Аліна

Я заварила чашку чаю і вчергове потрусила тест на вагітність, сподіваючись прискорити отримання відповіді на шекспірівське питання: «Бути чи не бути?».

Втім, сумнівів у тому, що побачу я майже не мала. Три його попередника — різних фірм та форм, але з однаковим результатом, вже знайшли своє місце у відерці для сміття. Та й самопочуття було до болі знайомим, що лише підтверджувало моє припущення. Тільки все одно все це, здавалося, нереальним.

Тест чітко висвітлив дві риски. І я посміхнулася. Ну чому в мене все не як у людей? Чому я постійно у щось втрапляю? І що тепер робити?

Найбільше мене турбував майбутній тато майбутньої дитини. Я зовсім не могла уявити, хто би міг ним виявитися. Залишалось сподіватися, що Альбертик про вагітність не дізнається. І не спробує примазатися. Як це було три дні тому.

Тоді додому я повернулася пізно вночі. А вже вранці на порозі стояв цей зразок альфонса з квітами, шампанським і запобігливими посмішками, дивуючи мене своїм доступом до розвідданих. Треба буде напрягти Михайла, щоб з'ясував звідки така поінформованість.

Думки знову повернулися до недавнього минулого. Три дні тому я опритомніла посеред лісу. Замерзла, у якихось дивних речах. Деякий час брела, ціпеніючи від холоду, а потім натрапила на свою ж машину. Вибивши бічне скло, дістала з—під крісла запасні ключі. Вже в сутінках повернувшись додому, прийняла ванну та завалилася спати. А вранці вже від Альберта дізналася, що відсутньою була не добу, як я вирішила спочатку, а цілих два тижні.

Довелося телефонувати Дімі, їхати в поліцію, щоб скасувати заяву, розповідати казки про стрес, нерви та непередбачувану відпустку в занедбаному селі.

Повідомляти правду про те, що я нічого не пам'ятаю й не знаю, що зі мною сталося, чомусь застереглася. Ніби десь всередині сидів маленький чортик і нашіптував: не кажи.

І от тепер це!

Я знову подивилася на тест, торкнулася рукою абсолютно плоского живота й раптом відчула заспокійливе тепло. Цей малюк один із тих найцінніших і найневчасніших подарунків, на які таким щедрим буває життя.

Так, буде складно. Особливо складно, бо я навіть не уявляю, хто батько цієї дитини. Але це абсолютно неважливо. Головне, що у моєму житті з'явиться маленький янгол.

Думку про те, що два тижні мені десь тримав маніяк, а моя майбутня дитина наслідок насильства, відкинула як неспроможну. Не було у мене такого відчуття. Натомість в підсвідомості спливали міцні обійми та ласкавий шепіт. Та й ретельне вивчення тіла слідів знущань не виявило. Тільки нове татуювання на зап'ясті. І жодних шрамів, синців чи подряпин. Я навіть не схудла. Навпаки набрала пару зайвих кілограмів.

Поїхати до лікарні та пройти обстеження? В голові майнула здорова думка, що це необхідно, але поки що… Що «поки що» я й сама не знала. Очевидним було лише те, що день належить розпочати з походу до приватного детективу. Потрібно спробувати з'ясувати, що зі мною сталося. Але де його шукати?

Новий телефон пілікнув незвичним рінгтоном, і я здригнулася від несподіванки.

Номер був незнайомий номер.

— Алло.

— Аль, привіт.

— Привіт, — усміхнулась, почувши знайомий голос. — Не повіриш, я саме про тебе думала. Буквально кілька хвилин тому.

— І нащо тобі, красуне, знадобився адвокат? — піддражнив мене Михайло. Я майже наживо побачила, як він закочує очі, а брови злітають угору від удаваного здивування.

— Скучила, — з теплою усмішкою зізналася я.

— Не заговорюй мені зуби. Через «скучила» ти не дзвониш, — уже серйозно додав він, миттєво стаючи таким, яким був завжди: хватким і надзвичайно діловим.

— Справа є.

— Це з приводу твого зникнення?

— Так. Але це не телефонна розмова, Миш.

— Тоді відчиняй двері! — наказав він.

— Які? — розгубилася я.

— Вхідні.

Друг стояв на порозі з двома паперовими стаканчиками кави та пакетом із моєї улюбленої кондитерської.

— Сподіваюся, це не від твого Бертіка?

Я кліпнула

І Мишко глузливо додав:

— Вагітна.

Зітхнула, була у давнього друга одна особлива риса — уважність до дрібниць. Давалися взнаки роки оперативної роботи.

— А… ні, — я змахнула рукою у смітник останній тест, який видав мене з головою.

— А від кого?

— Ось тому я й хотіла поговорити. Я не пам’ятаю, де провела ці два тижні. Останній спогад — я їду в ліс, вирішивши, що настав час порвати з Альбертом. Заблукала. Прокинулася, знайшла автівку, повернулася додому. Я думала, що минуло кілька годин, ніч. А насправді — тижні.

Я взяла простягнуту каву. Міцний, гарячий напій обпалив горло й водночас здався напрочуд несмачним.

— Мда, діла… — задумливо пробурмотів Мишко, роблячи ковток. — Ось, чув я, Тортон, що з тобою щось недобре. Але такого навіть не припускав. Думав — черговий зрив і напад нудьги. Гаразд, їдемо до лікарні, — він відставив каву й відібрав у мене пакет із круасанами, вирішивши за мене.

— Ні, — похитала я головою, повертаючи собі рогалик. — Зі мною все добре. Амнезію особливо нічим не лікують. Хіба що відправлять у дурку — на радість Альбертику.

— А йому який толк?

— Не знаю. Він з’явився наступного ранку після мого повернення. Весь такий закоханий… Жах. Ледве позбулася.

— А зв’язувалася з ним навіщо?

— Та дістали всі — без чоловіка не можна, для здоров’я корисно…

— І пристойнішого нікого не знайшлося? — напівствердно спитав Михайло.

— Ні, звісно. Ти ж одружений. До речі, як там Лара та Ваня?

— Як завжди. Лара за тебе дуже хвилювалася. Та й Ванька образився, що ти його з днем народження не привітала.

— Каюся, виправлюся, — жартівливо відрапортувала я.

Я відвернулася. Ваньку я любила. Просто бачилася з ним нечасто — щоразу згадувався Марк. І зараз подумалося: хлопчик уже зовсім дорослий. Марк теж був би таким…

Змахнула непрохану сльозу, нагадуючи собі, що треба дивитися в майбутнє.

— І що ж мені з тобою робити? — замислився Мишко, даючи зрозуміти, що від його пильного погляду нічого не сховається.

— Допоможи дізнатися, де я була і що зі мною сталося.

— Угу, тут допоможи, з Бертіком розберися…

— З Бертіком я сама. Ти краще перевірку будинку організуй. Усі ці новомодні штучки — камери, сигналізації…

— І охорону. Охоронця найму.

— Нащо?

— А раптом Бертік на щось спромогнеться? Мені буде спокійніше.

— Міш, ти ж знаєш: є заповіт, і Бертіку нічого не світить. Та й з якого дива? Він мені ні чоловік, ні сват, ні брат. Так… звична помилка.

— Головне, щоб ця «помилка» не дізналася про вагітність. А то ще дев’ять місяців від нього не відчепишся. І потім — лише через тест ДНК, — фиркнув друг, забираючи В мене вже холодну каву. — Пощастило ж тобі, недолугій…

Я ніколи не могла збагнути, як він це робить. Впевнена й доросла я, що звикла вирішувати проблеми сама, поруч із ним завжди почувалася маленькою дівчинкою. Здавалося, він узяв мене під опіку ще в день нашого знайомства — коли нас звів Ітон. Мені подобалося це відчуття молодшої сестри, але я намагалася не нав’язуватися: телефонувала раз на кілька місяців, бачилася ще рідше. Занадто добре пам’яталися дорікаючі очі Лари, коли він тягнув мене додому після однієї з небагатьох гулянок.

— Чого стоїмо? Кого чекаємо? — вирвав мене з роздумів Михайло. — Одягайся, поїхали.

— Куди? — перепитала я.

— Куди… Куди… До детектива.

***

Він перетворив мій день на жах. Детектив і медичний огляд з усілякими тестами з’їли час і сили.

«Крім тебе подробиць не знатиме ніхто», — перекривляла я чоловіка, розглядаючи плоский животик у дзеркалі. Так я й повірила, що дехто особливо цікавий залишить цю справу поза увагою. Та Михайлу я довіряла. Хай ми телефонували одне одному хіба на свята, а бачилися ще рідше, для мене він був тим, кому можна подзвонити серед ночі — і знати, що тебе кинуться рятувати.

«Просто в Мишка витончене почуття обов’язку», — видихнула я, не бажаючи заглиблюватися в ці думки.

Я ще раз поглянула на знімок — маленьку точку, що загрожувала перерости у великі приємності, — й сумно зітхнула. Терміни були зовсім не тими, на які я розраховувала. П’ять–шість тижнів. Та цього не могло бути.

Я навіть заглянула в календар. Три тижні. Ну, хай сім–вісім у найгіршому варіанті, але ж ніяк не п’ять–шість. І все одно не полишало відчуття, що батько моєї крихітки — хто завгодно, але не Альберт.

Я спеціально уточнила в лікарки, назвавши дату останньої менструації, але чіткої відповіді так і не отримала. Вона лише списала все на жіночу забудькуватість щодо такої «дрібниці», як критичні дні. А коли її припущення підтвердилися на УЗД, навіть дозволила собі зловтішну усмішку.

УЗД-лікар, водячи датчиком по змащеному гелем животу, демонстрував характерні ознаки шостого тижня: крихітне серце — поки що схоже на підвищення в грудях плода, і тим не менш вже вперто стукало, сповіщаючи про нове життя; зачатки ніжок і ручок, майбутній носик, темні западинки очей. І все це — усього пів сантиметра в діаметрі. Перчинка. Збентежив лікарів лише хвостик, що ще не зник, але мене швидко заспокоїли: таке трапляється.

Що ж зі мною робили там, де я була?

Схоже, ця розгубленість читалася на моєму обличчі, бо, довізши мене додому — туди, де за час нашої відсутності вже встигли встановити нову охоронну систему, — Мишко сказав:

— Не накручуй себе.

— Про що ти? — здивувалася я, дивлячись у його уважні блакитні очі.

— Що б із тобою там не робили, нічого страшного не сталося. Тебе не ґвалтували. Хоча секс був — і не з одним чоловіком.

— Звідки ти… — ошелешено випалила я.

— Аль, я ж для цього тебе й возив. Мазок показав наявність сім’яної рідини двох чоловіків. Жодних розривів, синців, навіть мікротріщин.

— Тобто це був не просто гінеколог і не просто УЗД? Щонайменше судмедексперт і експертиза?

— Невже ти думаєш, що я знаю просто гінекологів?

Я знизала плечима.

— У тебе ж дружина лікар… — і відразу зрозуміла, наскільки недоречне це припущення. — Забудь. Я мала здогадатися. А я…

— Ти розгублена. Тобі все ж таки варто поспілкуватися з психіатром. Ми проконсультувалися з неврологом і виключили травми. Нарколог виключив наркотики, але твоя амнезія може бути реакцією на травмуючу ситуацію, — озвучив він явно думку скликаного з мого приводу медичного консиліуму.

От як? А я лише шапочку з проводками начепила та аналізи здала. Хоч у томограф не засунули — і то добре. Хоча, знаючи Михайла, врятувало мене, найімовірніше, відмова лікарів, а не бажання цього перестрахувальника.

Кілька хвилин я уважно розглядала мужнє обличчя, очікуючи, що цей «сам усе вирішую» суб’єкт повідомить ще щось нове. Не дочекалася. З роздратуванням вискочила з машини, гучно грюкнувши дверима.

— Аль, я завтра зателефоную! — крикнув Мишко мені навздогін.

Мстиво всміхнулася вже біля входу, вихопила в працівника охоронної компанії рахунок, який той тримав напоготові, й, зачинивши двері, притулилася до них спиною.

Тепер, заплющивши очі, я прокручувала цей момент у пам’яті, відзначаючи, як по обличчю розпливається дурнувата усмішка. Точно вагітна. А головне — є на що списати свою нестандартну поведінку й вибрики.

У кабінеті, на робочому столі, я знайшла щоденник і, перегорнувши кілька сторінок назад, спробувала відтворити події можливого зачаття. Полегшено видихнула, виявивши, що протягом усього попереднього місяця з Альбертиком не перетиналася. Це тішило.

Отже, Перчинко, будемо шукати твого тата. Що ми про нього знаємо? НІ-ЧО-ГО. Зате завдяки пильному дядькові Миші маємо його аналізи. Я посміхнулася власним думкам і передбачливості друга — адже десь він точно приховує компромат і витягне цього козиря з рукава в найнедоречніший момент.

Поки готувалася до сну, в голові майнула думка: а чи треба нам узагалі шукати цього донора сперми? Та сумнів швидко згас. Я звідкись знала, що це потрібно Перчинці. І це було не банальне «у дитини має бути батько». Це було дивне передчуття, упевненість у тому, що якщо його не буде поруч, із Перчинкою щось станеться.

Гаразд, знайду детектива, а там подивимося по ситуації. Що це за чоловіки такі, що не подбали про захист? І хай мені не шкода, але існує купа хвороб, а довідку про стан свого здоров’я я з собою не ношу. Безвідповідальні якісь. І як мені так «пощастило»? І де я взагалі знайшла їх у лісі?

Питання, питання — і жодної відповіді. З цією думкою я опустила голову на подушку й одразу заснула. День усе ж таки вимотав мене до краю.