Раді Вас бачити!

Ось уже кілька днів як я перевелася до цього університету. Батьки кричали, що це дурість - змінювати місто і університет на третьому курсі і думали, що я так втікаю з-під їх опіки. Насправді ж все було інакше і правду знала лише я. Після стількох років я досі не могла викинути її ні зі своїх думок, ні, тим паче, із серця. Момент першої зустрічі здавалося намагнітив повітря між нами, створивши силове поле, де від різкого руху міг хтось загинути. Звісно, не в буквальному сенсі. Але навіть так я відчувала на собі її вбивчий погляд. Поза тим, разом зі своєю суворістю вона стала ще прекраснішою і красивішою, ніж коли я бачила її востаннє. Гомін одногрупників невидимою пеленою стелився десь далеко позаду. У вухах шалено стукотів пульс. Руки миттєво стали холодними, наче їх занурили в крижане озеро. Хотілося кинутися до неї в обійми і як колись зігріти долоні під її теплим светром. Але ось уже понад 4 роки я більше не мала на це права. І зараз, коли ця дівчина так зневажливо дивиться на мене в моїй душі гасне останній вогник надії на те, що вона пробачить мені хоч коли-небудь і все в нас знову буде добре. Чи може ще не все втрачено?