Спочатку:
На сторінку книги
Вечір пахнув димом і вологим каменем. Місто дихало глухо, як після затяжної розмови – не з кимось, а з собою. З вікон ледь сочилося світло. На дорогах блищали калюжі, які не відображали нічого, крім неба. І навіть небо сьогодні мовчало. Наєм сидів на лавці, що давно втратила фарбу. На колінах – рюкзак. У вухах – старі навушники. Один майже не працював. Другий шепотів уривки етюду, який він колись грав щовечора. Зараз це був просто шум. Але йому здавалося – саме так тепер звучить серце. Краплі дощу падали ритмічно. І він заплющив очі. Це був єдиний звук, який більше не болів. – У дощу немає аудиторії, – подумав він. – І все одно він завжди звучить щиро. Люди проходили повз, не впізнаючи його. І, мабуть, це було правильно. Тепер він не належав нікому. Навіть собі. Навіть музиці. У місті, яке нічого більше не чекало, завтра мав розпочатися відбір на нову програму – якусь культурну ініціативу, якусь спробу оживити щось серед руїн. Його записали без нього. Лікар. «Для соціальної адаптації». Наєм не планував іти. Але дощ закінчився раптово. І в тиші він почув не музику. А... чийсь сміх. Незнайомий. Теплий. Сміх, що розрізав вечір, як шепіт старої сцени.
