, які є в людині. Не просто «рука» — а саме та крихітна кісточка з зап’ястя, яку завжди гублять. Не просто «нога» — а плеснова кістка, що лежала глибоко в ямі й пахла ще свіжою вогкістю. Коли він знаходив таку — Бідаха тремтів, притискав до себе й бубонів:

— Це вона... Це вона...

Він ніс її, як скарб, і обережно вкладав у скелет, що лежав окремо від інших. Його друг, ще не живий, але вже його. Скелет зростав, повільно, як гриб, рік за роком. І щоночі Бідаха приходив і додав щось нове. Іноді просто прибирав пил. А іноді сидів поруч і бубонів байки — про мох, про скрип труби, про те, як черниця зв’язала шапочку одному зі скелетиків.

Бо це було не просто хобі.

Це була мрія.

***

Це сталося не зразу. Не було фанфарів і не спалахнула блискавка.

Бідаха просто приніс останню кісточку — малесеньку, як крихта на підлозі вівтаря. Фаланга. Він знайшов її у вибоїні між двома гробами, де навіть вітер боявся ступати. Він тремтів, коли клав її на місце — туди, де вже чекали пальці. Підігнав, обережно штовхнув носом. І тоді...

Скелетик ворухнувся, спершу ледь-ледь, наче не був певен, чи має право, потім впевненіше — пальцем. Тоді ногою. Потім сів і просто подивився на Бідаху.

Бідаха застиг.

Очі розширились, як жаба після дощу. Рот розтулився, але звуку не було, лише глухе бубоніння, нескінченно радісне.

— Ти! Ти! Ти є!

Вони стали нерозлучними.

Бігали склепом, як тільки гриб і скелет можуть бігати. Схилялись над труною напіврозкладеної парочки, а ті хіхікали й казали:

— Он які милі... хоч не смердять, як ті минулі.

Гралися в схованки, і Бідаха щоразу ховався так, що виднілась лише його дупа. Скелетик її лоскотав.

Коли труба пророкувала:

— Кістка знайде свою путь!

Вони обидва падали на підлогу, вдаючи мертвих.

Одного разу Бідаха навіть приніс скелетику мох. Справжній, свіжий, ще вологий, поклав перед ним, бубонів:

— Смачно. Дуже. На, їж...

Скелетик не їв, але поклав кістляву руку на мох.

Та радість — як тіло скелета, складена з крихких частин.

***

Одного разу, коли вони бігли через склеп, скелетик зачепився. Нестабільний, складений із крихких зогнилих кісток від різних людей... він спіткнувся об обмотану ногу некроманта, що бубонів закляття проти власної смерті, і впав. І цього разу розсипався. Не розвалився на кістки, а розсипався на порох.

Бідаха кинувся до нього. Але... Дихаюча стіна вже дихала. Вона втягувала порох і пил. Зітхала глибше, жадібніше, голодніше. І залишила лише порожнечу.

Бідаха сів просто біля стіни, обхопив себе товстими м'якими руками і мовчав. А потім почав плакати, так само мовчки, тільки текло по грибному обличчю.

Сльози у нього — не вода, а спори: м’які, сріблясті. Вони текли по щоках, капали на кам’яну підлогу, западали у тріщини.

І проростали.

А він сидів, і не бачив, як Ґустав замовк, як скелетики завмерли, що привид черниці стоїть поруч, із недов’язаним шарфиком у руках і уважно його розглядає.

Бідаха нічого не бачив. Бо друг, який ожив, вже вдруге помер.

***

Стіна дихала голосніше.

Не поволі, як зазвичай, вона гуділа, ніби зсередини її хтось качав міхами. Бідаха плакав, притулившись до неї спиною і не рухаючись. Він не помітив, як край його гелевого тіла почав затягуватись усередину. Стіна вбирала його у себе повільно, спокійно, як ковдра — того, кого любить і хоче назавжди.

Склеп здригнувся.

Спершу озвалась труба:

— Наразі! Вже! Зараз! Готуй лопатки!

— Що?! — перепитав Ґустав. — Я живий! Я! Ой, то не до мене?

І кинувся чаклувати. Його руки світилися, наче в нього вийде, але не вийшло.

Привид черниці вже стояла над Бідахою. Вона не кричала, а намагалася вхопити його за слизький палець.

Труба репетувала:

— І — раз! І — два! І — три! Тягни!

Сантехнік уперше за стільки років відірвався від труби, лише ключ лишився стирчати у щілині. Він підійшов до Бідахи і схопив його за плече, якщо те взагалі можна було так назвати.

Скелетики дзвонили щосили. Один зумисно вдарився об стіну черепом. Інший сів на трубу й дзеленчав ногами, ніби грав на дзвониках. Третій повис на дупі Бідахи, яка вже була майже в стіні.

Парочка в труні теж вилізла.

— Коханий, тягни ніжку!

— Моя чи його?

— А яка різниця? Обидві гарні!

І вони обидва хапали Бідаху за те, що ще лишилось назовні.

Бідаха не пручався. Він не хотів померти, та просто не вірив, що хтось буде тягнути його назад.

Але всі тягнули. Склеп — цей химерний набір зламаних створінь, уламків історій і непотрібних страхів — весь, одностайно, тягнув його назад.

І витягли. І повалились гуртом, наче перетягували канат. Черниця пішла у свій в'язальний куток і принесла звідти новий шарфик, обкрутила його на шию Бідасі. Сантехнік мовчки повернувся до труби. Парочка полізла назад у труну, кудкудакаючи про подвиг.

А скелетики мовчки сиділи біля Бідахи.

Вперше були без дзвіночків і пустощів, просто сиділи.

***

І тут щось ворухнулось біля підлоги, там, де сльози-спори залишили вогку пляму. Вона здригнулась, випустила грибну ніжку, потім маленьке тільце, а потім — очі.

Очі, дуже схожі на його.

Новий Бідаха.

Він ще не міг говорити, не міг ховатись, навіть дупи ще не мав. Але пальчик у нього був.

І ним він торкнувся великого Бідахи.

Той здригнувся і поглянув.

Нічого не сказав, лише злегка сховав велике лице в шарфик.

Привид черниці мовчки підійшов, поклав йому другий клубочок.

— І тобі буде. — сказав до малого Бідахи і знову зник у тіні свого кутка.

***

У склепі знову було тихо, але ця вже тиша вже була інша.

Ґустав-двічі-померлий сперечався сам із собою.

— Ну добре, цього разу ти був корисний.

— Я завжди корисний! Просто не завжди вчасно!

Парочка в труні знову обіймалась.

— Тепер я хочу дитинку...

— Ой, ну не тут же, будь ласка.

Сантехнік мовчки поправив трубу, та не пручалась. Лише видавала хрипке:

— Кістка в серці — серце не кістка.

Скелетики бігали колом довкола маленького Бідахи, і, здавалося, дзвіночки дзвеніли ніжніше, не голосно, а як сміх через сльози.

Великий Бідаха сидів у шарфику. Бубонів щось дуже м’яко — до себе? До малого? До стіни?

Маленький Бідаха сидів поруч.

Поки що він не вмів нічого, крім дивитися і торкатися. І бути. А це вже більше, ніж мали деякі живі.

Він поклав голівку на бік великого Бідахи.

Той не ворухнувся, але перестав бубоніти.

Склеп гудів ледве чутно.

Стіна зітхала. Не дихала — а саме зітхала. Не голодно, не жадібно, а наче втомилася та заспокоїлась.

І десь у кутку, забута всіма, черниця в’язала ще один шарфик.

Про всяк випадок.