Спочатку:
На сторінку книги
Коли Гел прийшов до тями, йому боліло все тіло. У багажнику було тісно, не вистачало повітря. Гравітатор гидко розхитувало. Як для гравітаційної машини, летів він дуже повільно.
Гравітав Дайкеро зупинився у внутрішньому дворику чоловічої половини Рородану — ваоке. Дайкеро вийшов із гравітаційної машини, наказав охорониці:
— Викиньте той пакунок із машини й покличте старих, хай десь запхають.
Ран із подругою витягли Гела з багажника, стягнули з нього мішок. Ран ще й дала кілька ляпасів:
— Прокидайся, — усміхнулася. — Чорт, ото його погребло, досі у відключці.
- Та певне бачить кольорових дракончиків, - мовила друга, - та залиш, то вже не наша справа, - й повернулася до теплої машини.
Водійка, визирнула з кабіни й крикнула до дівчини:
— Їдьмо вже! Я жерти хочу, цілу ніч на дупі сиджу в цій клятій машині. Хай валяється! Залізь у машину, бо покину тут. Будеш няньчитись.
Ран заскочила на заднє сидіння гравітава. Машина піднялася у повітря й полетіла до будинків, де мешкали слуги.
Старі дядьки, яких у ваоке називали вигілами, вийшли на поріг ваоке. Вік трьох чоловіків давно загубився у рабстві: вони потрапили в гарем ще за часів, коли прабабуся Аяти була правителькою. Вигіли скидалися на сумних клоунів — підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле вільне вбрання. Один був худий, високий, другий — згорблений, ніби зламана палиця, третій — низенький і повненький. Саме повненький бігав навколо Гела й лаявся:
— От паскудниці! Отруїли й кинули на морозі. — Він узяв Гела за руку. — Ну хоч живий, серце б’ється. Треба покликати слуг, занести в тепло… Холодний як лід. Якого біса пан Дайкеро купив нового раба? Хоче до тюрми? Повелителька заборонила купувати рабів. От що робити?
— Треба розповісти меолі про це неподобство, бо ще нас звинуватять, що ми прикриваємо злочини Дайкеро, — тихо мовив худий.
— Так, так, — погоджувався згорблений, — звинуватять.
І сережки їм дзвеніли. Гел розплющив очі, спробував хоч сісти, відчув нудоту. Це ж треба, щоб вони напоїли його іруа! Дурний збіг. Гел розсміявся, прошепотів: — Так не буває, щоб усе йшло за планом, так, Джареку? — Чомусь, коли він розмовляв сам із собою, завжди звертався до свого корабля. Сісти знову не вдалося, і він впав спиною на сніг. Холод заколисував. Присипляв. Капці загубив десь на кораблі контрабандистів лише у шортах й футболці. Треба було у студентів куртку теплу поцупити.
Двоє кремезних слуг, з тих, що обслуговували ваоке, вибігли на подвір’я, підхопили напівживого Гела на руки й занесли до будівлі. Вигіли наказали нести його до купальних кімнат і наповнити ванну гарячою водою.
У теплі Гел трохи прийшов до тями, відчув, що його роздягають, і почав відштовхувати вигілів.
— Я сам! Сам роздягнуся, не чіпайте мене.
— Яке сам? Ти ледь рухаєшся. — заперечив товстий.
— Ти диви яке! Ледь живе, а огризається! — вигукнув худий.
— Допоможіть йому лягти у ванну, бо ще гепнеться й щось собі пошкодить. Припини нас відштовхувати! Дурне мале, — керував повненький. Тоді розгледів руки дракона: — То що за манікюр такий? Ти що, пазурі й на ногах наростив? От і що з тим робити? Ті сучасні хлопчики з інших планет такі агресивні!
— Вони там завжди були агресивні, як і наші дівчатка, — буркнув худий.
— То таки так, таки так, — погоджувався згорблений.
— Лікаря покликали? — запитав худорлявий у слуги, який щойно повернувся. — Чому ви його не привели?
— Казав, прийде за декілька хвилин, — відповів слуга.
— Ви казали, що потрібно терміново? — нервував старий, аж пудра йому з обличчя обсипалася.
— У палаці зараз усе терміново, пане вигіле, — вишкірився слуга.
— Я пан Жікру, коли ви вже запам’ятаєте добродію? — буркотів товстун. І те ввічливе «добродію» прозвучало в нього як образа. Ваоке було ще тим кублом злостивих сонних змій.
Гел відчував, як у гарячій воді відновлюються його сили. Він волів би ще на градусів п’ятдесят гарячіше, а ще краще пірнути у розпечену лаву, але що є, то є.
Прийшов лікар — невисокий чоловік, кремезний, міцний, з добрим круглим обличчям. Сиве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, сива коротка борода акуратно підстрижена. Лікар сів на стілець біля ванни, узяв руку Гела, послухав серцебиття, подивився в очі, зазирнув у рот. Оглянув кігті. Зітхнув втомлено, порадив:
— Не змінюй форму, всі й так нервові. Котячі щелепи й ікла тебе видають. Люди сліпі чи що?
— Зрозумів. Не буду, — відповів слухняно Гел.
— Як аджар дозволив себе продати? — запитав лікар здивовано.
— Збіг обставин, — відповів Гел і сам розсміявся. — Дикий збіг обставин.
— Де тебе Дайкеро купив? — цікавився лікар Рородану.
— Я не знаю. Мене отруїли на кораблі контрабандистів і привезли сюди у багажнику чотиримісного гравітава.
— Магічні здібності маєш?
— Трохи є.
— Не поспішай тікати, все одно космодроми закриті. У нас немає рабства, це дурне непорозуміння. Отже, ти вільний. Але поки тобі йти нікуди.
Аята увійшла до купальної кімнати, запитала сердито:
— Де Дайкеро? Де той бовдур? Якого біса він творить?!
— Дайкеро тут не було, Аято, а раб, якого він купив у работорговців, ось. — Лікар підвівся зі стільця й відійшов у бік, вказавши на Гела, який досі сидів у ванній.
Калтокієць хотів зануритись у воду з головою.
— Коли відкриємо небо, відправите його на Пайру. Теж, певне, чиясь дитина, — наказала Аята. — А поки дайте кімнату, побуде в нас.
— Пані, якщо ви йому дозволяєте бути тут, то можу порадити використати його в пошуках Іол.
— Чим ця дитина нам може допомогти? — здивувалася повелителька Іноти.
Лікар підійшов до Аяти, прошепотів:
— Він аджар.
— Ненавчений аджар — це те саме, що дурне й сліпе щеня, — відповіла меолі. — Добре, приведи його до мене, поговоримо. У нього є якісь магічні здібності чи щось таке?
— Каже, трохи, але хто знає. Вони часто самі не тямлять, що можуть без вчителя.
— Дурниця, але хай буде. Я вже ладна за все хапатися, може, хоч нюх у нього є, — Аята вийшла з купальної кімнати, не кинувши на «раба», у коридорі вже наказала комусь, — Перевірте кімнату Дайкеро, можливо, він спить. Приведіть його до мене! Негайно!
Лікар кинув Гелу велике полотенце, коротко наказав:
— Вилазь і йди за мною.
Коли лікар і Гел вийшли з великої світлої купальні, вони опинилися у довгому коридорі з маленькими вікнами й сотнями дверей. Вікна прикрашали вітражі, двері — малюнки, підлоги встеляли м’які килими, і все було різнокольорове та строкате в тій напівтемряві, сповненій диму з кальянів із різноманітними відтінками пахощів. Гел із його звіриним нюхом геть очманів від сильних запахів, які йому видалися смородом.
Лікар вийшов зі строкатої зони, відчинивши сірі двері, й пропустив Гела в інший коридор зі світло-сірими стінами, голою дерев’яною підлогою та великими вікнами, у які струменіло ранкове світло. Тоді лікар прочинив білі двері в кімнату:
— Заходь, це моя власна кімната. Тут вже жіноча половина, та що я пояснюю, ти ще нічого не розумієш.
— Може, я краще втечу? Я почуваюся наче у клітці — стіни такі тісні, — нив Гел, стоячи в кімнаті лікаря. Він знову почав мерзнути, загорнувся у полотенце й спостерігав, як лікар витягає із шафи одяг.
— Та вже годі, не бійся. Ти не раб, ти вільна людина. Але ти перевертень, і нам потрібна твоя допомога. У повелительки викрали дитину, спробуєш знайти її енергетичний слід — і повернешся додому.
— Спробую, — приречено відповів Гел. — А ви як сюди потрапили?
— Контрабандисти викинули на космодромі п’яного й хворого. Думав, що помру, але Аята мене врятувала, дала житло й роботу.
— Еге ж, — задумливо мовив Гел.
— Що значить твоє «еге ж»? Хлопчику, у житті всяке буває, — кинув лікар. Гел не почув у його голосі й відтінку роздратування, лише сум.
Те «еге ж» вирвалось у Гела, бо він впізнав цього лікаря. Він знав про нього, зустрів під час однієї з воєн. Лікар був колись відомим професором, світилом, науковцем, розробляв медичне приладдя й роботів-ескулапів, командував кораблем-шпиталем. Один із таких кораблів стояв на космодромі планети Вія, коли там почався переворот. Заворушення переросли в громадянську війну. Гел привів на корабель-шпиталь групу біженців, серед них було троє хворих дітей. І цей лікар відразу забрав біженців на свій корабель, хоча нова влада Вії погрожувала розправою над іншопланетниками, якщо ті приховуватимуть утікачів.
Десять років потому Гел дізнався, що лікар Лаго несподівано зник — подейкували, що це сталося після того, як загинули його дружина й діти.
Лікар Лаго кинув на ліжко сірі шаровари й светра:
— Одягайся, ходімо. Часу обмаль. І стає все менше.
