Раді Вас бачити!

Я В ЛЮТІ Тиша. Навколо — ні душі. Тільки вітер розганяє спеку цієї пустелі, а я лиш чую гудіння. Але то не гудіння вітру. То гудіння моєї крові. Вона закіпає. З кожною миттю я все далі від Бога. З кожною секундою я все більше розумію своє становище. Злість. Сором. Агресія. Розпач. Я повернувся додому так швидко, наче й не був у подорожі. За ці вісім днів дороги додому я майже не їв і не пив води. А навіщо? Даремна трата часу. Я не хочу бути рабом системи. Не буду їсти й пити — і гірше від того не буде. У під’їзді холодно й сиро. Я — наче щур, який виліз зі своєї нори, щоб забрати чужі недоїдки. Скажений щур. А що ж не так з моєю квартирою? Ці стіни. Ця стеля і підлога. Вони тиснуть на мене. БІСОВА СТЕЛЯ! ХТО ПРОЕКТУВАВ ЦЕЙ ЧОРТІВ БУДИНОК? КОМУ ОЧІ ЗАШИТИ Й ВУХА ПОВІДРИВАТИ? А ЩО Ж ЙОМУ? В НЬОМУ НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ. ВІН ЛИШИТЬСЯ ТАКИМ САМИМ СМІТТЯМ, ЯКИМ БУВ ДО ТОГО! Сучий син. Добре, що ти згинув! Більше людство не буде жити в таких жахливих будинках. Ці вікна... Ці шпалери... Скільки ж тобі платять за цей непотріб?! І звісно, ти почнеш виправдовуватися. Ти — наче мале, кинуте кошеня, яке не втопили підлітки. Ти — непотріб. Зіпсував собі життя — і псуєш іншим... А я? Що ж я? Пальці в крові, шматки волосся на підлозі. Живіт болить і скиглить. Він хоче жити — а я не даю. У голові — вітер. Але навіть він намагається покинути цей замкнутий простір. Навіть вітер від мене тікає. Я не лягав на ліжко, а скрутився біля вхідних дверей, наче дворовий пес, щоб покарати себе. Нікчема! Всю ніч я й не думав лягати спати. Я терпів, терпів, терпі... Заснув. Так. Навіть на це я не спроможний. Заснув, коли зовсім не планував того. Нікчема! А сон мій ще гірший. Наче я знаходжусь у великій їдальні. Посередині — довгий стіл, а за ним — люди. Багаті люди. Гарні. І в усіх них — вуса. Пишні вуса, великі! Вони жують раків, запиваючи білим вином. А сміття скидають на підлогу — це вони мене так годують. Все, що недоїли — на підлогу. А там добрий Тео впорається. Все вилиже. Ні шматка не лишить. Це повторювалося постійно. Вусатий дядько з'їв рака, зібрав сміття зі столу, кинув мені, а я поглинув той непотріб. Цей сон був таким довгим, що на мить я подумав, що це все реальність. Те саме життя, яким я жив до зникнення людства... (НЕ) МОЯ СІМ'Я Але недовго я страждав. Зранку мене розбудила мама. Вона повільно підійшла до ліжка і сказала: — Вставай. Що? Мама? Ні, то не моя мама. У цієї жінки не було обличчя. Рухалася вона дуже дивно, необережно. Я встав, дістав з портфеля булочку й відірвав цій дивній жінці шматок. Згодом зайшов чоловік. На його голові був явно помітний великий чорний капелюх. У нього також не було обличчя, але дещо його відрізняло від тієї жінки — довгі й пишні вуса. Я визирнув у вікно і побачив, як такі самі люди ходили по вулиці. Вони говорили, сміялися. Вони були там. І я там був. Вечеря. Я, отá дивна жінка, отой дивний чоловік. Усі ми сіли за стіл та почали їсти. Ніхто й слова не мовив. Але слова — це лиш формальність. З людиною можна проводити час і без слів — почуттями. — Передайте мені он ту баночку з сіллю, панно. Вона дивиться. — Ну, передайте солі. Дивиться. Тоді я встав і повільно підійшов до іншого краю стола, щоб узяти сільничку. А вона так і продовжила дивитися, не подаючи ознак живої людини... Вони просто дивились на мене і мовчали. У них не було очей, але я відчував їхній погляд. Вони дивились просто в душу. На вулиці вже темніло. Раптом — дзвінок у двері. Я повільно підійшов до виходу, піднявся на носочки і визирнув у глазок. За два метри від моїх дверей стояла фігура. Пишне волосся звисало до плечей, а лиця не було. Наче я за дверима, але відчуваю погляд цієї постаті на собі. Вона знає, що я тут. Точно знає. Я повільно відчинив перший замок, потім другий, третій… Ці замки… хіба їх завжди було так багато? Кого ми вбіса боїмося? Чому мені так складно просто відчинити двері? Врешті-решт двері піддалися, і, зазирнувши у під’їзд, я знову побачив цього чоловіка. Він стояв нерухомо. Складалося враження, що навіть серце його не билося. Але чомусь я був впевнений, що він абсолютно радий мене бачити. Навіть мені в моменті стало приємно його бачити, але це відчуття одразу зникло. Тоді ми пішли з ним на двір. Йшли мовчки. Але я все одно чув балачки. Натовп галасував і постійно обговорював щось своє. Та мова їхня була дивна. Вони говорили дуже схоже, та при цьому абсолютно не зрозуміло для мене. Невже вони лиш прикидаються, що ведуть розмову? ВСТАВАЙ Новий ранок. Нове щастя. Моя, чужа мати, підійшла до мене й сказала: «Вставай». Я одразу підвівся і побіг до ванної кімнати, щоб вмитися та почистити зуби. Вода була холодна. Льодяна. Мені було неприємно вмиватися нею — боляче. Тоді я перевів свій погляд на дзеркало, яке висіло над раковиною, і подивився на своє відображення. Що я хотів там побачити? Людину, яка живе своє звичайне життя? Я виглядав так, як виглядав усе життя до цього. Нічого нового. Але позаду я помітив чужу маму та чоловіка, які дивились на мене, стоячи в дивних позах. Вони наче спостерігали за мною, їм було цікаво все, що я роблю. Тоді вусатий чоловік підійшов до мене, поклав руку на плече й мовив: «Розслабся, хлопче. Все добре. Ми з тобою. Твоя сім’я». Після цих слів, непомітно для себе, я заспокоївся. Так. Вони моя сім’я. Вони завжди були поруч, завжди допомагали й підтримували мене. І зараз вони знову поруч — і навіть не планують зникати… Прокинувся. Знову... Чужа мати на своєму місці. — Вставай. Сьогодні мене бентежить дивне відчуття. Наче я забув щось важливе, щось надзвичайне. Що ж це таке? Обідаємо за столом. Вусатий чоловік просить мене передати йому сіль. Я підвівся і підніс йому сільничку. Він дивиться на мене. Дивиться і мовчить. Я вже звик до цього мовчання. Три місяці, кожен день. Вони мовчать, але інколи кажуть фрази, які дуже сильно впливають на моє самопочуття. Я просто поставив сільничку на стіл, повернувся на своє місце і продовжив трапезу. Зараз я намагався згадати те, що забув. Що я забув? Чи кого? Щось одночасно чуже та рідне. Щось близьке та далеке. Щось... тваринне. Собаче... Люсі... Розпач. Я лежу на своєму ліжку та думаю. Але думок немає. Відчуття пустоти. Чужа мама підійшла до мене, сіла поруч і мовила: — Її ніколи не було. Вона не реальна. Ти сам вигадав її, щоб не з’їхати з глузду. Але не бійся, зараз все добре... Так. Справді. Люсі ніколи не існувало. Звісно. Я навіть не можу уявити собі її образ. Це лише уява. Тепер мені легше. Те, що мене бентежило, легко відкинулось і відійшло на другий план. Дякую чужа мамо! А я думав, що мене насварять, коли я розкажу про Люсі, тому й не розказував... Але... звідки чужа мама знає про Люсі? Хіба я казав їй щось про нас?.. Я отямився, а чужої мами поруч вже не було. Новий день. Сьогодні все як і було до того. Тому я вирішив піти до магазину наодинці. Зібратися з думками. Коли я вийшов з під’їзду, в мою голову прийшло страшне усвідомлення: **Вони всі дивляться на мене.** Весь натовп. Всі їхні вуса й капелюхи були повернуті в мій бік. Вони продовжують говорити своєю дивною мовою, але дивляться лише на мене. В магазин я пішов не для покупок, а для того, щоб познайомитися з місцевою інтелігенцією. Касир дивився на мене і махав рукою. Але магазин був ще за 50 кроків. Тільки через скляну вітрину я бачив жінку у фартусі, яка махала мені й наче навіть щось кричала. Але я не розумію — до мене вона звертається, чи до своїх клієнтів? Немає різниці. Зараз зі мною все добре. Люди лю***ь мене. Сім’я теж. Я все життя так жив. Не розумію, чому мене інколи переслідують якісь дивні думки?.. Ось там Олекса, а тут Тамара. Вони мої друзі. Моє оточення. Вставай. Сьогодні все добре. Сонце яскраво світить у віконце, чужа мати сидить на кухні й вишиває. Ким би не була та жінка — вона мені рідна. Вона захищає мене, цінує. Я пам'ятаю її. Вона з самого дитинства зі мною. Завжди поруч. Її рум’яне і добре обличчя, її теплі й ніжні руки. Ми завжди були разом. Та щось на душі скребе. Щось лякає. Воно сидить глибоко в моєму мозку і не дає покою. Інколи чужа мати здається мені справді чужою. Адже я геть нічого не знаю про неї: скільки їй років, як її звати, яка в неї освіта... А от вона… знає про мене все. Всі мої переживання і сумніви — вона відчуває їх. Вона наче вміє читати мої думки. Не встиг я їй слова мовити, а вона вже підбадьорює мене. Інколи від цього стає моторошно. А от буває, я прокинусь трохи раніше, ніж зазвичай, вийду з кімнати до туалету, а там — вона. Сидить на стільці й дивиться на мої двері. Вона наче знає, що я от-от вийду. Вона наче спостерігає за мною навіть тоді, коли її нема поруч. Бачить мене крізь стіни. Бачить мою душу. Може це не моя мама? Чи справді вона завжди була зі мною? Я впевнений, що знаю її дуже давно, але чомусь не можу пригадати жодного спільного спогаду. Наче вона просто взяла — і з'явилась ні звідки. Новий день. Мама будить мене знову. Вставай. Але сьогодні вона не просто стояла біля мого ліжка, дивлячись мені в очі. Сьогодні в її руках була маленька книжечка, на якій було написано: «Наша Сім’я». Вона мовчки відкрила цю книжечку і вказала пальцем на наші спільні фото. На тих фото ми були дуже щасливі й не переймалися через біди, що відбуваються у житті. Дивно. Я не пам’ятаю цього, — подумав я. — Просто забув, — одразу сказала мати. — Таке трапляється. Я… просто забув? Я ніколи нічого не забував. Ніколи. Тоді чужа мати підійшла ближче й сказала: Т И — П Р О С Т О — З А Б У В. Потім вона швидко підвелася й миттю покинула мою кімнату. Що ж це було? ВТЕЧА Новий день. Ще зовсім рано, тому мати не будить мене. Чомусь сьогодні мені хочеться покинути свій будинок і якомога швидше залишитися на самоті. Але зрозуміло, що в мене не вийде так просто піти. Чужа мати точно сидить у коридорі й чекає на мене. Зараз вона не здається мені рідною. Хоча я маю якісь почуття до неї. А от хороші ті почуття чи погані — зрозуміти важко. Може, я зможу втекти через вікно? Третій поверх. Доволі високо. Але, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Тоді я взяв свою ковдру, наволочку і предмети одягу, зв’язав їх і викинув через вікно. Раптом різкий страх напав на мене — ніби мені не слід цього робити, бо в іншому разі неодмінно буде покарання... Але я вже прийняв рішення: я хочу втекти. Я вдягнув темний одяг, натягнув капці, які лежали біля ліжка, відкрив хвіртку й повільно почав спускатися. Вниз, ще нижче. До землі — близько чотирьох метрів. Треба спуститися. Я майже на місці. Зібрав усю волю в кулак — і зістрибнув. Мені вдалося приземлитися тихо й м’яко, наче просто з ліжка зліз. Серце моє наповнилось гордістю і свободою. Та ненадовго. Краєм ока я помітив щось небезпечне — чужу маму. Вона визирала з мого вікна і дивилася на мене. Але цього разу вона справді дивилася — я бачив її великі, круглі очі, наповнені люттю, які ніби хотіли придушити мене. – Ні. Цього разу вона мене не зупинить! Зараз я все пригадаю. Тут явно щось не так — і я розберуся з цим!Тоді я побіг. Біг дуже довго. Люди проносилися поруч, дивилися на мене, але нічого не робили. Спокій. Заспокойся! Думай, Тео! Пригадуй! Думки не могли зібратися. Вони бігали, як електрони в атомі, але не поєднувались у цілісність. Зберися! Ну ж бо! Давай! Та вже було пізно. Я потрапив у глухий кут. Висока будівля стояла переді мною — 50 метрів у висоту, 100 метрів — ліворуч і праворуч. Це кінець. Я повільно обернувся — а позаду вже стояла чужа мати. Від неї сипався гнів. Вона впевнено підійшла до мене, схопила за руку й мовила: — Все добре, синку. Пішли додому. Замерзнеш. Я розслабився. О ні. Вона знову заволоділа моїм тілом і душею. Я знову програв. — Що ти там бормочеш собі під носа, синку? Нічого не чую. Можеш голосніше? Звісно, ти нічого не чуєш. Ти ж глуха. Прямо як... Люсі. ЛЮСІ! Так! Люсі! Я пам’ятаю! Маленька дворняжка, дівчинка, зовсім глуха. Вона завжди була поруч! Не чужа мама, а Люсі! Я згадав! Чужа мати повернулась до мене й схопила за горло. Її голос став злим, найзлішим. — Ні, жінко. Ти мені нічого не зробиш! Адже тебе немає! Чуєш?! Н Е М А Є! Тоді вона повільно відпустила мене. Очі зменшились, а під ними з’явилася велика, рожева посмішка. — Так, синку. Мене нема. Я лише твоя фантазія. А от Люсі — справжня. Шукай її. І неодмінно знайдеш. Чужа мама просто зникла. Наче й не було. А за нею — і люди навколо. Їхні машини, магазини, дивна мова — все зникло. Кінець ще одному кошмару. ДЕ Ж ТИ, ЛЮСІ? Хоч все зникло, спокою я не відчував. Адже тепер я один. Наодинці зі своїми думками. А де є Люсі? Знову зникла? Ні. Це я її загубив. Мої емоції були настільки сильними, що я зовсім не помітив того, що справді допомагало мені жити. Люсі. Де ж вона тепер? Де її шукати? Невже вона лишилась у тій пустелі? Ні. Точно ні. Я впевнений у цьому. Вона — собака розумна. Вона зможе подбати про себе. Але як давно я її не бачив? Хіба я справді жив у своєму уявному світі три місяці? А що сталося з Люсі протягом цього часу? Вона жива? Але я настільки втомлений, що просто не міг стояти на ногах. Треба піти додому й перепочити. Мені нічого не лишалось. Я пішов. Та навіть звичайні кілька кілометрів до мого дому здавались великою мукою. Крок за кроком. Крок за кроком. Десь я це вже бачив. Тоді, коли я був у пустелі. Але зараз все відрізняється. Зараз Люсі нема поруч. Дорогий щоденнику. Довгий час я не робив записів. Я не знаю, котра зараз година, який сьогодні день і дата. Зараз я живу так, як жив з самого початку. Харчуюсь їжею з крамниці. Катаюсь на велосипеді, читаю книжки. Все так, як було. Але зараз у мене трохи інша ціль. Тепер я шукаю не відповіді, а дещо куди важливіше для мене. Мою собаку — Люсі. Я не знаю, як давно вона зникла, адже сам довгий час жив у ілюзії, і тільки недавно зміг з неї вибратися. Чомусь я впевнений, що з Люсі все добре. Вона точно в порядку. Зараз сидить собі і згадує про свого егоїстичного хазяїна. Я продовжу пошуки. Я буду шукати всюди. Навіть якщо мені буде погано. Навіть якщо я буду при смерті. Я згадую її. Кінець запису. Знову нічого. Я знову витратив день дарма. Не знайшов. Я прийшов додому, зняв чоботи, куртку. Пішов на кухню попити води й знайти щось поїсти. А потім повільно прослідував у спальню. Ліг. І заснув. Зранку я зрозумів, що треба прибратися вдома, бо жити в цьому безладі неможливо. Подвинув диван. Прибрав обгортки від їжі. Позамітав, помив підлогу. Дивно. Наче нічого не зробив, але втомився. Хоча, можливо, це звичайна лінь. Я сів на крісло, і погляд мій впав на журнальний столик, що стояв поруч. На ньому було сміття, яке я згріб і викинув у смітник. Але щось привабило мою увагу. Це була зелена карточка. А на ній був напис: "А1 Сек'юріті". Точно! Кілька місяців тому я знайшов її вдома, але навіть не звернув уваги. Може, я думав, що це галюцинація? Цікаво. Звідки ця карточка? ТЯЖКІ ПОШУКИ Схоже, настала осінь. На вулиці холодно, вітер не стихає, а дерева повільно скидають з себе листя. Це не добре. Мені треба знайти Люсі до того, як почне холодати. Адже потім це буде майже неможливо зробити. Завтра я встану раніше. Тепер мені потрібно виділяти більше часу на пошуки. Я взяв GPS-трекер, щоб оглянути територію, в якій ще не шукав, і побачив дещо неприємне. Я пройшов уже всі околиці, та нічого не знайшов. Лишилося пошукати в тому ТРЦ з автомобілями, у якому ми з Люсі були декілька місяців тому. Точно! Вона може бути там. Адже вона знає це місце. А якщо вона прийшла туди по пам'яті? Я точно зможу її знайти. Ранок був не таким, як я очікував. Вітер гудів так сильно, що аж стіни трусилися. А на вулиці лив дощ. Такого дощу я ще не бачив. Він був настільки сильним, що важко було побачити навіть свої руки. Але я вже прийняв рішення. Тому доведеться йти. Я взяв із собою портфель, натягнув дощовик і вирушив. Велосипедом їхати неможливо, тому довелося йти пішки. Тоді було ще зовсім рано, тому й темно. Але в моїй руці був великий ліхтар, який допомагав хоч щось розгледіти. Єдине, що справді заважало мені, — це вітер. Він дув прямо в обличчя, а краплі дощу били, наче град. За відчуттями це можна порівняти з тисячами голок, які майже одночасно розрізали мою шкіру. Крові наче й не було, але біль — нестерпний. Та мені треба йти. Я маю продовжувати рухатися. Я пройшов уже понад 500 метрів. Це було складно. Можливо, навіть складніше, ніж подорож у пустелі. Радує тільки те, що йти ще недовго. Я вже бачу будівлю, в якій знаходиться торговий центр. Дивно, що він досі світиться. Електрика вже пропала в багатьох будівлях. Але головні центри економіки ще й не планують згасати. Одразу згадую нашого мера. Постери про його нововведення висіли по всьому місту. Раніше я не звертав на це уваги, але зараз я розумію, що його "кам'яна електростанція" була важливим оновленням інфраструктури міста, чи навіть країни. Я на місці. Велика будівля стояла прямо перед моїм обличчям. Я вже був тут, але її масштаби все одно дивували мене. 5 поверхів, 250 магазинів. Все це мені треба переглянути. Я маю прочесати кожен куток. Логічно було б почати з першого поверху і заглядати в кожен магазин по черзі. Але зараз я хотів почати із зоомагазину. Саме там я знайшов Люсі, коли вона пропала вперше. Я повільно піднявся на 3 поверх і попрямував до зоомагазину. Але це місце не давало мені надії. Воно було холодне, ніяке. Наче моя підсвідомість точно знала, що там нікого нема. І справді — нікого. Пусто. Все як було кілька місяців тому, так і лишилось. Яке розчарування. Але тут ще багато всього, тому не треба зневірятись. Рано чи пізно знайду. Так я мандрував магазин за магазином, вишукував кожен куток, шукав під кожним прилавком, та все марно. Я вже повністю пройшов 3 поверх. Тут пусто. Тоді мені потрібно спускатись вниз і почати шукати по порядку. Першим магазином, який знаходився прямо біля виходу з ТРЦ, був магазин електронних сигарет. Це місце було загадковим, футуристичним. Але ж раніше люди постійно курили ці електронні штуки. І хоч я був неосвіченим та дурним, точно знав, що сигарети — зло. Хоча, чесно кажучи, я багато разів марив по них. Я хотів просто спробувати. Один вдих — і все. Адже нічого страшного в цьому нема? — думав я. На жаль, тут було пусто. Через кілька нудних магазинів я натрапив на книгарню. Раніше я й не помічав її — і це можна пояснити, адже зовні вона виглядала як звичайне службове приміщення. Це було чудо. Стільки книжок, і всі мої! Всі книжки в ідеальному стані. Я, звісно, розумію, що в мене нема на те часу, але я хочу переглянути все, що тут є. Тоді я набрав близько 10 книжок, які найбільше заінтригували мене, у свій портфель і продовжив пошуки Люсі. Де ж вона? Чи довго мені її ще шукати? Про те, що Люсі вже не жива, я навіть думати не міг. Я був точно впевнений, що все добре. Я вірив у це… Дуже хотів вірити. ПОВЕРХ ЗА ПОВЕРХОМ Я шукав Люсі протягом усього дня. Заглядав у кожен магазин — один за одним, один за одним. Та все це було марно. Її ніде не було. Довелося закінчувати. Я був голодним і втомленим, але не фізично, а морально. Мій мозок напружений, думки бігають колом, наче через останні події в моїй голові з’явився справжній вихор. Так, вихор. Він гуде і гуде. Не дає мені зібратися з думками. Досить. Мені потрібен відпочинок, інакше знову з глузду з’їду. На щастя, злива вже закінчилася, тому додому можна йти спокійно. Настільки спокійно, наскільки це можливо... Я майже вдома. Лишилося тільки піднятися на третій поверх. Але зараз у мене якесь дивне передчуття. Щось не так. Щось відбувається. І справді. Тільки-но я зайшов до під’їзду, одразу побачив щось незрозуміле: абсолютне віддзеркалення. Усе — двері, вікна, старі засохлі вазони — все стояло на тому ж самому місці, але навпаки. Дивне відчуття. Та це не найстрашніше. Це тільки пів біди. Як тільки я увійшов у середину, в мої вуха впав ледь чутний звук. Тяжко було зрозуміти, що саме це було, але я прислухався уважно — і зрозумів, що це гавкіт. Люсі? Це має бути вона. Більше собак у цьому світі я не бачив! Точно, точно! Одразу мене вдарило друге дихання. Я викинув усі речі, що були в руках, і побіг догори. Та це було складніше, ніж здавалося. Хочу повернути ліворуч — а там стіна. М’язова пам’ять веде мене одним маршрутом, хоча мозок точно бачить інший. Тут усе навпаки. Коли, з горем пополам, я підбіг до своєї квартири, то зрозумів, що Люсі тут не було. Звук йшов згори. На якому вона поверсі? Дев’ятому. Чи, може, п’ятнадцятому? У моєму будинку 35 поверхів, ліфт не працює. Невже мені доведеться дістатися до гори пішки? Я ж не витримаю! Але Люсі для мене куди дорожча, ніж ноги. Коли знайду її — ляжу і відпочину. А зараз не можу! Я біг. Щосили біг. Перестрибував по три сходинки. Чотирнадцятий поверх! П’ятнадцятий! Ще трохи! В цей момент мене вдарило сильне дежавю. Звісно. Це вже траплялося зі мною. В тій клятій пустелі. ДОВБАНА ПУСТЕЛЯ! САМЕ З НЕЇ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ! НАЩО Я ВВ’ЯЗАВСЯ В ТОЙ ДУРНИЙ ПОХІД? Я ВТРАТИВ УСЕ: ЛЮБУ СОБАКУ І ВЛАСНИЙ ГЛУЗД! Я продовжував бігти. І вже з кожним поверхом мені ставало все тяжче і тяжче. Потім почало темніти в очах. Все точно так само, як було! Ні, я не можу повторити цього! Лишилось кілька поверхів, але кожна сходинка здавалась стіною. Стіною, яка тягнеться аж до небес, не даючи добратися до її вершини. Але я все одно старанно покоряв стіну за стіною. Я вже бачу дах, а гавкіт собаки все гучніший і гучніший. Ноги не піднімаються, а в очах темніє. Добре. Відпочину кілька секунд. Всього кілька... Все! Відпочинок скінчився. Треба бігти. Але що сталося? Деяких сходинок не було, а замість твердих бетонних стін була звичайна ржава арматура. Що тут, в біса, сталося? Я приблизно на 25 поверсі, але бачу землю. Бачу вхід у під’їзд. Це виглядає одночасно страшно, дивуюче і заворожуюче. Та куди страшніше було те, що поверхи наді мною були такі ж самі. Вітер продував всю будівлю. А висота була така, що можна було бачити, як закруглюється горизонт. Страх. Висота. Я ніколи не думав, що боюся висоти. Але ж, з іншого боку, будь-хто злякався б у такій ситуації, чи не так? Вниз йти — не варіант. Тому мені треба добратись нагору. Хоча звук гавкоту собаки чомусь стих. Я зробив один акуратний і дуже повільний крок. Ноги трусилися, як землетрус восьмого рівня, серце стукало так, наче хоче вирватися з середини. А кров... Немає крові. Я не відчуваю її. Вона наче просто зникла. Не витримала обставин і зникла. Я б теж з превеликим задоволенням просто зник. Але це значить, що я дарма пройшов такий складний шлях. За всі ці роки в мене було мільйон можливостей накласти на себе руки, але я не зробив цього. І зараз не зроблю. Я боротимусь до кінця. Вітер набрав сили, і тепер уже вся будівля хиталася так, наче от-от повалиться на землю. Звуки були жахливі: скрип металу, який гудів із таким тоном, що хотілося вуха повідривати, а вітер посилював цей ефект утричі. Згори знову пролунав гавкіт. Це знак. Люсі там! Давай, Тео, йди! Ти можеш! Та марно. Моє тіло наче не хотіло рухатися. Тоді я щосили вдарив кулаком об залізку, яка стирчала поруч, щоб відчути біль і відновити дух. Це допомогло. Друге дихання знову прийшло до мене, а я, нарешті, рушив з місця. Геть трохи — два поверхи. Каміння летіло поруч, вітер ставав сильнішим з кожною миттю, а я відчував себе все гірше. Останній поверх. Згори вже видно вихід на дах, але є велика проблема: проходу нема. Сходинки, які вели до виходу на дах, повністю обвалилися, і тепер між ними просто порожнеча. Метрів п’ять, якщо не більше! Єдине, що могло допомогти — це металева труба, яка стирчала прямо над цим проваллям. Але вона теж знаходиться доволі далеко. Доведеться стрибати. Не просто так я досі живий! Не просто так я ще не з’їхав з глузду! Ось він, момент показати те, з чого я справді зроблений! Крок, потім ще. Темп мій наростає, а я все ближче до свого стрибка віри. Лише три кроки. Один. СТРИБОК! Я зміг зачепитися за ту трубу, але це тільки пів справи. Тепер мені треба розгойдатися достатньо, щоб дострибнути до іншого краю. Я нахилився вперед, потім назад, потім знову вперед і... Труба обірвалася. Цей момент. Коли все життя пролітає перед очима. Моє народження, мій дитбудинок, Ліз, зустріч з Люсі. Пустеля... Це кінець. Так, я знав, що все так закінчиться. Я був впевнений. Під моїми ногами порожньо, а зараз я лечу вниз із висоти 30 поверху. Надії нема. Кінець. Я летів кілька секунд, а потім вдарився об землю. Тіла не відчував. Прокинувся у себе вдома. Що? Це був лише сон? Я живий? А де Люсі? Раптом двері до рідної кімнати відчинилися, і туди зайшла невеличка дворняга. Гарна, слухняна та зовсім глуха. Моя Люсі. Та позаду неї я побачив високу постать у білому халаті. Гарне руде волосся наче не піддавалось законам фізики — плавало у повітрі. Ця особа дивилася просто на мене, а з її уст злетіла лише одна фраза: «Все добре?» Ліз…