Материк Сіварія - земля контрастів, де світло не завжди означає добро, а тінь часто приносить істину. Після катастрофи, відомої як Великий Розлом, світ розпався на дві могутні держави - Королівство Ліавель та Республіку Шадеваль. Між ними лежить Зона Беззаконня - мертва земля, де колись стояли прогресивні міста, а тепер панують пил та руїни.

Вулиці покинутої зони Королівства Ліавель віднедавна не знали спокою. У 1512 рік Епохи Вогняних Коло́сів сталась катастрофа - алхімічний експеримент, що розірвав землю, створив Зону Беззаконня та викликав масову мутацію серед тварин. Пізніше цю трагедію назвали Великим Розломом.

Покинута зона. Тут навіть сонце здавалося втомленим - воно зависало між димом і сажою, не маючи сили пробитись крізь сірі шари смогу. Дорога була слизька від дощу й крові, а у вузьких провулках пахло гниллю.

Орíан біг.

Кров із порізаної долоні стікала на дорогу, залишаючи за ним тонку червону лінію. Серце билося так гучно, що він не чув власного дихання. За спиною - тупіт, крики, важке дихання дорослих. Його знову побʼють. Знову.

Він звернув у темний прохід між двома зруйнованими будівлями. Хтось давно писав тут заклинання - символи, роз’їдені часом і дощем, тьмяно світилися в тіні. Він спіткнувся об уламок колби, впав, обличчям в пил і бруд.

Запах старого попелу забив ніс. Звук переслідувачів стих.

Мабуть, не ризикнули йти сюди - у те, що колись було алхімічною лабораторією.

Орíан сидів, пригортаючи до себе порізану руку, і чекав.

Йому було десять. Він не думав, що світ може бути іншим - просто таким, як є: мокрий, брудний, голодний. Мати казала, що інакше не буває. Що всі крадуть, щоб жити. Що б’ють, щоб вижити. І що “воля” - це вигадка для дурнів.

Але іноді, коли він засинав у кутку їхнього розваленого бодинку, йому снилось щось - світле. Він не знав, як це назвати, тому просто не говорив про це нікому.

Вітер пройшов крізь зруйновані стіни. Із глибини почулося тихе клацання, ніби хтось відкривав замок.

Він підвів голову.

Попереду стояла жінка.

На вигляд - молода, надто чиста для цього місця. Волосся злегка підсвічувалось, очі — холодні, без тіні страху. На ній не було плаща, тільки темна сукня, яка дивно не бруднилася від пилу.

— Ти поранився, - сказала вона спокійно. Її голос був низький, рівний.

— Не твоя справа, - прошепотів він, стискаючи кулак. Вона зробила крок уперед, і він відступив.

— Я не хочу тебе чіпати, - продовжила. — Але ти в місці, де ще пам’ятають біль.

Орíан насупився. Він не зрозумів, про що вона говорить, але її присутність дратувала.

У ній було щось неприродне - тишa, занадто глибока, щоб бути людською.

— Ти боїшся?

— Ні, - збрехав він.

— Добре, - її губи ледь ворухнулись.

— Бо страх - це теж звичка.

Вона присіла поруч, і вперше він побачив її зблизька. Приємне обличчя, але очі - старі, мов попіл який всюди в цьому місці.

— Як тебе звати?

— Орíан.

— Гарне ім’я.

Він мовчав. Йому було байдуже. Але в її словах щось залишилось, осіло глибоко, мов пил у легенях.

— Якщо залишишся тут - помреш, - сказала вона просто.

— І що?

— І нічого. - Вона знизала плечима. - Просто іноді є місця, які не відпускають.

Жінка піднялася. Її рухи були легкі, майже беззвучні.

— Мене звати Елар приємно познайомитись Оріане. Якщо захочеш інакше - Елар зробила паузу - ходімо зімною.

Вона пішла, не озираючись.

Орíан сидів, слухаючи, як за вікном знову починає лити дощ.

Він не знав, що таке “інакше”. Але слово чомусь боліло, наче поріз.