Раді Вас бачити!

Коробку вона помітила не відразу — спершу тільки зняла пальто, поставила пакет із овочами на стіл, скинула взуття. Соня гралася в кімнаті. У кухні пахло лише освіжувачем повітря, вечерю вона тільки збиралась готувати. Роззирнулася. Усе звичне. Все її. Але коробка — не її. Вона з’явилася, як вирок: чорна, важка, з бічним тисненням у вигляді літер, які Аліса не змогла прочитати через візерунки.

— Відкриєш чи будеш свердлити її поглядом? — Олена, розвалившись у кріслі, жувала яблуко.

Відкрила повільно, обережно, наче всередині могла бути пастка.

Сукня була біла. Не просто біла — холодно-біла, як молоко на склі. На рідкість, їй пасував саме такий відтінок. Шовк, мереживо, шлейф, що тягнеться, наче дим. Вона провела пальцем по тканині — м’яка, але тримала форму. Аліса додатково помила руки і затамувала подих, вдягаючи цей шедевр, щоб нічим його не заплямити.

Сукня була ідеальною. За розміром. По довжині. Навіть виріз сидів так, ніби хтось колись тримав її під мірною стрічкою.

— Звідки вони знають мої розміри?

Вона не знімала мірок. Не ходила в салони. Вона навіть не бачила себе в дзеркалі у повний зріст тижнями. І все ж ця річ знала її тіло краще, ніж вона сама.

— Недарма він тебе у коридорі обмацував! — пирхнула Олена. — Все й поміряв. Або ворожка в нього на зарплаті.

— Не смішно, — буркнула Аліса, але куточки губ здригнулись. А в уяві непрохано прокикнулась згадка про його руки під футболкою...

Соня вбігла з золотим мечем у руці.

— Мам, ти як принцеса! Але чому така сердита?

— Бо дракони не слухаються, — Аліса обійняла її, ховаючи тривогу.

Дзвінок у двері різонув тишу. Ваців, як завжди, з’явився без попередження, із текою в руках.

— Весілля за графіком. Підпишіть оновлення контракту, — його голос був як принтер, що викидає чек.

— Які ще оновлення? — спалахнула Аліса, а Олена реготнула, очевидно чекаючи повернення зневаженого пункту 7.

— Нічого такого, — усміхнувся адвокат. — Тут лише про додаткові заходи безпеки і дату весілля.

— А сукня? — Аліса стиснула кулаки. — Хто її шив? Звідки розміри?

Ваців недоречно кивнув, ніби вона спитала про погоду.

— Усе під контролем, пані Алісо.

Вона підписала, але в горлі стояв клубок. Олена, проводжаючи Ваціва поглядом, шепнула:

— Якщо шлейф зачепиться, я тебе витягну. Тільки скажи.

Соня пильно подивилась на маму і серйозно заявила:

— Давай ти будеш супергероїня. Їм усе одно, яка сукня.

Аліса усміхнулась.

Але в грудях все одно — холод. У цій сукні вона почувалась оголеною. І кимсь уже записаною в чужий сценарій.

***

Повітря було липке, важке, наче зливу затримали в небі. Соня носилася між гіркою й гойдалками, тягла за собою м’яча з намальованими очима. Аліса сиділа на лавці, тримала телефон, перевіряла новини. Ваців повідомив, що може знайти в них себе, і що все під контролем. Соня розсипала сміх дзвіночками на увесь двір, граючись із собакою Мухою. Аліса на секунду розслабилася, але тоді відчула рух збоку — тінь, знайома постава. Влад. Пішов до дівчинки, але та втекла від нього до Аліси.

Той самий голос, масляний, трохи тягучий.

— Соню, пам’ятаєш тата? Я тут іграшку приніс.

Він стояв із пластиковим пакетом і дешевою усмішкою. Волосся пригладжене, сорочка нова. Очі слизькі.

Соня насупилась і притислась до Аліси.

— Маленька, біжи до собачки, ми з татом поговоримо.

Але Соня трималася Аліси і сердто зиркала на нього з-під лоба.

— Біжи, біжи, це ненадовго, — підштовхнула її Аліса.

— Ти настроїла її проти мене?

Аліса встала. Серце калатало.

— Ти що тут забув?

— Ти ж зірка тепер. Думала, я не дізнаюсь? — його усмішка була вузькою, як лезо. Він наблизився. Метр. Півметра. Його очі вже не усміхались.

— Йди геть, Влад. Я тебе не боюсь.

— Справді? — Його голос став загрозливий, а тілом наче виріс над нею втричі.

Тут з’явився чоловік у чорному — охоронець Макса. За ним ішов сам Макс, неквапливо, руки в кишенях. Його погляд був спокійним, але Влад зблід, ніби побачив привид.

— Проблема, Алісо? — спитав Макс, зупиняючись поруч.

Влад відступив, бурмочучи:

— Це ще не кінець.

— Йди, — кинув Макс, не підвищуючи голосу.

Влад зник за рогом. Соня підбігла, стискаючи м’яч.

— Мам, він якийсь липкий, тільки не як цукерка.

Аліса стиснула її руку, відчуваючи Максів погляд. Він стояв дуже близько.

— Ти завжди так вчасно? — вичавила, дивлячись на Соню, щоб не зустріти його очі.

— Завжди, — відповів він.

Вона ковтнула. «Він усе вирішить. Але якою ціною?»

***

У телефоні чекало пекло. Двадцять вісім пропущених. Мама Надія дорікала: «Чому не сказала про весілля?» Степан реготав: «Зірка, давай автограф!» У новинах — її фото: не старе із соцмереж, а зняте кілька днів тому просто на вулиці. Від розуміння, що за нею стежить якісь папараці, а не лише люди Дам'яна, вона зблідла. Заголовок: «Таємна наречена Дам’яна». Вона стиснула скроні. Здавалося, вона взагалі нічого не врахувала із наслідків свого рішення, а зараз вони лиш визирнули з-за небокраю.

Олена, сидячи на підлозі з Сонею, радила:

— Видали акаунти соцмереж. Інакше заклюють.

— Це нічого не змінить, — буркнула Аліса.

— Сумніваюсь, що він тобі дозволить вести інсту.

— Ще нічого не забороняв.

— Ти й ще не його дружина.

Ну чому не можна просто підтримати, а не щоразу нагнітати страхи?

Знову дзвінок мами, Степан п'яно белькоче поруч. Хочуть грошей.

— Я ще не вийшла заміж, звідки візьму?

— Ну нареченого маєш, діло в шляпі, вже коли в ЗМІ засвітили — назад дороги нема. Присилай гроші.

Вона кинула слухавку. От точно, що не до них зараз, і тепер дзвонили й у двері, минувши домофон.

— Пан Дам’ян просив передати. Нова SIM-карта. Телефон для особистого користування.

— У мене є телефон, — сухо.

— Так безпечніше. Ми мали інциденти. Пан Дам’ян не бажає, щоб ви відповідали на зайві дзвінки. — здається, це начальник охорони «Дам'ян Груп».

— Ви взагалі чуєте, як це звучить?

— Дуже чітко.

«Сукня пасує. Але я не буду виконувати всі твої забаганки». Відповідь прийшла миттю: «Побачимо».

Вона згадала, як він це сказав, коли викреслив пункт 7. Уявила його насмішку в очах після поцілунку. Вона смикнула себе: «Чи й не справді уявила себе принцесою! Це контракт!»

— Чортів Макс Дам’ян! — буркнула вона, а Соня підхопила:

— Чортів Макс Дамням!

Олена розсміялась, але Аліса не могла. Вона глянула на коробку з сукнею, що стояла в кутку. Шлейф здавався важчим, ніж уранці.