Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Розділ II.
Вони йшли мовчки. Лише вітер пересипав попіл під ногами, і кожен крок відлунював у порожніх вулицях, де колись жили люди.
Елар ішла попереду — її хода була спокійна, майже беззвучна. Вона не озиралась, але Оріан знав: вона бачить усе — навіть його тремтіння.
Вони вийшли за межі Нижніх кварталів, і руїни лабораторій почали змінюватися розбитими дорогами, потім — кам’яними схилами. Там, серед каміння, стояв її дім.
Не схожий на дім — швидше на сховище.
Стіни обвуглені, вікна забиті металевими решітками. Всередині пахло пилом, травами й старим залізом.
— Тут ми житимемо, — сказала вона, і в її голосі не було тепла.
— Це твоя лабораторія? — тихо запитав Оріан.
— Колись була.
Вона скинула важкий плащ, і полум’я від лампи ковзнуло по її обличчю — молодому, але втомленому.
Він не міг визначити її вік. Очі були старі, як руїни за вікном.
— Ти алхімік?
— Була.
— А тепер?
— Тепер я спостерігаю, як світ повільно гниє від страху перед знанням.
Вона довго мовчала. Потім запалила ще одну лампу, і на стіні з’явилися формули, вирізьблені просто в камінь. Її рука ковзнула по символах, ніби по старих ранах.
— Алхімія — не про силу, Оріане. Це про розуміння.
— Але чому всі її бояться?
— Бо знання — дзеркало. І коли люди бачать у ньому себе, вони відвертаються.
Вона говорила спокійно, майже без емоцій. Але щоразу, коли вимовляла слово «знання», її пальці стискались, наче вона тримала в руках ніж.
Пізніше, коли він лежав на старій ковдрі біля холодної печі, він чув, як Елар ходить кімнатою. Її кроки були рівні, точні, ніби вона відмірювала щось у своїй голові.
Іноді — звук металу, запах диму, короткий спалах світла, що пробивався крізь щілини дверей.
Він не знав, що вона робить, але відчував: ці ночі — її покарання.
Наступного дня вона дала йому зошит. Старий, пожовтілий, із чорнильними плямами.
— Читати. Тільки теорія. Жодних експериментів, — сказала вона.
— Чому?
— Бо спочатку алхімік має навчитися бачити світ. А потім — не зруйнувати його.
Її голос був холодний, але в ньому жила втома людини, яка вже зруйнувала.
Тоді він не розумів, що Елар сама стала жертвою алхімії. Що її тіло — лише відлуння спроби перемогти смерть.
І що кожен день вона прокидається не з вдячністю, а з прокляттям у венах.
Уночі він почув, як вона шепоче сама до себе:
— Свобода через знання… якою ж дорогою ціна.
Далі буде...
