Раді Вас бачити!

 

Лікар привів Гела до покоїв Аяти.

Посеред кімнати, у кам’яному колі, під куполом комину — великий камін. Під стіною на підвищенні за напівпрозорим серпанком стояло ліжко, кругле й велике. Вікна-вітражі на всю стіну, а в кутку стіл, на столі комп’ютер.

Лікар Лаго показав Гелу на крісло, наказав:

— Сиди тут.

Дві войовниці затягли до кімнати Дайкеро одягненого у сорочку для сну, біле волосся упорядника ваоке розсипалося по плечах і спині, хутряні капці злетіли з його босих ніг. Аята штовхнула його, аж він впав на коліна, й увійшла всередину, зачинила двері. Охорониці залишились у коридорі.

Дайкеро стояв на колінах посеред покоїв повелительки Іноти. Аята обійшла упорядника ваоке, розглядаючи його, наче вперше бачила. Лікар сів у друге крісло, біля робочого столу. Приклав палець до вуст, наказуючи Гелу мовчати. Калтокієць і сам розумів, що краще сидіти тихо й не привертати до себе зайвої уваги.

За двадцять років свого володарювання Аята майже не змінилася. Блискуче мідне волосся меолі спадало до колін, заплетене у дві коси. Обличчя кругле, ніжне, тільки погляд зелених очей здавався холодним. Аята була втомлена. Під очима у неї сині кола. Не кричала на Дайкеро, гарчала, наче тигриця:

— Якого біса, дурню, ти дозволив тітці Жоа приземлитися у поселенні длоків? Ще й від мого імені?

Дайкеро втягнув голову у плечі, наче очікував, що Аята його вдарить.

Гел згадав, як кілька годин тому стояв так само, на колінах, у кают-компанії контрабандистів.

Лікар Лаго нервово смикав себе за сиву бороду. Для нього це, певно, було наче сімейна сварка.

— Вона попросила зустрічі, а я замовляв пахощі для ваоке та косметику, — белькотів Дайкеро.

— Пахощі, даер тесс? Пахощі?! То ти за пахощами поперся серед ночі через степ до длоків?! — Аята підвищила голос.

— Усі зайняті пошуками Іол, от я і подумав… — Дайкеро виправдовувався, наче школяр. Де й поділася зверхність.

— Що було в контейнерах, які ти привіз контрабандистам?

— Трава, — прошепотів Дайкеро.

— Голосніше, паскуднику! — гарикнула меолі.

— Трава, — повторив упорядник гарему. Він уже тремтів від страху та злості.

— Геть збожеволів. Ти, дурню, беладоною торгуєш? У наркоторговці вирішив податися, прикриваючись моїм іменем? — Аята не стрималась і копнула Дайкеро.

Той впав, й знову незграбно став на коліна й пробелькотів:

— Беладона не наркотик, а лікарська трава.

— Дайку, — благальним тоном мовила Аята. Вона сіла на стілець, поглянула на лікаря й попросила: — Лаго, дай мені щось заспокійливе, бо я вб’ю цього накроторговця-початківця. Ще й работорговця.

— Я хотів розпитати старосту поселення про Іол, — бовкнув Дайкеро.

— Не бреши. Ти навіть не заходив до старости. Добре, що я наказала їй стежити за її космодромом й повідомити, як хтось порушить заборону. Вона просканувала ящики, і на твоє щастя, там справді була трава.

— То ти подумала?.. — Дайкеро затнувся, а тоді й сам підвищив голос, — Як ти могла таке про мене подумати?!

— Стули пельку, сантареме, — відмахнулася Аята.

Лікар покопирсався у старій шкіряній сумці, яку завжди носив при собі, знайшов пігулки, дав їх Аяті. Вона ковтнула одну, навіть не запивши. Скривилася:

— Гидота яка.

— Я не купував того клятого раба! — Дайкеро істерив, тицяючи пальцем у Гела.

— То що він тут робить, га? Як то він тут опинився? Сам прийшов і влігся на подвір’ї ваоке, щоб замерзнути?! — гаркнула Аята й нарешті вперше за весь час як слід глянула на Гела. Замовкла. Придивилася, буркнула: — Навіть так. — Тоді відчинила двері кімнати й наказала охоронниці: — Поклич дівчат.

Гел подумав, що зараз доведеться втікати.

Дві тітки в шкіряних обладунках прибігли за мить. Аята веліла їм:

— Заберіть упорядника ваоке, він під арештом, з кімнати не випускати.

Дайкеро скочив на ноги, заверещав:

— За що?! То була помилка! А цього хлопця тобі взагалі подарувала тітка Жоа! З нею ще твоя мати торгувала!

— Я не моя мати, — байдужим голосом мовила Аята, але не стрималася і прошипіла: — Тітка Жоа —то точно не мій спадок, я рабів не купую! От чого тобі бракує? Хочеш пригод — лети з Іноти! Ти ж вільний!

— У мене донька. Я ж мушу їй допомагати, вона ще та марнотратка, — огризався Дайкеро.

— Бетт — моя сестра, і я надсилаю їй достатньо грошей! — гаркнула Аята. — Чи ти думаєш, що я її ображу?

— Я знаю, що ти її не образиш, — пробелькотів Дайкеро. — Але ж я батько. Я маю дбати про свою дитину.

— Вона втекла на Пайру саме від твоєї задушливої турботливості, — дорікнула Аята.

— Вона від тебе втекла! Від цих усіх законів! — верещав Дайкеро.

— Тебе тут також ніхто не тримає, — вже тихіше сказала Аята, — бути тут, твій вибір.

— Мій вибір! — обурився Дайкеро. — Хто мене в чотирнадцять запитував, чи хочу я сюди летіти?!

Аята не відповіла. Лише наказала воїтелькам:

— Заберіть його з моїх очей. Потім розберемося із цим новачком злочинного світу. Лікарю, ви також ідіть. Залиште мене із цим хлопцем на самоті.

Лаго прошепотів Гелу:

- Тримайся аджаре, - й вийшов за войовницями.

Вогнище у каміні тріскотіло. Повелителька Іноти сіла біля свого робочого столу, дивилася на Гела. Врешті пожартувала:

— В екзотичний спосіб ти сюди потрапив.

— Буває, — усміхнувся калтокієць.

— Сидиш тут тихенько, демонструєш покірність, — насміхалася вона.

— Насолоджуюся помстою.

— Неприємно, певне, коли тебе продають? — примружилася повелителька Іноти. — Зате знаєш тепер собі ціну.

— На жаль, я безцінний. Згодився лише на подарунок для вельмишановної Меолі Інотської.

— Вважаєш, це мало? — жартома обурилася Аята.

— Я пишаюся собою, — усміхнувся Гел. — Думав, ти не запам’ятала нашу зустріч.

— Коли ти, натякаючи на звичаї моєї планети, обіцяв бути покірним? — Аята розсміялася. — Хоча був натомість вельми нахабний.

— Я був п’яний.

— Пропонував прогулятися з тобою до верхнього ангару, де стояв ваш катер.

— А ти вдарила мене кулаком у обличчя, ще й ляпаса дала. Ляпас, певне, був зайвий.

— От якраз ляпас був потрібен. Ти від нього трохи протверезів. Я тебе викликала на дуель, — Аята замріяно всміхнулася, згадуючи юність у армії калтокійських найманців. Усмішка в неї була гарна. — А ти злякався й відмовив мені.

— Я не злякався. Закиданцям заборонено битися на дуелях, — Гел мимохіть почав виправдовуватися.

— Злякався, — з усмішкою мовила Аята. — Утім, позгадуємо старі часи пізніше. Тепер скажи: чому ти тут? Яким чином ти так усе спланував, що тебе Жоа продала саме Дайкеро?

— Подарувала, — виправив Гел, — План був якось потрапити на поверхню твоєї планети. Я хотів зламати двигун, щоб Жоа вимушена була здійснити аварійну посадку. А далі мав розпочати пошуки твоєї доньки.

— Звідки дізнався?

— Сестра розповіла..

— Та юнка, яка втекла від моїх воїтельок? — Аята криво посміхнулася. — А я ще думаю, як вона так гарно пробіглася містом, попри те, що за нею гналася половина мого війська й ледь чи не всі містяни. А вона навіть зброю не використовувала, ще й послів вивезла. Хороша дівчинка. Добре, що втекла.

— Вона залишилася на твоїй планеті, шукає твою доньку. — Гел вирішив, що простіше говорити правду, бо інакше і йому доведеться побігати на чотирьох лапах від солдаток меолі. Уявивши цю картину, він знову не стримав усмішки.

— Планета велика, немає жодної зачіпки, де шукати мою дитину, — розпачливо мовила Аята. — Твоїй сестрі вдалося хоч щось дізнатися.

— Тут, у степу біля Епо, облаштували підпільну лабораторію, але її приховує від нас досить потужний маг. Ми з Мілен дотримуємося режиму магічної тиші, щоб не видати себе і якось відчути його. Твоя донька там, де той маг.

— Що за лабораторія? Це туди забрали понад сотню дітей із наших міст і поселень?

— Певне, так, — погодився Гел. — У тій лабораторії з дітей, переважно підлітків, створюють перевертнів.

— Мало у Всесвіті різних трансформерів, навіщо потрібно створювати нових? — обурилася Аята.

— Вроджені перевертні не піддаються навіюванню, і їх неможливо дресирувати.

Аята вхопилась за голову, простогнала:

— То вони хочуть зробити з моєї дитини монстра? — І прошепотіла: — Я не витримаю. Я не витримаю.

— Ми знайдемо її раніше. Той маг припуститься помилки, і ми його відчуємо.

— А якщо той, ваш маг, десь у горах чи у якійсь підводній будівлі? Чому ви думаєте, що лабораторія тут, у степу? — Аята рвучко підвелася й закрокувала кімнатою.

— Космічний патруль спіймав ворлока, якого створили у цій лабораторії. Він прилетів з контрабандистами. Наші люди допитали тих контрабандистів. Виявилося, вони вже п’ять років співпрацюють з так званим батьком дітей-перевертнів. Хоча контрабандисти ніколи не бачили самої лабораторії, вони завжди привозили контейнери в степ чи на малий космодром поселян. Замовник прилітав на гравітаційній платформі, а такі далеко не літають.

— Той батько перевертнів і є маг, якого ви шукаєте? — Аята стисла кулаки.

— Може й так, — знизав плечима калтокієць.

— Отже, та лабораторія може бути розташована навіть у моєму місті, чи взагалі у палаці, чи під ним. Хоча у нас тут каміння. Потрібні спеціальні установки, щоб прокопати тунелі. Але ж якось він викрав мою дитину з її кімнати? Отже, він, той маг, може зайти й до інших покоїв? Забрати мою старшу доньку? На моїй планеті хтось побудував лабораторію, а я нічого про неї не чула! Кому вона належить?

— Альянсу, — відповів Гел. — Але ми це ще не довели.

— Ти припускаєш, що лабораторія належить Альянсу, але доказів не маєш?

— Так. Вона може бути власністю якоїсь пов’язаної з Радою корпорації, але її власники точно співпрацюють і з Альянсом, бо той перевертень працював на них. І така лабораторія мусить займати велику площу. Я не думаю, що вона в Рородані.

— Може той маг — це хтось із моїх сановників, чи представниця знаті? — Аята знову сіла на стілець, опустила голову. Кінчики її рудих кіс торкнулися підлоги.

— Той маг — чоловік. Серед твоїх сановників чи радників немає чоловіків, крім Дайкеро. У мага може бути своя людина серед твоїх наближених.

— Теж гарно, — сердито кинула повелителька Іноти. — Якась із моїх радниць продалася.

— Альянс зводить кордони біля твоєї планети. — Гел врешті підвівся й підійшов до каміна.

Аята розглядала його, і їй не вірилося, що він реальний. Може, вже від нервів почалися галюцинації? Але почувши новину, меолі на мить оніміла від обурення й випалила:

— З якого дива? Інота у Раді. Вони космічні райони переплутали?

— Намагаємося зрозуміти причини. — Гел сів біля каміна на розкидані подушки. Біля вогню було тепло.

— Вони хочуть захопити й мою планету. — Аята розсердилася. — Викрали доньку й планують переворот?

До кімнати повелительки увірвалася кремезна жінка у чорній сорочці, підперезаній широким паском. Побачила Гела й повернулась обличчям до дверей. Повідомила:

— Староста длоків прислала повідомлення зі світлиною! На світлині — плащ принцеси, - мені вийти?

- Залишся, це не раб, - відповіла Аята.

Гел і Аята перезирнулись. Він прошепотів:

— Тебе кличуть на побачення.

— Цікаво, чого це? — процідила крізь зуби меолі.

— Може, збираються вбити?

- Староста на підлість не піде, - мовила жінка яка прийшла з повідомленням, вона пильно придивлялась до обличчя Гела.

Аята підвелася, пригладила пасма волосся які вибилися з кіс, рішуче мовила:

— Їдемо. Це допоможе тобі знайти того мага. Сподіваюся, ти не помиляєшся, все саме так, як ви припустили, і моя дитина не лежить десь у снігу.

— Вона жива. Я такі речі відчуваю. Її закриває магія.

— Правду кажучи, я не зовсім вірю в ці ваші чаклунські штуки. Наш лікар вірить. А я лише багато чула про закиданців з їхніми дивами — чи дивакуватістю. Але ми маємо піймати того вашого чаклуна й викинути його з моєї планети разом з Альянсом. Рада може захистити Іноту від вторгнення?

— Я ж тут, — посміхнувся Гел. — Армія Ради до твоїх послуг.

— Який ти зарозумілий, — вигнула брову Аята. — Відповідаєш за усю Армію Ради.

— Так.

— Овва! У тебе манія величі. — Аята повернулася до жінки, яка досі стояла біля дверей: — Кіту, чому ти стоїш? Заходь.

Кіту — воєначальниця меолі, судячи з відзнак на строї, — показала на Гела:

—То він так хитромудро до палацу втрапив? Бідний Дайкеро, тільки раз раба купив — і той закиданець, — воєначальниця Аяти розсміялася.

— Я не планував потрапити до палацу, — відповів Гел, — воно якось само так вийшло.

— Як-то — не планував? — здивувалася Кіту. — А що ти планував?

— Шукати вашу дівчинку без помічників. — Гел знизав плечима. — Певне, якби я планував потрапити до палацу в такий спосіб, то не зміг би.

— То тобі пощастило? Чи ні, — хмикнула Кіту.

Аята перервала:

— Гаразд, до справи. Де вони знайшли плащ? За яких обставин?

— Староста зв’язалася з нами. Ось світлина. — Кіту активізувала екран на наручі. — Чужих, каже, не було, у цю пору навіть купці не їздять. Лише ті контрабандисти вночі прилетіли, приїхав наш сантарем, завантажили контейнери з травою, вкинули пакунок до багажника гравітатора Дайкеро — та й відлетіли. Староста казала, що гравітатор нашого новоявленого злочинця рухався дуже повільно — певне, у Дайка поплавки на машині вже здихають.

— Не відволікайся, — буркнула Аята подрузі. — Коротко у справі.

— Та я що... Знайшли вони плащ у гаю, поруч із поселенням, на гілках висів. Староста організувала своїх людей, вони зараз прочісують гайок і сканують сніги навколо.

Аята подивилася на світлину з відчаєм.

Гел на згадку про пакунок зітхнув і спантеличено потер лоб.

— Не замерз у багажнику? — насміхалася Кіту.

— Я у відключці був, — пробуркотів Гел.

— Ти ж профі! Як то тебе контрабандисти скрутили й побили? Не дивно, що ти з такими навичками за двадцять років у генерали не вибився, — жартувала Кіту. — От нам пощастило із закиданцем.

— Кіту, припини вже! — мовила Аята до подруги. — Усе, збираємося і їдемо до длоків.

— Що ти там надієшся знайти? Це знову хибний слід. Я впевнена, що хтось спеціально підкинув плащик, — посерйознішала воєначальниця. — А взагалі тебе треба спочатку сніданком нагодувати, бо ж вмреш, на радість Бет. І я ще не їла. І наш горе-закиданець тільки з багажника. Та й дівчат ти скоро заганяєш, дай їм хоч хвилин десять поїсти й десять — посідлати ящерів. Длоки поки обшукають усе в поселенні й навколо.

— Бет не зацікавлена у короні, — Аята махнула рукою. — Гаразд, тільки швидко. Бо мене вже нудить від страху. Це той плащ, який зник разом з Іол, — розпачливо додала правителька. — Отже, він був у крадія.

— Звісно, меолі, — відразу погодилася Кіту. — Хвилин за двадцять загін буде у сідлах.

— Один ящір для нього. — Аята показала на Гела

— Як це пояснимо дівчатам? — нахмурилася воєначальниця.

— Скажи, що служили разом, — мовила Аята. — Якось переживуть, що чоловік верхи їде. І дай йому теплий одяг.

— А чому на ящерах? Це повільно, а у вас є гравітатори, — не зрозумів Гел.

— Гравітаторів у нас тридцять, і всі у слідопитів, які розшукують Іол у горах і на узбережжі. Ще з двадцять забрали в міщан. Усі машини задіяні для охорони й патрулювання міста. А ми вже тут на ящерах, — мимохідь пояснила меолі.

Кіту поки пустила у кімнату служницю з возиком. Одягалися слуги Рородану в сині сорочки й шаровари, а на ногах носили м’які низькі чоботи. Служниця, старша худорлява жінка, швидко розставила квадратні тарілки на низенький столик, що стояв серед подушок біля каміна, і зникла, наче привид.

Кіту сіла за столик, познімала з тарілок кришки, понюхала страви, підхопила срібні палички для їжі й вже вкладала собі до рота кусень якогось млинця, навіть очі заплющивши від задоволення.

Аята неохоче приєдналася до подруги. Змушувала себе їсти.

— А може, у вас є якісь машини на колесах, чи гусенях? — не вгамовувався Гел.

— Чого ти причепився, — закотила очі Кіту, якій не давали дожувати млинця — у нас є майстерня, але машин поки мало й вони повільні. Де ми у Раді з їхніми суцільними гравітаційними бляшанками машини купимо? Чим їх заряджати будемо? А дороги? На Іноті ніяких цивілізацій до нас не було, великих тварин також, дерева кремнієві, ніякого природного пального, та й гидко якось на крові предків їздити. Наші генератори працюють на штучному овірії. А машини на овірії ми тільки створюємо! Сідай їсти, бо поїдеш до длоків голодний. Ящери не повільніші за гравітатори, хіба не літають.

— Гараз, я зрозумів, — Гел сів до столу.

— Заради тих шести кілометрів гробитися на машинах, — бурчала Кіту.

— Шести? — здивувався Гел. — Гравітатор шість кілометрів за годину подолав?

Аята розсміялася. Кіту реготала, а коли заспокоїлася, пояснила:

— Дайкеро чекав, поки міська брама відчиниться, його гравітатор через стіну перелетіти не може, — Кіту аж дихати від сміху стало важко. — Купив у контрабандистів великий літучий ящик, а він виявився наземним гравітатором без регулювання висоти, ще й поплавків на заміну дістати не може.

— Пощастило класично, за всіма параметрами, — буркнув Гел, чим ще більше розсмішив іноток.

 До покоїв меолі забігла дівчина років шістнадцяти, з довгим хвилястим чорним волоссям, смаглява й синьоока, й підхопила з тарілки на столі шматок пирога. Обняла Аяту за плечі, сівши за її спиною.

— Мамо, кажуть, плащик сестрички знайшли? — вигукнула дівчина. — Я їду до длоків із вами, — наказала й мого ящера посідлати. Я відчую сестру, я її в палаці завжди знаходила. О, а це хто? — Мала вирячилась на Гела.

— Друг, служили разом, — Аята сумно всміхнулася, погладила доньку по руці. — А тебе, Даян, я попрошу залишитися в палаці й бути на зв’язку зі мною.

— Бути на зв’язку? Мамо, я вже доросла! — обурилася юнка.

Тимчасом Кіту, підхопивши шматок пирога, звернулася до Гела:

— Ходім, одягну тебе в щось зручніше, ніж те лахміття з ваоке.

— Мені його лікар дав, — бовкнув Гел, поспішаючи за воєначальницею.

— Що не робить його зручним і теплим, — пхикнула Кіту. Вона відчинила замасковані в стіні двері. За ними був коридор, який вів прямо в казарми. Рородан був ще той загадковий лабіринт, із таємними проходами, непомітними дверцятами та кімнатами для підслуховування.

— Мамо, я вже доросла! Я воїтелька! Я склала всі іспити на відмінно! І я на зв’язку? — скиглила старша мелолі.

— Тому я довіряю тобі мій палац, бо ти доросла, — мовила Аята.

Далі суперечку Гел не чув. Кіту зачинила двері.

— Мала таки добудеться свого. Ти як думаєш? Їй краще з нами чи в палаці?

— Небезпечно і там, і тут, але з доброю охороною в покоях матері було б, може, й краще. Ти ж розумієш, що Аята вирішила стати наживкою, щоб спіймати викрадача?

— Я тебе приб’ю, якщо з нею станеться біда, — пригрозила Кіту. Відчинила двері у казарму.

— А я тут до чого? — образився Гел.

— Та ти, точно, ні до чого, — відмахнулася Кіту.

Велике приміщення, де був суцільний безлад, де пахло збройним мастилом, мокрою шкірою чоботів й обладунків, людським потом і чимось їстівним. Ліжка стояли, як заманеться, незастелені, але підлога була чиста, і зброя в кутку вишикувалася, наче солдатики параноїдального диктатора, рівно у блискучий ряд. Автомати, луки, мечі, списи, декілька тадо, кілька гранатометів і важких тадо, таких, що кріпилися на плечі й на зап’ястках. Поруч шафа, певне, з набоями. Кіту побігла сходами на другий поверх, де також стояло декілька ліжок, зброя й шафи з одягом, — мабуть, то була казарма для командирів. Гел пішов за нею. Ці приміщення багато чим нагадували загальні солдатські каюти на калтокійських кораблях.

Кіту витягла шкіряні штани, светр й куртку з каптуром, поставила ближче до ліжка зимові черевики. Весь одяг був світло-сірого кольору, у білих плямах. Зверху жінка кинула шапку, рукавиці, хустку й окуляри, які використовують скейтери чи спортсмени, що змагаються на спортивних гравітавах без силових полів.

— Воно з натуральної тканини? — запитав Гел перевдягаючись.

Кіту не відверталася, вона також перевдягалася й розглядала його:

— Це ж треба, щоб таке було живим, — хмикнула. — Та тобі яка різниця, із чого тканина? Головне, щоб тепле й зручне. Не розтягуй моє задоволення від споглядання тебе. — Вона накинула куртку і, застібуючи її, наказала. — Поспішай. Дівчата чекають. Шапку на голову, хусткою замотай нижню частину обличчя — у степу бувають вітри з льодом.

— Натуральне під час трансформації повертається у задану форму, знову стає одягом, штучне розпадається. Я залишуся голим, і мені не буде ні тепло, ні зручно, — пояснив Гел.

— А я подумала, що в тебе якийсь чоловічий зашиб стосовно моди, — насміхалася Кіту. — От чорт! Та звідки я знаю, із чого його шили, перевіримо на практиці. Ходім, бо вже ящери під сідлами верещать. Перегризуться зараз.

На подвір’ї чекало троє тренованих, замотаних у хустки тіток із захисними окулярами на шапках, і всі вони витріщилися на чоловіка в жіночому одязі. Ящери гарчали, шкірили ікла один на одного, але понести під вершницями не сміли.

Кіту вдягнула окуляри й рукавиці, видерлася в сідло свого звіра — потужного намара із червоною лускою, що виблискувала на світлі. Намари Іноти високі, сягали двох мерів у холці, а довжиною були, певне, з усі п’ять. Неймовірно гарні й небезпечні звірі з пащеками, повними гострих зубів.

Аята вийшла на подвір’я, її старша донька — за нею. Даян поспіхом скочила на свою срібну ящірку, поки мати не передумала. Аята поважно сіла верхи на золотистого намара. До Гела підвели суцільно чорного. Ящір сердився й підскакував, намагаючись зачепити служницю кігтями й вкусити. Войовниці, посміюючись, не відводили очей від намара й чоловіка перед ним — чи насмілиться чужинець сісти на Злюку верхи? Чи не скине його найноровливіший намар Рородану? Служниця передала повід у руки Гела й поспіхом відійшла вбік, і собі посміюючись. Аята спочатку спохмурніла, але і в її очах проблискували цікаві вогники.

Гел намагався не сміятися. Підійшов до сідла, закинув повід, спустив стремено, встромив у нього ногу — і з’їхав разом із сідлом під пузо звіра. Намар почав був підстрибувати, але калтокієць, ухилившись від задніх лап рептилії, знову став на ноги й заговорив до ящера:

— Тихіше, тихіше, хлопчику. Бач, дівчатка розважаються, а нас із тобою обрали за комедіантів. Кого ж ти так допік, що тебе мені дали? Га? Маленький. — Ящір потерся лускатою голову об плече калтокійця й злегка те прикусив. Гел підтягнув попругу, сів у сідло й вирівняв стремено. Запитав у розчарованих войовниць.

— То ми кудись їдемо чи далі мною милуватимемося?

Кіту вилаялась. Аята скерувала свого ящера до воріт, намагаючись не сміятися, і дівчата поїхали за нею, буркочучи. Мовляв, де ж це бачено — чоловік у сідлі. Хай би там на своїх землях гарцювали, а на Іноті інші звичаї.