Я шукала втрачене. Металася кімнатою сміху серед сотень кривих дзеркал, що не давали жодного відображення, і не могла знайти потрібного. Била по них від злості й розпачу — та скло не тріскалося.

Коли біль, що роздирав душу, став нестерпним, я кинулася до виходу. Але дверей не було. Лише безкінечний лабіринт блискучих поверхонь.

— Ти покарана, — пролунав жіночий голос. Сухий, рівний, із холодною суворістю. — Ти готова повернутися і зробити те, що мусиш?

Я не уявляла, про що йдеться. Не знала, що це за «мусиш». Та самотність і страх накрили хвилею, відкинули на п’ять років назад — у найтемніший період моєї депресії. Вони стискали горло, примушували погодитися на будь-що.

І я б погодилася — але вперта підсвідомість вирвала мене з цього сну й жбурнула в інший.

За товстими ґратами сиділа маленька дівчинка і наспівувала. Тихо. На межі чутності. Стіни — чорні, вологі. Вузький отвір під стелею пропускав тьмяне світло двох місяців. І дитина в неприродно білому вбранні та шкарпетках гралася лялькою.

Вона сиділа до мене спиною. Почувши кроки, обернулася. Зиркнула порожніми очницями, так різко й раптово, що я, вже вхопившись за ґрати руками, здригнулася та мимохіть відскочила назад.

— Ти маєш згадати, — прокаркала ця істота, зблизу нагадуючи скелет дитини, обтягнутий сіруватою шкірою.

Дивно, але страху не було. Навпаки — ґрати здавалися помилкою. Хотілося їх зірвати, звільнити її, притиснути до грудей.

Десь збоку знявся з підлоги чорний ворон, що невідомо звідки опинився в цій камері-клітині. З шаленим криком налетів на мене, і світ знову розсипався.

Тепер я стояла посеред поля мертвих. Ангели, демони, дракони, люди — їхні тіла лежали впереміш, покручені, розірвані. Я ніби потрапила на знімальний майданчик фентезійної епопеї. От тільки страх упізнати серед них рідні та коханні обличчя був настільки пекельним, що я відступила.

— Ти маєш виконати своє призначення, — промовив перший голос. Медоточивий, як солодка патока.

— Ти маєш згадати, — прокаркав другий. — Інакше буде пізно для неї.

Вони ніби продовжували говорити про те саме, але чомусь мені здавалося, що це зовсім різні вимоги. Несумісні. Взаємовиключні.

— Для кого — «для неї»? — скрикнула я.

І прокинулася.

Сон, тривожний і виснажливий, обірвався різко — ніби в старому кінотеатрі раптом розірвалася плівка.

Кілька хвилин я лежала з розплющеними очима, вдивляючись у стелю, намагаючись втримати та усвідомити відлуння побаченого. Воно розсипалося на уривки — дешевий жахастик, змонтований абияк.

«Не сон, а гра хворої уяви», — скептично майнуло в голові.

За мить мене скрутило. Я ледве встигла добігти до ванної й схилитися над унітазом. Токсикоз. Несподівано й без попередження. Під час першої вагітності мене нудило тільки в автобусах і в натовпі. А тепер ранок починався з цього. І це лише початок — нам іще щонайменше сім місяців співіснувати.

Порожній шлунок образливо забурчав. Я прополоскала рот і навіть хмикнула.

— Що готовий поснідати? — пробурмотіла, погладжуючи живіт.

Кухня зустріла порожнечею. Учора мені було не до покупок. Я стояла перед відчиненим холодильником і розглядала прострочені залишки, ніби вони могли самі скластися в пристойний сніданок.

Яєчня здалася найпростішим варіантом. Але щойно запах розійшовся кухнею, мене знову скрутило. Довелося рятуватися втечею.

Повернутися я змогла лише тоді, коли сковорідка охолола, а невдала страва перекочувала у смітник.

Варто було вгамуватися нудоті, як порожній шлунок пронизливим бурчанням знову нагадав про себе знов. Я дістала банку тунця й вермішель. Поки варилися макарони, я терла підсохлий сир та їла рибу просто з банки.

Згадала про пакунок з відомої мережі аптеки, який Мишко вручив вчора. Зазирнула: вітаміни для вагітних, пігулки від нудоти… Передбачливість у нього на рівні інстинкту.

І як Лара з ним живе? Це ж нічого не приховаєш і не прогавиш. Він же все помітить, усе перевірить. Педант ще той, дбайливий до удушення.

Вчора всю душу вимотав зі своїм:

— Вагітним треба бути в теплі, одягни шапку!

І як я жила до цього? Восени і без шапки? Проте, хто б мене слухав — мало не силоміць натягнув. Здається, хтось свою обіцянку подбати про мене прийняв надто близько до серця.

Прочитала інструкцію й ковтнула таблетку. До макаронів із сиром додала ще тунця. Схоже, на мене чекає тривалий роман із рибою.

Ранок виснажив гірше за тренування. Я доповзла до дивана, загорнулася в ковдру і взяла чай.

Треба все згадати. З’ясувати, хто саме зробив мене такою «щасливою». Але лізти в сумнівні практики чи вивертати душу перед сторонніми бажання не було.

Гортаючи сторінки в інтернеті, натрапила на тета-ритми й тета-стани. Пригадала, що просунуті його досягають в процесі медитації. Залишалося дрібниця — освоїти техніку цієї психічної практики та навчитися не думати. А це якраз те, що в мене ніколи не виходило.

Під відео «Медитація для початківців» спробувала відпустити думки, але, на превеликий жаль, марно. Тільки знову зголодніла. Шлунок уперто вимагав риби.

Діставши останню банку тунця, зробила те, що збиралася раніше, — замовила продукти.

Знайшла ще кілька відео. Лягла на підлогу, сконцентрувалася на диханні.
«Я вдихаю», — подумки промовляла, уявляючи, як вдих потоками невидимої енергії по всьому тілу.

Несподівано з’явилося тепло. Легкість. Мене охопило радісне передчуття. Я ніби злетіла над землею, до самих хмар. Картинки змінювалися одна за одною. Я чула чийсь сміх. І тішилася у відповідь.

— Аліна!

Вибагливий окрик. Міцні пальці вп’ялася в плече й висмикнула мене назад.

Заплескала очима.

— Що?

— Усе добре? — допитливо вдивлялися в моє обличчя блакитні очі.

— Так. Звісно. Як ти зайшов?

Він знизав плечима, уникаючи відповіді. Я не наполягала. Якщо Мишко й уривається без попередження, то лише з добрими намірами.

— Доставку привезли. Чому ти вчора не сказала, що холодильник порожній?

— А мала? — я підняла брову.

Щось у ньому було не так. Надто напружений. Надто уважний. І це бентежило.

— Ні, — він скуйовдив темно-русяве волосся.

Я завмерла, дивлячись на цей жест. У пам’яті спалахнула інша картинка — та сама звичка, але волосся світліше. Тепліше. М’якіше… І зачіска. Інша…

Я заплющила очі, намагаючись упіймати спогад.

У відповідь — лише тінь чужої усмішки.

— Я намагалася медитувати, — зізналася, коли стало ясно: з пам’яті більше нічого не витисну, а він усе ще вичікувально та наполегливо вдивляється в моє обличчя.

— Вийшло?

— Ні, — засмучено мотнула головою.

— Покажеш одяг, у якому повернулася?

— А? Так, —я кивнула й рушила до коридору.

Вчорашня розмова боляче кольнула пам’ять.

З пральної машини витягла вологий згорток, сварячи себе, що не перевірила раніше. Темні штани, сорочка — нічого особливого.

Щось глухо вдарилося об підлогу й покотилося до його ніг.

Він нахилився.

— Треба ж... не огранований сапфір, — здивовано присвиснув.

— Що? — Рука метнулася в кишеню штанів. А коли я її витягла й розтиснула, на розкритій долоні з'явилося ще чотири камінчики.

— Де ти взяла їх? — Вибагливо запитав чоловік.

Покачала головою, розглядаючи каміння: криваво—червоний рубін, яскраво—зелений смарагд, застигло медове сонечко бурштину, і темно—сірий з блискучими гранями камінь, що здавався недоречним у цій колекції.

— Це алмаз, Аліна, — зазначив Мишко, роздивляючись каміння й опускаючи підібраний з підлоги сапфір. — У тебе на руці мільярдний статок. Неограновані, великі. На будь—якому аукціоні вартість кожного з них перевищить мільйони. Де ти взяла їх? — повторив наполегливо.

Я кивнула й рушила до коридору. Вчорашня розмова боляче кольнула пам’ять.

— Ого… Неогранований сапфір.

Я завмерла.

— Що?

Рука сама пірнула в кишеню. Коли розтиснула пальці, на долоні лежали ще чотири камені.

— Де ти взяла їх?

Покачала головою, розглядаючи каміння: криваво-червоний рубін, яскраво-зелений смарагд, застигло медове сонечко бурштину, і темно-сірий з блискучими гранями камінь, що здавався недоречним у цій колекції.

Мишко мовчки роздивлявся їх, обережно, майже шанобливо.

— Рубін. Смарагд. Алмаз.

Він опустив мені в долоню, підібраний з підлоги сапфір, підняв очі.

— Аліна, це величезні камені. Неограновані. Кожен — статок. На будь-якому аукціоні вартість кожного з них перевищить мільйон. Де ти їх узяла?

У голові спалахнула картина: важка різьблена скринька, повна самоцвітів. Моя рука перебирає їх, шукає — і вибирає саме ці п’ять.

— Я не пам’ятаю, — прошепотіла.

Світ хитнувся. Підлога попливла з-під ніг. Я встигла відчути, як мене підхоплюють.

Диван. Його руки на моїх плечах.

— Спокійно. Тобі не можна нервувати. Я віднесу їх на експертизу. Акуратно перевірю по базах, чи не значаться в розшуку. І тоді вирішимо, що робити. Добре? Я набуру ввечері.

Він розривався між нетерплячістю й тривогою за мене.

Кивнула, визнаючи правильність міркувань і відкидаючи всі сумніви про моє здоров'я:

— Я в порядку. Їдь.

Двері зачинилися глухо, остаточно. Тиша накрила квартиру.

Полегшення прийшло несподівано. Мені потрібно було побути наодинці з собою. Зібрати докупи відчуття та уривки миготливих спогадів і дивних снів.

— Я маю згадати все, — сказала вголос.

Слова відбилися від стін дивним відлунням. Відгукнулись сиротами на шкірі та тремтінням всередині.

Чому все здається чужим? Нереальним? Наче я опинилася не у власному житті. Немов я не маю бути тут, ув’язнена, як та дівчинка за гратами?

Безпорадно зиркнула на смартфон. На екрані — сторінка відомого психолога-гіпнолога.

Записатися до психолога вдалося лише за два тижні. При цьому, як запевнила мене дівчина, ні термінового прийому, ні невідкладної допомоги знаменитий Петро Олексійович не надає. Скинула виклик, зовсім не засмучена.

Щось усередині пручалося цій ідеї. І такий збіг обставин здався правильним.

Повечеряла — для різноманіття стейком з овочевим салатом.

І втомлено зітхнувши, повернулася до ліжка.

Якось все ж воно не так. Надто швидко я втомлююсь.

***

Я прокинулася від ковзання сонячного променя по щоці і вже знайомого спазму нудоти.

Після ванної зайшла на кухню. На третій банці рибної консерви у прикуску зі стейком та овочами, зрозуміла, що я зовсім не наїдаюся. Наче у всій цій їжі не було необхідної для мого організму речовини, а все, що є лише якісь не зовсім відповідні сурогати.

Вставши зі стільця, похитнулась від слабкості. Я вчепилася в край столу. Дивно все це. Може, ще раз сходити до лікаря?

Гучно грюкнули вхідні двері, і стурбований Мишко виник на порозі кухні.

— Щось сталося? — здивувалася я.

— Це я мав би спитати! Я дзвонив сотню разів і п'ятнадцять хвилин стукав у двері!

— Не кричи, — втомлено відмахнулася. — Я просто не чула. Телефон у спальні кинула… Мабуть.

— Дзвінка у двері теж?

— Не чула, — похитала головою.

Чуже роздратування різало слух.

— З приводу чого бенкет? — поцікавився чоловік, окинувши очима стіл з різноманітністю продуктів на ньому.

— Намагалася вирішити, що мені більше подобається, а що ні.

А що? Про чудасії вагітних недарма ходять анекдоти.

— Одягаюсь і їдемо? — поцікавилась я.

Він кивнув і по-господарськи увімкнув кавомашину.

Проковтнула в'їдливо-саркастичне:

— Будь, як удома, — й попленталась до спальні, ледве переставляючи важкі, налиті свинцем, ноги… Мов розряджена батарейка.

І це лише ранок. Увечері знову звалюся без сили?

Мишко допоміг мені обережно сісти у джип. Надто обережно.

— Ми вчора там усе обшукали. Нічого не знайшли, — сказав дорогою.

— Я хочу подивитися сама. Може, щось згадаю, – пробурмотіла сердито.

Дарма, не поїхала ще вчора. Чогось чекала… Хоча ці невластиві мені напади слабкості, вимотували, не залишаючи виходу. Не хотілося б мені заснути за кермом авто та потрапити в аварію.

Ліс зустрів тишею і жовтим листям. У місті осінь ще майже не відчувалася, а тут уже жорстко вступила у свої права.

І не скажеш, що тиждень тому було тепло…

Ні. Два тижні, що стерті з мого життя.

Вдихнула на повні груди свіже повітря — і щось змінилося. Повітря було густішим. Справжнішим. Тиск у грудях розтанув. Тіло наповнилось первозданною енергією і з кожним кроком по сухому листі ставало легше.

Я давно збилася з маршруту, який виставив навігатор. Йшла туди, куди тягнуло.

Вітер шарудів кронами, грав опалим листям. Лагідні промені ще по-вересневому теплого сонця лоскотали обличчя. Усередині росло дивне бажання обійняти й пробачити весь світ, тому що всередині мене росте маленьке ненаситне диво.

І раптом я зрозуміла: не їжі мені бракує. Не вітамінів.

Чогось іншого.

Галявина відкрилася зненацька — кругла, оточена химерно вигнутими соснами. У дитинстві в кожному з таких дерев я бачила чиюсь застиглу постать. І зараз уява хитро грала зі мною, послужливо підкидаючи образи. Найперша сосна була величезною і своєю кроною нагадувала дракона з розпростертими крилами. Дві інші — крилаті постаті з піднятими руками. Ще одна — з довгим, вигнутим «хвостом».

Хіба такі сосни бувають? Не прямі трикутні вершини, що вгризаються в небо, не розрубані блискавкою або зламані вітром, а такі ніби природа, граючи роль художника, надала їм форми міфічних істот і перетворивши на янголів.

Я повільно оберталася в центрі, намагаючись охопити все поглядом.

Крони злилися в одне кільце. Світ закрутився.

Щось чіпляло, змушуючи обертатися ще швидше.

Химерні крони злилися докупи. І щось стримуюче мою пам'ять тріснуло, як тонкий лід — спогади ринули нестримним потоком.

Політ. Гаряче повітря під долонями. Луска. Сміх — глибокий, знайомий…

Я осіла на землю, не відчуваючи холоду. Любов. Дотики. Сила. Полум’я під шкірою.

І кайдани. Холодні, невидимі. Накладені не людиною.

Я мушу повернутися.

І жодна богиня не має права вирішувати, в якому зі світів мені жити.

Я вагітна.

Долоня сама лягла на живіт. Погладила і відчула — не рух, не поштовх — присутність. Маленьку, але не лише напів людську. Хвіст? Крила? Все може бути.

Але разом з цим прийшло усвідомлення: в нашому світі моєї дитині не місце.

Надто рано йому доведеться подорослішати. І все життя жити несхожою серед людей.

У голові мимоволі спливли секретні лабораторії, камери, досліди, чужі погляди, глузування однолітків та вічна самотність… Не бажаю йому такої долі!

Та і слабкість не випадкова. В нашому техногенному світі точно немає чогось життєво-необхідного майбутньому демону чи дракону, ірлінгу чи вампіру.

Однозначно треба вибратися.

І якнайшвидше.

Але як?