Раді Вас бачити!

Я трохи розвела руками:

– Сама в шоці. Здалося, він мене почув. Але я просила відвезти мене додому!

– Просила. Дракона.

– Ну, ви ж були зайняті «чоловічими розмовами», – пирхнула.

– Міріель, дракони, підпорядковані гвардійцям, не коряться більше нікому. Їхню волю ламають. Нерідко вони навіть на своїх наїзників нападають.

– Що ти хочеш від мене почути? – знизала я плечима. – Може, Кьорк наказав йому мене охороняти. Або відвезти у безпечне місце – ось він і відшукав безпечне місце на власний смак.

– Може, – промовив Ашран, але не схоже, щоби погодився зі мною.

– А ти як мене знайшов? – схаменулась я.

– Знайшов, – ну так, верх лаконічності.

– Як взагалі тут опинився? – я озирнулася, але жодних інших драконів не спостерігалося. – У тебе все-таки був із собою портал?!

Взагалі портали зазвичай ведуть у певне місце. Або на певну відстань, а напрямок можна задати. Не знаю, як можна прокласти портал, коли не уявляєш, куди потрібно потрапити. Але інших пояснень у мене просто не було! Може, він запас якийсь особливо унікальний артефакт, котрий здатний перемістити куди завгодно? Щоправда, як тоді мене розшукав?

Ашран знову не відповів. Тільки дивився... дивно.

Ох, не дивись так! Від такого погляду мене пробирає до п'ят, і все складніше нагадувати собі, хто ти насправді!

Не витримавши, я відвернулася. Зыщулилася, видихнувши пару на крижані руки.

– Треба вибиратися, – промовив Ашран.

Наблизився до місця, звідки починався різкий спуск. Здійняв руки.

Зуби стиснулися, ковзнули жовна. Він трохи розставив ноги, приймаючи стійку позу. Ворухнув пальцями, закликаючи магію. Навіть похитнувся від напруги – все-таки бій з Кьорком не пройшов для нього безслідно. Хоча він і в кращому стані, ніж я могла припустити.

І навіть магія все ще є, в резерві більше мого.

Якийсь час стояв, оглядаючи схил перед собою, наче прислухався чи щось намагався прорахувати.

Потім – потік сили, різкий, потужний. І перед нами, здуваючи шар снігу, магія проклала кам'яну стежку. Звивисту, але вже набагато зручнішу та безпечнішу.

Ашран опустив руки. Постояв, ніби збираючись із силами. І перший рушив униз, зрідка допомагаючи собі магією розчистити дрібні нестійкі камінці, а то й діставав зачаровану сокирку – у нього і така при собі є, виявляється! Щоб зробити нею додаткову сходинку або увігнати її в камінь на особливо різкому повороті.

Я йшла слідом, Ашран мовчки подавав мені руки на особливо складних ділянках. Але в цілому із його магією виходило набагато швидше.

І все одно ми спускалися кілька годин. Їжи в нього з собою не було, а флягу він наповнив снігом, поки той ще покривав схили.

В голові пливло, рухалася під кінець я вже механічно – благо, спуск став зовсім пологий, тільки й треба було переставляти ноги. Перед очима темніло, все тіло боліло просто нещадно.

Сонце вже встигло побувати в зеніті і покотитися до заходу. Вечоріло.

Внизу, біля самого підніжжя, показалося невелике озерце й хатина, що притулилася біля скелі.

Ашран кілька хвилин розглядав її з підозрою. Потім рішуче рушив до неї.

Руки та ноги втомилися і не слухалися, долоні я примудрилася здерти, доки хапалася за все поспіль, аби не впасти. Всі почуття та емоції разом схлинули, і я опустилася на камінь.

Все. Звідси я ж вже й сама виберуся. Просто посиджу трохи...

– Міріель? – напевно, я відключилася, тому що голос пролунав несподівано.

Здригнувшись, розплющила очі.

– Це мисливська хатина, зараз там пусто. Ідемо, – Ашран дивився зверху, і на мить я знову залюбувалася ним.

Сильним, вольовим обличчям, різкою лінією вилиць. Ясними темно-сірими очима. Поглядом, від якого раніше все в грудях спалахувало щастям.

– Мисливська? – пробурмотіла.

Отже, тут таки є дикі звірі? На довгі фрази сил не було, навіть у думках вони вміщалися ледь-ледь. Ашран, схоже, прочитав щось по моєму обличчю. Бо раптом нахилився і підхопив мене на руки.

Я хотіла була заперечити – він і сам ледве на ногах стояв. Та й взагалі... надто інтимний рух.

Але він встиг відповісти раніше:

– Мисливці на молодих драконів іноді зупиняються тут, але зараз не сезон.

Стільки жорсткості, якоїсь прихованої ненависті пролунало в його словах, що я з подивом вдивилась у його обличчя.

Але Ашран уважно оглядав дорогу перед собою.

Щось у нього під курткою, на грудях, дивно випирало, заважаючи, я навіть спробувала намацати рукою, але воно було щільно стягнуте.

– Ще трохи, – по-своєму розцінив мої рухи Ашран.

Як вносив мене до хати, майже не пам'ятаю. Сили зовсім вирішили мене покинути, а коли піді мною виявилася м'яка постіль, по-моєму, я відключилася в ту ж мить. Хіба що трохи ковтнула з піднесеної до губ фляги.

Пробудження виявилося несподівано приємним. На якийсь час я навіть загубилася в сонячному проміні, що бив у вікно, забулася, де я. Потяглася.

І тільки потім усвідомила, що знаходжусь у чужому будинку, чужому ліжку.

Постіль була чистою – явно очищена магією. Тіло на подив не ломило, ні після багатьох годин у сідлі, ні після спуску з гори. Навіть на долонях не залишилося саден і ран.

Поки я до них придивлялася і усвідомлювала, що на мені знову лише спідня білизна, поряд хтось поворухнувся.

Смикнувшись, я розвернулася.

Ашран! Обличчя навіть зараз напружене, ніби будь-якої хвилини готовий схопитися і відбиватися. Але груди високо здіймалися, трохи нерівно – проте він спав. Просто важко спав.

А я...

Закусивши губу, я розглядала обличчя, відкриті плечі та частину грудей, борючись із нескінченним бажанням торкнутися.

Ловила примари булих бажань. Колись я так мріяла прокидатися поряд із ним. І засипати у його обіймах.

І ось зараз це втілилося як насмішка. Удар у саме серце.

Не втримавшись, я все ж таки торкнулася його плеча. Ледь-ледь, щоб не розбудити. Просто відчути пальцями шкіру.

Під ними одразу розцвів один із тих дивних візерунків. Злякавшись, я відсмикнула руку. По ній ковзнув розряд якоїсь шаленої пристрасті, розлився по тілу, згорнувшись тугим клубком у серці. Так гірко раптом стало, що все виявилося ось таким. Неправильним, несправжнім.

Болючим. Кілька митей я вдивлялася в нього, у свої пальці, боязко бажаючи торкнутися ще хоч раз. І боячись цього.

Ашран поворухнувся, але не прокинувся. А я з подивом виявила, що мій резерв уже не такий порожній, як учора. Не до кінця сповнений, звичайно, але магія в ньому плескалася.

Дивна, ніби трохи інша, але вже стала моєю.

Не міг же Ашран поділитися зі мною? Інакше навіщо йому було спустошувати мій резерв?

Чесно кажучи, я взагалі не могла зрозуміти його дій, логіки його вчинків. Що ним рухало? Що так на нього вплинуло, змінило того, кого я, здавалося, добре знала?

Напевно, не так вже й добре. Не хотіла бачити те, що помічали інші зі сторони.

Налаштувавшись, я переглянула і його резерв. Сильний чарівник зазвичай приховує свій рівень магії, але колись ми довіряли одне одному. Бачили резерви одне одного, обмінювалися силою. До того ж, зараз він спав.

І я обережно зазирнула. І завмерла.

Весь його резерв наповнював той дивний вогонь, який до цього виривався назовні! І який я начебто не мала бачити. Навіть не зрозуміла, чи живить цей вогонь його, чи, навпаки, блокує магію. Ніколи з таким не стикалася!

Поки спостерігала, на мить здалося, ніби я бачу погляд у цьому вогні. Пильний, він наче вивчав мене. Звісно, це неможливо, просто гра магічних ліній та язиків полум'я, але мені стало не по собі.

Пересмикнувшись, я підхопилася з ліжка. Одяглася скоріше.

Хатинка була маленька, на одну кімнатку. Дерев'яні двері зачинялися нещільно, біля однієї стіни притулився невеликий стіл із погнутим посудом та казанком.

Більш за все хотілося помитися, але ванної тут не було. Лише поржавілий таз зовні біля порога, наповнений свіжою водою. Трохи далі розташувалося спеціальне вогнище, обкладене камінням.

А за ним – вершини. Особливо найближча, та, з якої ми спустилися. Звідси, знизу, вона здавалася ще прямовиснішою і неприступнішою, а вже сніг і зовсім починався десь на середині.

Місячний попіл, та я без Ашрана звідти ніколи б не спустилася!

І все ж... він знаходить мене вже вдруге. І якщо в місті це можна було пояснити, то тут... Нічого не розумію.

Видихнувши, я покосилася в бік озера, що манило блискучою поверхнею. Втім, думки про диких звірів, які можуть тут водитися, змусили розумно вмитися з тазу.

Не встигла я привести себе в подобу ладу, як двері рипнули, відчиняючись. На поріг ступив Ашран – скуйовджений і ще трохи заспаний, але погляд напружений, стривожений.

При виді мене мене в обличчі промайнуло деяке полегшення.

– Доброго ранку, – промовив він, посміхнувшись.

Знову запустивши розжарений прут кудись мені в серце. Криве втілення моїх мрій, таке близьке та таке недосяжне.

– Зголодніла? – спустився зі сходів, так і не дочекавшись від мене відповіді.

Він одягнув сорочку зі штанами, але куртка та черевики залишилися всередині. І я не могла відвести погляд від його босих ступнів. Він так поспішав, що не встиг одягнути взуття? Або просто хоче, аби ноги відпочили.

– Я вчора закинув сітку, знайшов тут. Піду подивлюсь, може, що спіймалося.

Нічого собі? Він ще й сіть закидав!

Так і не промовивши жодного слова, я дивилася, як Ашран іде до озера, притискаючи до грудей праву руку. Трохи спохмурніла: авжеж, мені ще вчора здалося, що з нею щось не те, але потім він постійно притримував мене і навіть доніс до мисливської хатини – я й не думала, що вона може боліти.

Потім згадалося, як щось заважало на грудях. А вранці нічого дивного я не побачила! Хм...

Повернувшись, пошукала поглядом куртку. Обидві, і його, і моя, висіли на великому іржавому цвяху біля входу.

Видихнувши, я прикрила очі, відчуваючи себе якоюсь злодійкою. Не звикла я лазити по чужих кишенях. Але зараз від цього могло залежати моє життя!

Якби я не побачила ту газетну вирізку, то й не дізналася б, що мене хочуть вбити. Отже, треба відкинути дурну ніяковість, і...

Виглянула у віконце без скла, завішене грубою тканиною, переконалася, що Ашран все ще біля озера. Витягує сітку і, навіть, здається, зумів-таки роздобути кілька рибин.

І вкотре почала досліджувати його куртку.

У внутрішній нагрудній кишені промацувалося щось щільне, схоже на коробку. Запустивши руку туди, я витягла... дерев’яний футляр.

Дуже знайомий футляр – саме такий я помітила на столі в домі Дорейна!

По руках пробігло тремтіння, стало не по собі.

Подолавши страх, що наринув, намацала тонку петельку і відкрила його.

Усередині знаходився такий самий згусток, як і тоді на столі. І в тій дивній примарній схованці.

Навіть прислухалася – чи не кличе він мене? Чи не просить звільнити?

Але почула лише черговий скрип дверей.

Ашран. Повернувся. І дивився на футляр у моїх руках, з якого сяяв згусток світла, чи енергії – чи що то була за дивна субстанція.

Дивився похмуро, не надто задоволено, і поки він не розлютився і не вирішив відібрати його, я почала перша. Ступила трохи вперед, гордо піднявши голову, тримаючи футляр відкритим перед собою:

– Що це, Ашране?