Раді Вас бачити!

НЕВЕЛИКА НЕТОЧНІСТЬ Зранку — все як у тумані. Очі пливуть, голова болить, а Люсі... Стоп. А де вона? Зазвичай вона будить мене, застрибуючи на груди, але зараз її немає. Це не добре. Повільно підвівся з ліжка й побачив, що вхідні двері відчинені. Дуже тихо я підійшов до дверей і визирнув у під’їзд. Намагаючись хоч щось розгледіти, розплющив очі ширше й побачив загадкову, але милу картину: Люсі спокійно сиділа і дивилася у віконце. Побачивши мене, вона почала виляти хвостиком і підбігла. Вона виглядала так, наче вночі з нею сталася якась дивна пригода, а зараз вона просто рада мене бачити. Я взяв це маленьке створіння на руки і заніс до хати. За весь час, поки вона живе зі мною, її тіло трохи збільшилося. Вона більше не виглядала як вулична собака, що намагається вижити. Зараз це просто домашня тваринка, яка любить свого господаря. Я поставив Люсі на підлогу, і мій погляд перейшов на листочок із координатами, що лежав на столі. Раптово я відчув прилив мотивації — швидко поснідав і почав збиратися в подорож. Я вже був готовий вийти з дому, як раптом помітив знак «–» перед «1.5». Спочатку я думав, що це тире, але тепер до мене прийшло усвідомлення: це мінус. Тобто, всі координати треба помножити на –1.5? Це має сенс. Я повторно провів розрахунки й побачив, що координати кардинально відрізняються від тих, що були спочатку. GPS-трекер показав точку, яка знаходилася за... 428 км від мене! А найстрашніше — що дорога йде через пустелю... Мгм. Я не знаю, що сказати... Схоже, що мою подорож поки доведеться відкласти... Не знаю чому, але мене це навіть трохи тішить. Може, я просто не хочу покидати зону комфорту? Тоді мені треба хоча б почати збиратися в подорож. Але що я маю взяти з собою? Якщо я буду йти через пустелю, то, мабуть, треба взяти достатньо води. ВІНТАЖНІ АВТОМОБІЛІ 428 км по пустелі... Я не переживу цього. Але хіба в мене є вибір? Хіба в цьому світі є ще хтось, хто зможе це зробити? А може, є! Може, не обов'язково це робити саме мені. Я що, Мойсей, щоб по пустелі гуляти? Мої роздуми перервала Люсі, яка наче відчула мої тривожні думки. Вона закинула лапи мені на коліна і почала дивитися просто мені в очі. В моменті мені стало моторошно, але я все одно вдячний цій собаці за розуміння. Я погладив Люсі по голівці і вказав рукою на вихід, пропонуючи вийти на прогулянку. Вона дуже кмітлива, тому одразу ж побігла до дверей і почала стрибати з боку в бік, наче ніяк не може дочекатися мене. "Це моя собака", — подумав я. З цими думками ми пішли на двір. Тут все сире, деякі вітрини й вікна розбиті. Але не через вітер, а через мене. Мені подобається кидати камінці в ці вітрини, коли я сильно роздратований. Це допомагає розслабитись. Але я ж не вандал? Хіба я заважаю людям, роблячи це? Звісно, ні :) Хоча скло бажано прибрати — раптом Люсі пораниться... Поки ми йшли, я ніяк не міг позбутися думки про мою майбутню подорож. Страшно уявити, що мене чекає, і як з цим впораюсь. Ми пішли до найближчого ТРЦ. Точної цілі у нас не було, хіба що знайти припаси для подорожі. Але я навіть не подумав про те, а чому їх нести. Тому це буде звичайна прогулянка. Нічого особливого. Лише я, Люсі, мої думки і природа. Ага, звісно... Яка природа в центрі міста? Дай Боже знайти одне деревце. І навіть так — ніхто не гарантує, що це дерево справжнє. Цей ТРЦ називається "БіґМолл". Я ніколи не був тут до цього моменту і сподіваюсь, що зможу побачити щось нове. Амбіції були дійсно великими, але я все одно ставився до цього скептично. Ми зайшли всередину і побачили справжню красу: висока стеля, блискуча підлога, старі преміум-автомобілі двадцятого століття. Виглядало так, наче весь цей час хтось старанно полірував усе це. Тут стояло близько 15 автомобілів різних марок. Повільно я пройшов біля кожного, дивлячись настільки уважно, наче намагався розгледіти відбитки пальців тих людей, які 200 років тому збирали ці автомобілі. На останній машині марки Ford було щось незвичне: подряпина. Як тільки я помітив її — на мене напала лють. Ця подряпина зіпсувала всю ідилію, якої намагалися досягти палірувальники. Жах! Яке безвідповідальне створіння вкоїло це? Я вирішив розгледіти її детально й побачив щось схоже на надпис: "Не роби цього". Знову? Кожен день одне й те саме. Мене це вже зовсім не дивує. Раніше я дуже переймався через такі знаки, але зараз просто заспокоюю себе тим, що сам наробив таких написів, щоб мати причини замислитись. Одну секунду... Якщо я справді зробив цей напис сам, то це значить, що це я порушив ідилію цих автомобілів? Звісно, ні. Хе-хе. Це, звісно, не я!) Правда? Хто ж тоді? Зараз це не має сенсу. Нічого такого. Все можна пояснити. Але щось мені зле. Мабуть, треба повертатися. Цікаво, скільки часу я тут був? Ми були. Звісно ж, ми. Я і Люс... А де вона? Її знову нема! Бісова псинка, скільки можна її шукати? Ні. Не буду її шукати. Сама мене знайде. "ЕЙ, ЛЮСІ, ЙДИ НО СЮДИ!" — сподіваюсь, вона мене почула. Почула. Ага, звісно. Так узяла і почула. Попросила у Ісуса вміння слухати — і почула. А вона навіть говорити не вміє. Але ж попросила якось. ПОЧАТОК ПРИГОДИ Дорогий щоденник. Запис 651. Вчора ми з Люсі ходили на прогулянку. Вирішили зайти в місцевий ТРЦ. Там було гарно, все блистіло, стояло багато автомобілів. Я знов загубив Люсі, шукав її близько 30 хвилин. Врешті-решт я знайшов її в магазині зоотоварів на другому поверсі ТРЦ. Мене здивувало те, що Люсі прийшла сюди не по їжу. Вона взяла гумову кістку і почала бавитися з нею. Я дозволив їй лишити іграшку. Адже вона така мила! Сьогодні зранку я лишив Люсі вдома, взяв чемодан, портфель, сів на велосипед — та й поїхав до ТРЦ. Там я набрав багато ресурсів, які знадо***ься для моєї подорожі. Лишилося тільки одне: зібратися духом. А ще мене турбує Люсі. Як вона переживе подорож у пустелі? Лишати вдома — не варіант. Але й брати з собою страшно. Ляжу спати з цими думками, можливо, ідея прийде до мене зранку. Кінець запису. Сьогодні — все як завжди. Люсі застрибнула мені на груди і почала облизувати. Але я не звертав на це уваги. Єдина думка, яка була в моїй голові: "Я готовий!" Я зарядив GPS-трекер, набрав різного одягу, добряче наївся — і без жодного сумніву вийшов з будинку. Ніхто не знає, що мене чекає. Але цю пригоду я ще довго буду згадувати. 428... 428... 4.2.8.... 427! Ще трохи. Кілометр за кілометром. Це не так складно, як здається. Треба повторити це ще 427 разів. Люсі також добре себе почуває. Можна й темп прискорити. 407. Ми вже вийшли з міста — цілих 20 кілометрів без зупинки, і навіть не втомилися. Лякає те, що вже ніч. А за містом немає достатньої кількості ліхтарів, щоб ми могли бачити хоча б за 10 метрів. Біля дороги — купа знаків. Ніколи не розбирався в них, та й не потрібно. Я ж не збираюсь дотримуватися правил дорожнього руху. Єдиний знак, який справді привабив мене, — це напис "Заправка — 3 кілометри прямо". Я сказав Люсі, що залишилося лише 3 кілометри, а далі зробимо привал. Я розумію, що вона мене не чує і геть не розуміє, але я змушений говорити з нею, щоб не збожеволіти. Коли ми нарешті дісталися заправної станції — всі наші сили раптом зникли. Я постелив спальний мішок і одразу впав на нього. Люсі подивилася на мене — і повторила моє падіння один в один. Навіть вираз її морди був такий, як у мене. Або мені так здавалося. Їжі вистачає, поки що. Тим паче я взяв кілька наборів швидкого приготування, які продавались на заправці. Раніше люди зупинялися на заправках тільки щоб поїсти їх. Пам’ятаю рекламу: діти граються на дитячому майданчику, батьки кличуть їх додому, але ніхто не слухає. Вони продовжують займатися своїми справами. Раптом одна мама викрикнула у вікно: "У нас тут Грум, пора хрум-хрум!" — і всі діти, наче голодні горобці взимку, кинулись додому. От мені завжди було цікаво — якщо лише одна мама запропонувала сину той "Грум", то куди побігли інші? Невже до неї в квартиру? Але їх чоловік з тридцять — як вони всі втиснуться туди? Я так довго думав про це, що не помітив, як почало ставати спекотно. Ми вже близько. Але не до цілі — а до пустелі. Повітря сухе, пісок літає, Люсі хекає. Що буде далі? Я вже ніг не відчуваю. НІКЧЕМА 389 кілометрів. Рівна, довга траса потихеньку змінилась ґрунтовою. Чим далі йдемо — тим далі від цивілізації. Кілька кілометрів ми йшли мовчки. Наша радість повільно змінилася втомою та роздратуванням. Люсі дратувала мене кожним своїм кроком. Хотілося аж придушити її. Чому вона так хекає? Бісова псина! Ні! Не можна давати волю таким думкам! Ні в якому разі! Мені просто треба відпочити. По ідеї, через кілька кілометрів буде якесь місто. Там і перепочинемо. Що це було? Я дав волю емоціям? Про що взагалі я думаю? Як же соромно... Добре, що Люсі глуха і не вміє читати думки. А якщо вміє?.. Нема мені прощення! Як я можу так ставитися до створіння, яке буквально подарувало мені надію на життя? Я просто нікчема! Нікчема! Нікчема, я — нікчема! Повільно по моїх щоках скотились гіркі й холодні, як моє серце, сльози. Все в очах потемніло, а я ринувся ридати. Та ридав я недовго. Мені так здається. Бо коли я підвів очі догори, побачив Люсі, яка тихо сиділа й дивилася на мене. В її очах я побачив розуміння і турботу. Коли вона зрозуміла, що я помітив її, тихо встала і повільним, але чітким кроком підійшла до мене. Вона просто поклала свою голівку мені на коліна — і в цей момент я відчув, як з мого серця спав тяжкий тягар. Так, вона — моя собака, і я захищу її від усього на світі. А сам більше навіть косо дивитися не стану. Я дістав з портфеля зачинену баночку консервів, відкрив її і поставив на підлогу, щоб Люсі змогла насолодитися нею. Я планував розділити цю баночку на кілька днів, але зараз я відчуваю свою провину, тому хай їсть. А сам я не мав геть ніякого апетиту, тому просто ліг і повільно заснув, спостерігаючи за тим, як Люсі намагається вилизати залишки консерви. 348 кілометрів лишилось. Навколо — тільки сухі дерева, пісок і вітер. Я втомлений, Люсі втомлена. Але в нас немає вибору. Немає права відступити. Зараз я відчуваю біль у ногах та невеликий голод. Думаю, це значить, що пора перепочити. Знімаю рюкзак і зазираю в середину: так, що тут у нас? Десять секунд я просто таращився в середину портфеля, мої очі були широко розкриті, а серце починало битися все сильніше й сильніше... Тут лишилось лише 9 банок консервів, 10 коробок їжі швидкого приготування і кілька однолітрових пляшок води. Протягом всього шляху я просто діставав припаси з портфеля і не звертав уваги на їхню кількість. А зараз я зрозумів — це була помилка. БЕЗНАДІЙНА НАДІЯ 330 км лишилось. Ми йдемо вже близько трьох днів. Їжа ще є, але її залишилось на кілька прийомів. Вода вже майже закінчилась: лишилась лише половина однолітрової пляшки. Люсі мовчки йде коло мене, а я просто йду і помираю. Спека неймовірна. Неможливо спокійно дихати чи навіть просто йти вперед. Я дуже втомлююсь після кожних 10 кроків. Вода потихеньку кінчається, а ми до цілі так і не дійшли. Хоч Люсі не подає ознак слабкості, я впевнений, що зараз їй ще тяжче, ніж мені. Вона ж собака з хутром, яка знаходиться посеред пустелі без води й їжі, йде на своїх чотирьох лапах і намагається підбадьорити хазяїна. Через спеку GPS-трекер також працює погано, тому незрозуміло, скільки залишилось до кінця нашої подорожі. Єдине, що зараз зрозуміло — треба знайти воду. Повільно вечоріє, і спека спадає. Я відчуваю, що мої сили повертаються. Це мій шанс пройти якомога далі й знайти їжу та воду. Бачу звідси пагорб — можливо, на нього можна залізти й побачити щось, що допоможе нам вижити. Люсі виглядає так, наче в неї з’явилась надія. Її очі блистять, наче краплинки дощу, які падали повз моє вікно. Коли я був у місті, той дощ здавався найзвичайнісіньким. Він не був мені потрібен. Просто дощ. А зараз я все віддам, аби хоча б одна краплинка впала мені на лоба і змогла охолодити мій втомлений та розгніваний мозок. Дивно, але цей пагорб здавався куди меншим, ніж є насправді. Ми ліземо на нього вже близько 20 хвилин, а він сам ніяк не кінчається. Вершина вже скоро. Сподіваюсь, що нам вдасться дістатись туди до настання ночі, бо тоді не буде видно геть нічого. З останніх сил я піднявся на вершину пагорба. В очах потемніло. У мене не залишилось сил. Все, що я міг — просто лежати лицем у пісок і насолоджуватись цією миттю. Але довго лежати тут не можна. Скоро ніч. Там не зовсім темно, і, наскільки я знаю, ще й холодно. Коли я жив у дитбудинку, вихователі розповідали мені про те, що пустеля — це дуже цікаве місце, в якому удень дуже спекотно, а вночі дуже-дуже холодно. Люди не можуть вижити там без припасів. Це дуже смішно. У той момент я зовсім їм не вірив. Я думав, що вони говорять цю дурню, аби відволікти дітей, щоб вони перестали бавитися. Але зараз я зрозумів, що вони казали правду. Адже на вулиці вже стало холодно, і мені довелося вдягти кофту. Кофту — в пустелі! Я ніколи не думав, що мені доведеться це робити. Коли я трохи набрався сил, підвівся на коліна, а потім повністю встав. І — о чудо! — за кілька кілометрів від себе я побачив воду. Просте й маленьке озерце. Нічого особливого. Раніше я б ніколи не звернув на нього уваги. Але зараз мені просто хотілось пити. Побачивши воду, моє серце сповнилось надії. Я побіг що є сил і максимально швидко спустився з пагорба. Я навіть не бачив, де Люсі, а тільки чув, як вона хекає і так само радісно біжить позаду мене. Ще геть трошки. З кожним кроком я все більше уявляв, як повністю пірнаю у цю воду і вип’ю стільки, що аж не зможу йти. Я наберу повні пляшки води і буду пити, і пити, і пити, і знову пити. Ось вона — моя ціль. Ще зовсім трішки. Я набрав найбільшу швидкість, стрибнув якнайвище — і пірнув. Поки летів у воду, відчував себе найщасливішою людиною на планеті. Це трохи дивно, адже я єдина людина на планеті. Та й що з того — головне, що щасливий! Ось вона, вода! Отямився я на піску. Підвівся — і нічого не зрозумів. Вже була темна ніч. Таке відчуття, наче я лежав без тями кілька годин. Я подивився навколо — і не побачив жодної води. Це був міраж. Мені кінець. КАКТУСИ? Так. Мені кінець. Я не зможу жити далі. Вся моя ейфорія в одну мить зникла й перетворилась на лють та відчуття несправедливості. Повернувшись назад, я побачив Люсі, яка дрімала поруч. Схоже, у відключці я був доволі довго. Спочатку мені напекло сонце, потім я відчував сильну сухість, а тоді, здається, вдарився головою об пісок. Я вже хотів сісти й знову почати ридати, але в мене не було сил навіть на це. Я не міг відчувати емоцій, не міг сильно злитися — ні на себе, ні на Люсі. Єдине, що було в моїй голові, — це одна і та сама думка, яка щоразу прокручувалась в мозку: «Мені кінець». Все, що мені лишалося, — це просто лягти і заснути. Хоча це було дуже складно. Знесилений, втомлений, я заплющив очі й подумав про те, що гірше вже не буде. Не буде. Раптом почався сильний вітер. Здійнялась буря. Пісок піднявся високо в небо, стало дуже холодно. **Чисте й зоряне небо наповнилося дивними хмарами — і я зрозумів: це піщана буря.** Вітер дув дуже сильно. Люсі підбігла до мене й почала тремтіти. Їй було страшно — вона намагалась сховатися за моїми ногами, наче я її опора. Бідна собака… Вона навіть не підозрює, що мені так само страшно, як і їй. Піску ставало більше, більше і більше… А потім — тьма. Я отямився повністю в піску. Люсі вилизувала моє волосся, ніби намагалась розбудити. Вже був ранок. З останніх сил я вибрався з купи піску й подивився на небо. Воно було таке чисте, наче нічого й не сталося. Потім подивився навколо — і в моє поле зору впав дивний зелений об’єкт. Відламаний кактус. Він був у жахливому стані: побитий, весь у піску. Я підійшов ближче і побачив, як з нього крапає сік. Бідний кактус. Він теж постраждав. «Тільки мокра пляма лишилась», — подумав я. Почекайте… мокра пляма? Ще один прихід надії заповнив моє серце. Я взяв залишки кактуса і, не думаючи, закинув його до рота. На диво — жодної колючки не було. Я жував його так довго, як тільки міг. Сік приємно втікав у горло, і я відчував прилив енергії та щастя. Потім відламав шматочок і дав Люсі. Ось воно. Це те, що мені треба. Потім я помітив ще один відламаний кактус. Потім ще один. І ще один. І ще. Звідки вони взялися? Раніше тут не було жодного, а тепер їх так багато… Наче хтось навмисне їх поламав і приніс сюди. Та зрештою — яка мені різниця? Головне, що тепер я можу насолоджуватись їхнім соком. Адже я просто хочу жити. Достатньо напившись, ми з Люсі продовжили наш шлях. Але треба запастися водою, поки в мене є шанс. Спочатку я думав просто взяти кактуси з собою, поклавши їх у портфель, але це було б дуже складно, тому що вони колються і займають багато місця. Тому я вирішив витиснути з них сік у порожні пляшки, що в мене лишилися. Я витискав кактус за кактусом, намагаючись не впустити жодної краплинки, адже кожна зараз — на вагу золота. Я був настільки зацікавлений процесом, що навіть не помітив, як Люсі заснула прямо на моїх колінах. Коли мій погляд перейшов на неї, я відчув її тепло, відчув, як стукає її серце — і врешті-решт заспокоївся повністю. Мені теж захотілося поспати, але — ні. Не можна. Зараз ранок, а це означає, що вже скоро стане зовсім спекотно. Тому нам треба продовжувати шлях, поки не знайдемо притулку. Однак я геть не звернув увагу ще на одну проблему: GPS-трекер. Було зрозуміло, в який бік треба йти, але не ясно, скільки кілометрів лишилося і де шукати сховище. Звісно, я постарався вичистити пісок, але це було складніше, ніж здавалося. Я стукав трекером об коліна, дув на нього, тряс — марно. Що ж, лишається тільки йти. МЕТАЛЕВІ ЯЩИКИ Я втомлений, ноги болять, голова кипить. Але в моєму серці все ще є надія. Надія, яка дала мені шанс, яка дала мені розуміння, що все ще добре. Ця Надія буде зі мною завжди. Вона допомагає мені йти вперед, не здаватися, дає мотивацію. Хоч проблему з водою вдалося частково вирішити, лишилася ще одна — їжа. Звісно, кактуси теж можна їсти, але вони не дають того ефекту, який потрібен. Це як звичайний перекус — наче закинув до рота маленький шматок гуми. Наче жуєш і навіть відчуваєш смак, але сил не додається. З цими думками ми й продовжили шлях. Єдине, що залишалося — просто йти вперед без зупинки. Сонце вже в зеніті й дуже сильно смажить. Що робити — не знаю. Я втомлений. Навіть поту нема, а якщо й є, то через цю спеку він одразу випаровується. Небо... воно таке синє, просторе, безхмарне. Все, що видно — це сонце, яке знаходиться прямо над моєю головою. Ох, небо, як же тобі добре — ти не переймаєшся через їжу, воду чи близьких. Тобі все одно... Пісок, ти такий дратівливий. Чому ж ти такий сипучий? Кожен крок такий складний. Ноги провалюються, на підйомі з’їжджаю, усе тіло пече. Коли вже закінчиться цей пісок? Там пісок, тут пісок, позаду пісок, попереду — пісок. Це могло так і продовжуватись... аж раптом я наступив на щось тверде. Я точно відчув його під ногами. Міг спокійно стояти. Невже це воно? Невже я нарешті прийшов? Я подивився на GPS, але ні — було очевидно, що йти ще далеко. Придивившись уважніше, я помітив: він знову почав працювати. Почав показувати, скільки кілометрів лишилося. 280. Занадто багато. Я думав, що залишилося геть трішки. Але ми навіть не пройшли половини... Але зараз не час дратуватись. Треба розібратись, що в мене під ногами. Щось тверде, з червонуватим відтінком і чималою площею. Я спробував постукати — звук порожній. Металеве. Можливо, я зможу залізти всередину й сховатися від сонця? Я впав на землю й почав копати, скільки було сил. Люсі повторила за мною. Тепер ми разом рили, намагаючись викопати цей ящик. Він був великий, але ми не зважали — і згодом я побачив дверцята. Вони ще були засипані піском, але вже давали надію. Сонце пекло все сильніше. Я весь був червоний, усі кольори стали занадто яскравими. Якщо я продовжу бути під цим палючим сонцем, неодмінно отримаю сонячний удар. З кожним рухом мені ставало все гірше. Я не міг дихати, дивитись, сприймати інформацію... Ні! У мене немає вибору! Я повинен розкопати цей ящик! Я дістав одну з пляшок із кактусовою водою, відкрив її й повністю вилив собі на голову. Дурна ідея? Можливо. Навіщо я це зробив? Але я думав — якщо знайду сховище, то, може, знайду ще більше води. У моїх очах потемніло. І останнє, що я відчув — це удар головою об пісок... Прокинувся я в темному приміщенні. Голова боліла, а очі не могли повністю розкритися. В роті дивне відчуття: наче хочу пити, але слини багато. Де я? Як я тут опинився? Я копав, копав — і бац, я тут. А де Люсі? Її знову нема? В котрий раз це уже сталося? А ні, он вона. Просто спить. Знову. Вона постійно робить дві речі: спить і зникає. Але я все одно її люблю. Це все, звісно, круто, але де ж я знаходжусь? Тут доволі тісно, навіть у повний зріст не стати. А! Я зрозумів. Це той ящик, який ми намагалися розрити. Яке розчарування. Тут нічого нема. Та хоч від сонця сховатися зможемо. Але як я тут опинився? Невже Люсі затягла мене всередину? А може я отримав настільки сильний сонячний удар, що забув останні події? Нема різниці. Все одно зараз зі мною все в порядку. Голова трохи паморочиться, але в цілому я в нормі. Цікаво, скільки лишилось дороги? Ми йдемо вже цілу вічність. Серйозно, якби я знав, що ця дорога буде такою складною, то в житті б не відправився сюди. Так, лишилось лише... 42 кілометри?! Це як? Кілька годин тому було близько трьохсот. Це неможливо. А може цей ящик пер***ває сигнал GPS трекера? Треба вийти і перевірити. Все так само. Невже я дійсно просто забув, як тут опинився? Коли я прокинувся, помітив, що мій одяг виглядає трохи занедбано, а Люсі виглядала так, наче була в дорозі дуже довго. Цьому нема жодного пояснення, і це мене трохи тривожить. Хоча ні! Є один варіант: я дуже люблю записувати свої події у щоденнику, може знайду там відповідь? Ми з Люсі пройшли вже 220 кілометрів. Нам пощастило, що в ящику, який ми знайшли, було достатньо їжі і води. Лише 100 кілометрів лишилось! Я найщасливіша людина на планеті! Однак Люсі не виглядає щасливою, мабуть вона втомилася. 43 кілометри — і я на місці. Здалеку ми побачили ще один ящик із припасами. Це вже восьмий за наш шлях. Але Люсі вже зовсім не виглядає щасливою, та й мені щось не добре. Було таке відчуття, що кактусова вода якось впливає на мій мозок. Кожен крок ставав важчим, а кожен вдих — коротшим. Що ж. Схоже, що я ледь доповз до цього ящика і зомлів. Цікаво, що я зовсім не пам'ятаю дороги, що була позаду. Але, може, так навіть краще. На вулиці спека, тому краще перепочину, наберуся сил — і ми продовжимо наш путь. ДОСЯГНЕННЯ ЦІЛІ Дорогий щоденнику! Ми з Люсі були в дорозі довгі 10 днів, йшли по пустелі без їжі та води. Я багато разів здавався і впадав у розпач. Добре, що по дорозі нам вдалося знайти кілька ящиків із припасами, які, схоже, лежали тут дуже давно. Якби я сказав собі минулому, що мені доведеться пройти такий складний і великий шлях, я б ніколи не повірив. Зараз на GPS-трекері лишилося пройти лише 5 кілометрів. Лише 5. Я щасливий, що все це закінчилось. Хоча мене лякає те, що буде далі. Що ж, Люсі, ти готова? Ми майже прийшли. Може, зовні я брудний, побитий, втомлений та смердючий, але в душі мені добре. Я знову відчуваю ту дивну загадковість, яку не відчував дуже давно. Амбіції великі, інтрига наростає. Невже я знайду відповіді на всі свої запитання? Невже я знову зможу відчути себе людиною? А може, я зустріну ще когось живого? Або прокинуся — і виявиться, що все це був лише великий сон, а я просто лежав у комі кілька років? О так, ці відчуття неможливо передати словами. Хоча тобі навіть не треба це чути, адже ти не вмієш. Ти навіть не реагуєш, коли я звертаюся, але ніколи не кинеш мене у скрутному становищі. Дякую тобі. Небо, ти таке безкрайнє і гарне, тобі добре — то й мені добре. Дякую, що ти було зі мною всю цю подорож. Пісок, ти також величний та гарний. Хоч у нас із тобою були незгоди, ти все одно завжди був поряд. Лишилося 800 метрів. Лише 800! Менше кілометра. Пішли скоріше! 500 метрів — вже близько. 400. А ні, вже 350. 300. А тепер 250. Давай! Ось воно! 10 метрів — ми прийшли! Що ж, тут набагато тихіше, ніж я думав. Але я на місці, і це не може не радувати. Треба уважно все обдивитися. Нічого... І тут нічого. Дивно. Що ж таке? Невже все було марно? Ні! Треба краще шукати! Можливо, те, що мені потрібно, знаходиться під піском? Треба рити. Давай, Люсі, допомагай! Копай, копай, копай! Ну ж бо! Давай! Давааай! Тут має щось бути! Сто відсотків! Точно-точно! Так, постривай... Тут щось є. Я точно бачу щось маленьке в піску. Схоже на... на скриньку. Вона менша, ніж я очікував. Давай дістанемо її! Я вже не можу терпіти! Що тут?! Ну що?! Не відчиняється. Мені все одно, як її відкрити! Я розламаю її! Ну ж бо! І... виходить! І ось воно. Так! Я зміг! Ураа! Що ж там усередині? Ану! В скриньці лежав маленький клаптик паперу. Що ж на ньому написано? "Навіщо ти прийшов, Тео? Тобі тут нічого робити. Так, вся твоя дорога була даремною тратою часу! А ти повівся! Ну дурепа!" А під папірцем лежав маленький камінчик із тріщиною точно посередині. Це був Джозеф.