Раді Вас бачити!

Її не було. Після тієї зупинки, де дощ грав краплями мов клавішами, – тиша. Наєм нікого не шукав, але десь усередині залишалась думка: а що, як знову побачу? І на третій день – він побачив. Вона сиділа осторонь, ближче до вікна. Така ж тиха, як і він. У зошиті щось малювала, швидко, уривками, наче намагалась зловити думку до того, як вона втече. На її обличчі – був хрест. Паперовий, мовчазний, але з відсутнім кутом, ніби час або дощ вирвали частинку. Це й упізнав Наєм. Той самий нерівний зріз. Той, що він бачив на мокрому асфальті кілька вечорів тому. Він не відреагував. Не всміхнувся. Не нахилився ближче. Просто подивився – і лишив погляд трохи довше, ніж зазвичай. Її ім’я залишалось невідомим. Але в голові він уже називав її «дівчиною з шарфом». Навіть якщо сьогодні шарфа не було. Замість слів – короткий обмін поглядами. Не затриманий. Не привітний. Просто – ми бачили одне одного. І в кімнаті стало трохи інакше. Не тепліше – але менш глухо. Наступного ранку Наєм відкрив очі не від світла – а від дзвінка повідомлення. Вібрація пробігла по тумбочці, і світ у телефоні засвітивсь раніше, ніж у кімнаті. «Синочку, як ти? Молюсь за тебе. Обіймаю. Пам’ятай – ти найсильніший. Я з тобою завжди. Пиши, якщо що. Люблю тебе дуже». Він кілька секунд просто дивився на екран. Пальці не рухались. Серце – так само. Потім повільно сів. І в дзеркалі навпроти погляд не зійшовся з обличчям. Не через втому. Не через біль. Просто очі були… не тут. Вони ніби дивились зсередини. З якогось іншого місця. Ближче до темряви, ніж до ранку. Інфекція не рвала. Просто стукала. В легенях, у кістках, у згадках. Він знав цей стан. Ненадовго. Але достатньо, щоб знати – краще перевіритись. Вирішив піти. Просто перевіритися. Без очікувань. Вийшов надвір. Весна була красива. Майже зухвала. Люди сміялись. Несли каву. Кожен рухався, ніби світ уже прощений. А він ішов повільно. Не тому, що не міг швидше – а тому, що не хотів розбудити тишу, яка жила в ньому. Центр зустрів його знайомим теплом. На рецепції кивнули – не як пацієнту, а як постійному гостю. Він підійшов до коридору, де були кабінети. Зупинився. Став біля вікна. Сонце лилося крізь скло, а всередині тьмяно світились екрани. Наєм витягнув телефон, набрав повільно, ніби кожне слово потрібно було витягти з води. «Все добре. Просто трохи втомився. Я тебе теж люблю». Він щойно надіслав повідомлення. Теплий екран згас, і пальці все ще лежали на телефоні, коли – удар. Не сильний, але раптовий. Досить, щоб обом – спершись, послизнувшись, не встигнувши зреагувати – опинитись на підлозі. Вони впали м’яко, без стогону – просто двоє, що не втримали рівновагу, і тепер сиділи на підлозі, очі в очі, в коридорі, де пахло ліками і весною з вікна. Вона першою озвалась: – Ой… Пробач. Я ж дивилась! Ну, майже… Наєм хотів відповісти – але щось відволікло. Її обличчя. Точніше – хрест. Паперовий, трохи вицвілий, який усе ще лишався на її лобі. Але вже не щільно. Волога, тепло, рух – і він почав відклеюватись. Не одразу. Спершу кутик. Потім ще один. І зрештою – ціла біла форма, що трималась, поки не зрозуміла: триматися більше нема за що. Хрест ковзнув по щоці – повільно, ніжно, ніби просив вибачення, і впав між ними. Просто аркуш, що перестав бути обличчям. І мить, коли хрест упав, здалася довшою за все, про що він мовчав останні місяці. Наче в кімнаті змінилось повітря. А може, тільки в ньому. Вона подивилась на нього уважно. Очі спалахнули впізнаванням. І тоді з’явився той самий голос – дзвінкий, веселий, наче крапля по склу. – А, так це ти. Любитель дощу. Він ледь усміхнувся. – А це ти. Дівчина з шарфом. – Я… йшла від брата, – сказала вона, відводячи пасмо волосся. – І… задивилась у телефон. – А я… писав мамі. Про те, що все добре. Обоє на мить замовкли. А потім – хихикнули. Вона – відверто, голосно, дзвінко. Він – ледь чутно. Як людина, яка давно не дозволяла собі сміятись. Але звук все ж народився. І залишився. Вони сиділи ще кілька секунд. А потім підвелись. Не поспішаючи. Без напруги. Хреста більше не було. І нічого не треба було казати з цього приводу. – Сьогодні інший, до речі, – сказала вона, поправляючи шарф. – Я помітив, – м’яко відповів він. Пауза. Вона подивилась на нього трохи довше, ніж просто ввічливо. – Еллі, – сказала вона. – Мене звати Еллі. Він ледь кивнув, ніби тримав це ім’я обережно, як скляну річ. І воно забриніло в ньому довго – не як слово, а як перша тиша після бою. – Наєм. – Приємно. Хоч і після падіння. – Зате запам’ятається, – усміхнувся він. – Як перша нота після довгої паузи, – усміхнулась вона. Вони стояли трохи незграбно, трохи ближче, ніж треба – але жоден не зробив кроку назад. Хреста більше не було. Лише погляд – живий, прямий, як тонка нота, що зависла в повітрі після всього концерту. – Я тебе пам’ятаю, – сказала вона. – У групі. Ти завжди мовчиш. – Так простіше, – відповів Наєм. – Може. Але іноді глухо, – з легкою усмішкою. Її телефон вібрував. Вона поглянула на екран, зітхнула. – Мене кличуть. Брат, мабуть, знову забув ключ, – вже відходячи. – До скорого, любителю дощу. Наєме. Вона зникла в коридорі, а він ще кілька секунд вдивлявся в те місце, де вона була. У повітрі ще був запах дощу – але тепер він здавався не вологим, а знайомим. Потім повернув голову – і попрямував до дверей з табличкою: «Фізіо + загальний огляд». Кроки Наєма були рівні, неквапні. Двері з табличкою «Фізіо + загальний огляд» були прочинені. – Так, заходь, – почувся голос ізсередини. Він увійшов. Лікар, знайомий, трохи втомлений чоловік у в’язаному светрі, привітно посміхнувся. – Як сам? Як нова група? Як мама? Наєм сів, протези він поклав акуратно, майже дбайливо. Наче вони були не частиною тіла, а частиною пам’яті, яку він не хотів втратити ще раз. – Мама – в паломництві. Молиться. Група… мовчить. Я теж. Доктор кивнув. Провів рукою по шиї пацієнта, уважно вдивлявся в показники на планшеті. – Весна, здається, добре на тебе діє. – Це не весна. – А що ж? – Просто… трохи не так болить. Доктор знову кивнув. Цього разу повільніше. Не став ставити питань. Просто мовчки підсів, взяв аналізи. Рухи були лагідні, звичні. Так ро***ь, коли знають: не треба зайвого. – Якщо що – пиши. Навіть якщо «нічого нового». Добре? – Добре. Він попрощався з лікарем просто: кивком. Без фраз – не тому, що не мав слів, а тому, що іноді мовчання говорить точніше. На вулиці вже змінювалось світло. Весна огортала місто теплом, але Наєм притримував куртку ближче до шиї – не через холод, а через звичку ховатися від того, чого не видно. Дорога додому була знайома: дві зупинки трамваєм, потім трохи пішки. Але сьогодні – він ішов пішки від самого центру. Не хотілося в транспорт. Хотілося слухати, як вечір розтягується по деревах. Як під підошвами шарудить те, чого ніхто не помічає. У вусі трохи нило. Але несильно. Можливо, справді – не весна. Просто трошки не так болить. Двері у квартиру клацнули як завжди. Тиша зустріла його, як стара знайома. Він повільно зняв протези, обережно поклав їх біля ліжка. Потім увімкнув ноутбук, перегорнув кілька відео – і знайшов потрібне. Joe Hisaishi – One Summer’s Day. Його пальці – ще живі. Його усмішка – ще світла. Його музика – ще тече. Він дивився мовчки. Не тужив. Не радів. Просто слухав себе – того, який був. І дозволив собі на хвилину не повертатись у тепер. А потім – вимкнув. Ліг. Заплющив очі. І вперше за довгий час – не злякався тиші. Бо тиша більше не була порожнечею. Вона стала кимось. Можливо, тією дівчиною з шарфом. Можливо – ним самим. Теперішнім.