Спочатку:
На сторінку книги
Я сиділа в своєму кабінеті, вже третій раз за ранок перечитуючи розклад, і тихо молилася, щоб сьогодні хоч хтось прийшов з нормальним запитом. Бо з того дня, як я допомогла розкрити справу Павла Грінченка, моя репутація, здається, стала магнітом для всіх, кому потрібен не психолог, а священик з вищою освітою. І мій бос, спеціально направляв їх, саме до мене.
Двері відчинилися.
На порозі стояв чоловік, якого я впізнала б навіть у темряві. Високий, сивий, у бездоганному темно-сірому костюмі, з важким золотим перснем на мізинці. Дон Вітторіо Россі — "хрещений батько" південного узбережжя. Той самий, про якого шепотілися навіть у наших коридорах.
Він зайшов, ніби це був його власний кабінет, повільно розстебнув піджак і ліг на кушетку, як людина, яка робить це вже десятий рік поспіль.
— Добрий день, — сказала я максимально нейтрально. — Я Аня. Чим можу допомогти?
Він важко зітхнув, закрив очі:
— Еммм… — мабуть обдумую що сказати — я втомився — почав говорити голосом, наче читав заповіт — Дуже втомився.
Я мовчки кивнула і взяла блокнот. Всередині вже кричало:
"О ні. Знову."
— Мені шістдесят вісім. Я маю три сини, п’ять онуків і один клан, який постійно хоче, щоб я їх захищав. Всі до мене приходять.
"Тату, той тип не поважає". "Тату, треба розібратися". "Тату, він забрав мій бізнес". А я що? Я вже не молодий. У мене тиск. У мене проблеми з холестерином. Я хочу просто посидіти в саду і почитати газету, а не думати, як захистити свій клан від ще одного ідіота, який вирішив, що може мене кинути.
Він відкрив одне око і подивився на мене з такою щирою втомою, що мені аж стало трохи шкода.
— Я їм кажу: "Хлопці, давайте мирно". А вони — "Тату, ти ж хрещений батько". А я вже не хочу бути хрещеним. Я хочу бути дідусем. Хочу, щоб мене називали "дідусь Вітто" і приносили пасту, а не просили підписати наказ на когось.
Я прикусила щоку, щоб не засміятися. Це було одночасно абсурдно і… по-людськи.
— Ви відчуваєте, що на вас лежить надто великий тягар відповідальності? — запитала я спокійно, хоча всередині вже вирувало.
— Відчуваю? — він гірко посміхнувся. — Розумієте, я його ношу вже сорок три роки. І знаєте, що найстрашніше? Я вже навіть не знаю, хто я без цього. Якщо я перестану бути "хрещеним", то хто я тоді? Просто старий чоловік, який боїться, що його онуки залишаться без захисту?
Він замовк. У кабінеті стало тихо. Я дивилася на нього і раптом зрозуміла: під усіма цими "сім’ями", "кланами" і перснями на мізинці сидить просто дуже втомлена, скалічена людина.
Я відклала блокнот.
— Пане Россі… Вітторіо, — я навіть не знаю, як правило до нього звертатися — Ви прийшли сюди не просто поскаржитися. Ви прийшли, бо хочете, щоб хтось нарешті сказав вам те, що ваші сини і племінники ніколи не скажуть. Так?
Він довго мовчав. Потім ледь помітно кивнув.
— Я хочу… — його голос зламався, став якимось буденим. — Я хочу хоч раз у житті не бути тим, хто вирішує. Хочу, щоб хтось вирішив за мене. Хоча б на годину.
Я посміхнулася. Трохи сумно, але щиро.
— Тоді давайте почнемо з малого. Сьогодні ви не хрещений батько. Сьогодні ви просто чоловік, який прийшов на прийом до психолога. І я обіцяю — тут ніхто не проситиме вас "розібратися".
" Тут вирішую я" — хотіла додати, але вчасно прикусила язика, невідомо, як він зреагує на такі заяви.
Він подивився на мене довго. Потім на його обличчі з’явилася перша справжня, тепла усмішка за весь сеанс.
— Знаєте … — він знову шукає підходящі слова— лікарю, ви перша людина за останні двадцять років, яка не попросила в мене "послугу".
Я тихо засміялася.
— То, може, почнемо з того, що ви просто розкажете, чого ви насправді хочете? Не для клану. Для себе.
Він закрив очі, відкинувся на кушетці і вперше за весь сеанс розслабив плечі.
— Я хочу… — прошепотів він. — Я хочу піти на рибалку. І щоб ніхто не дзвонив мені з питанням "тату, а що робити з тими, хто…"
Я кивнула.
— Тоді давайте поговоримо про рибалку.
І я відчула, що, можливо, моя робота має більш глибокий сенс. Особливо, якщо мій клієнт — хрещений батько мафії.
Вітторіо Россі пролежав на кушетці майже п’ятдесят хвилин. Він розповідав про рибалку, про те, як у дитинстві ходив з батьком на човні, про те, як мріяв колись купити маленький будиночок біля моря і просто дивитися на хвилі, не думаючи, хто кому винен гроші чи кров.
Я слухала. Не перебивала. Не давала "професійних" порад. Просто була присутня.
Коли час сеансу майже закінчився, він раптом замовк. Довго дивився в стелю, а потім тихо сказав:
— Знаєте, лікарю… я вперше за багато років говорив про себе, а не про "сім’ю". І мені… не було страшно.
Я глянула йому в очі і посміхнулася.
— Це хороший знак, Вітторіо. Іноді найважче — дозволити собі бути просто людиною, а не роллю.
Він повільно сів на кушетці, пригладжив сиве волосся і подивився на мене з тією самою важкою, втомленою мудрістю, з якою, мабуть, дивився на своїх синів перед важкими рішеннями.
— Ви знаєте, що я не можу просто так узяти і піти на рибалку. У мене обов’язки. Люди, які від мене залежать.
— Знаю, — кивнула я. — Але ви можете дозволити собі хоча б одну годину на тиждень, коли ви не "хрещений батько". Просто Вітторіо. Можемо навіть домовитися, що в цьому кабінеті ви маєте право бути втомленим дідусем, який хоче спокою.
Він довго мовчав. Потім тихо засміявся — низько, з гіркотою.
— Ви небезпечна жінка, Аню. Ви змушуєте мене хотіти того, чого я собі давно заборонив хотіти.
Я підняла брову.
— Це моя робота — бути небезпечною. Але тільки в хорошому сенсі.
Вітторіо встав, застебнув піджак і раптом зробив те, чого я точно не очікувала — простягнув мені руку для рукостискання. Не як клієнт психологу, а як рівний рівному.
— Дякую, — сказав він серйозно. — Я прийду наступного тижня. І… якщо ви не проти, я принесу справжню італійську пасту. Не ту, яку готують мої хлопці. Справжню. З дому.
Я потиснула його руку і посміхнулася.
— Буду чекати. І пасту, і вас. Тут ви просто пацієнт.
Він уже біля дверей зупинився, обернувся і кинув через плече з ледь помітною усмішкою:
— Знаєте, лікарю… якби ви народилися в нашому світі, ви б стали дуже небезпечною донною.
— Дякую, — відповіла я. — Але я й так небезпечна. Просто в іншій сфері.
Коли двері за ним зачинилися, я важко видихнула і впала назад у своє крісло.
"Господи… хрещений батько мафії приходить до мене на терапію"
Я закрила обличчя долонями і тихо засміялася — нервово, але щиро.
"Аня, ти точно обрала не ту професію… або, навпаки, саме ту."
Але десь глибоко всередині я відчувала дивне, тепле задоволення. Бо сьогодні я допомогла не "клану", не "сім’ї", а просто старій, дуже втомленій людині, яка вперше за довгі роки дозволила собі бути просто собою.
Я взяла телефон і написала Матвію одне коротке повідомлення:
"Ти не повіриш, хто щойно вийшов з мого кабінету.
Готуйся. Сьогодні ввечері я буду потребувати багато вина і ще більше твоїх рук."
Потім відкинулася в кріслі і тихо прошепотіла сама до себе:
— Ну що ж… наступний пацієнт, ймовірно, буде ще цікавіший.
І чомусь я вже не боялася цього.
Далі буде...
