Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
ПРОПОЗИЦІЯ ЛІЗ Сонце світить у вікно, вітер хитає гілки лисих осінніх дерев, і тільки годинник на стіні порушує тишу, яка так довго трималася у повітрі. Ми просто дивились одне на одного. Мені здавалось, що це триває вже кілька годин, але не хотів зупинятися. Вона жива... Вона тут... Нашу мовчазну паузу перервала Люсі, яка підбігла і заскочила на ліжко, прямо на мій живіт, почавши облизувати. І Люсі жива... І вона теж тут... Ліз спокійно закрила двері у кімнату, підійшла ближче до мого ліжка, присіла на коліна і повторила: — Все добре? Чомусь мені було складно відповісти їй. Та це не через мій фізичний стан, а через душевний. Я відчував страх. Не такий, як раніше. В цьому страхові я відчував полегшення, турботу та радість. Через ще одну коротку паузу я повільно відкрив рота і промовив: — Так... Тоді на очах Ліз з’явилися сльози, і одна за другою вони почали скочуватися вниз по її милому, округлому лицю. Ліз різко накинулась на мене і обійняла. Вона тримала мене, не відпускаючи. Дуже довго, та для мене це була лише мить. Я хотів, щоб цей момент продовжувався днями, а то й місяцями. Дорогий щоденнику, вчора я зустрів людину. Так, у цьому безкрайньому і пустому світі ще лишилися люди, крім мене. Та й не проста людина. Ця людина дуже близька мені. Колись вона зникла безслідно, навіть не попрощалася. Я довго намагався знайти її, але з пропажою людства всі мої надії зникли. Ліз — худощава, висока постать з рідким рудим волоссям, що звисає аж по бедра. Справжня красуня. Старша за мене лише на півтора року. Вона була донькою однієї з виховательок. Завжди доглядала за мною, вчила мене і захищала від злих підлітків. Їй точно подобалося це, і вона займалась цим з любов’ю. Ми просто дружили. Нічого більшого. Вона завжди раділа моїм успіхам і любила похвалитися своїми. Часто вона лягала на підвіконня і розповідала про своє майбутнє. Вона хотіла бути вихователькою та ученою. Не знаю, як із другим, та вихователькою вона була прекрасною. Дівчина постійно задавала два питання:— Ти пам’ятаєш мене? Скучив? — наче вона не могла повірити в те, що відбувається. Я теж не міг. Але довелось зібратись із силами і розповісти їй усе, що зі мною сталося: про те, як я шукав людей, про те, як розпрощався з Джозефом і зустрів Люсі... про свою спекотну мандрівку... про свої мари... Ліз уважно слухала мене, розкривши рота. За всю розповідь вона не видала жодного звуку. Можливо, вона не знала, що сказати, а може, й просто не могла. Однак є дещо, що насторожило мене: вона не хотіла розповідати про себе нічогісінько, постійно переводячи тему. Ну, якщо не хоче розповідати — мабуть, і не треба. В неї точно є причина на це. Тепер ми живемо втрьох: я, Ліз і Люсі. Наступний тиждень був доволі буденним. Ми шукали їжу, розмовляли, грали в різні ігри, щоб не поїхати дахом. Наче так завжди й було. Наче всі мої пригоди, що сталися до цього — це лише сон. За тиждень життя разом із Ліз я зрозумів, наскільки ж вона розумна. Набагато розумніша за мене. Вона знала фізику й біологію, була дуже грамотна та завжди могла знайти нестандартний, але гарний вихід із будь-якої ситуації. Від цього мені навіть трохи соромно. Ліз каже: то пусте. Але я розумію, що явно займався не тим усе своє життя. Ким я є? Простий безробітний чоловік, який дістав маленьку стару квартиру у спадок. Все життя я мріяв лише про їжу. Банку фанти. Навіть уявити дивно. Ліз має бути гидко від мене, і, мабуть, вона б не ставилась до мене так, як зараз, якби не знала мене з малечку. Після вечірньої прогулянки ми, втомлені, зайшли до квартири. Я одразу ж впав на диван, а Ліз сіла на стілець поруч. Дивно. Зазвичай вона сідає на диван разом зі мною і безтурботно веде зі мною діалог. А зараз вона відсіла окремо й дивилась на мене дивним, не схожим на її звичайний, поглядом. Я не розумів, що мені робити. Я маю щось сказати? В чому я провинився? Що пішло не так?Але Ліз пер***ла мої думки, почавши говорити:— Тебе все влаштовує? Я маю на увазі — чи не хочеш ти дізнатися більшого про цей світ, про те, що сталося з людьми? Куди вони пропали? Я розповів їй про те, що намагався розгадати цю таємницю, але після спекотної мандрівки залишив цю ідею позаду. Тоді моєю основною ціллю було знайти Люсі і жити далі спокійно.Мені було навіть трохи соромно визнавати це, але брехати теж не міг.Ліз занервувала. На її обличчі виднівся дивний погляд. Такий, наче вона й сама щось приховує. А от що — не ясно.Вона продовжила:— Я майже розгадала цю загадку. У мене є кілька можливих варіантів, але це лише теорія.Відповідь може бути на сусідньому континенті. За 4000 км звідси.— Інший континент? Невже нам доведеться подолати океан?— Так. До цього я й веду. Звісно, ти можеш лишитися тут і продовжити безтурботно жити разом із Люсі. Я впораюсь сама. Мабуть. Я не був готовий почути це від Ліз. Мені подобалось жити спокійно. Жити без турбот. Гуляти. Їсти. Спати. Та я не можу уявити, як пливу на човні посеред океану, щоб знайти якусь невідому мені річ, яка, до того ж, лише теорія. Ліз підвелася й пішла на кухню. Я ж вийшов надвір. Мені треба все ретельно обдумати. Що ж, зараз я маю прийняти рішення, яке вплине на мою долю. З одного боку, Ліз хоче, щоб я був із нею. Вона довіряє мені, й я впевнений, що разом ми зможемо знайти відповіді. Так, звісно, ми зможемо: це буде легко, адже Ліз дуже розумна людина — принаймні розумніша за всіх людей планети. Тоді добре: піду й розповім їй про своє рішення. Навіть довго думати не довелося. Нам просто треба зібрати речі, підготуватися морально, узяти Люсі, а потім піти до… води. Сісти на човен, відв’язати канат і вирушити в океан — відкритий, безкрайній океан — на інший материк, за чотири тисячі кілометрів. — Ні, я не зможу! Не зможу. Жодної води, жодного океану й подорожі… У мене не вийде! Не вийде! Здавалося б, просте рішення. У світі немає людей, окрім мене та Ліз. Нам пощастило зустрітися, і тепер вона пропонує провести час разом і вирушити у велику, складну, мокру пригоду… Воно того не варте. Мабуть. Навколо здійнявся вітер, що ставав дедалі сильнішим. Маленькі білі хмари над моєю головою повільно змінювалися на страшні, величезні сірі плями. Погода наче стежить за мною, ніби знає, у якому я стані, й ідеально пасує до нього. Далі подув холодний вітерець, який проник під мій одяг. Я відчував його ніжний, але крижаний дотик на шкірі; тіло вкрилося сиротами не від холоду, а, скоріше, від приємного відчуття. Невдовзі з неба почав накрапати дощ. Краплі були великі й чіткі, і мені здавалося, що я бачу кожну — міг би навіть порахувати їх. Я задер голову догори й широко розплющив очі. — Що ж мені робити, Боже? Як учинити? Я не можу відмовитися, але й погодитися теж… Що робити?.. П'ЯТНИЦЯ Врешті-решт я повернувся додому. Дивно. Я думав, що мене не було кілька хвилин, але побачив на столі вечерю, яку вже встигла приготувати Ліз. Скільки ж мене не було? Тоді Ліз підійшла до мене і сказала: — Це через той випадок? Ти боїшся океану, боїшся води. Невже ти досі пам'ятаєш ту п'ятницю? — Ні-ні. Не переймайся. Я просто трохи втомлений після сьогоднішньої прогулянки. Я посміхнувся і всівся за стіл. Далі ми почали трапезу. Згодом я повернувся до своєї кімнати, поки Ліз пішла гуляти з собакою на двір. Звісно, я все пам'ятав. Достатньо побачити море чи океан — і одразу ж згадую ту п'ятницю. Все в деталях. Погоду, кількість людей навколо. Навіть точний час — 12:57. І навіть пам'ятаю, що було після того. Крики. Сльози. Галас. А я просто стояв. Стояв і не рухався, так наче я зовсім нічого не зробив. Наче це сталося не через мене... Я бачив те, як він намагався вибратись, а хвилі різко кидали його тіло в різні боки. Я був винен у тому... Якби не моя зухвалість. Це жах. А ще жахливіше те, що мене пробачили. Мені навіть не сказали нічого поганого. Ну звісно ж — мені було лише 7. Я нічого не розумів. Так вони казали. Але я розумів усе. Я зробив це навмисно. Це була моя підлість. Мої емоції. Заздрість... Я пам'ятаю, що було ще пізніше. Поліція, швидка, репортери. А мати того хлопця стояла на березі й ридала. Всі навколо намагались її заспокоїти. Але хіба вони могли? Ні. Звісно ні. Ніхто не зможе зупинити сльози матері, яка тільки що попрощалась зі своїм сином. Назавжди. Я пам'ятаю те, як його мале, синє та бездиханне тіло дістали з води. Матір швидко кинулась до сина. Але навіть я розумів, що це лиш крик душі. Це скорбота. Вона кричала сильно. Її крики можна було почути за кілометри. А я лиш стояв смирно й дивився на це все. Уважно дивився. Мені не було смішно, хоч це й було моєю першою ціллю. Посміятись. Над трупом того хлопця. Яка ж я гнида. Той день назавжди заліз у мою пам'ять. Тепер я живу зі страхом. Я боюся повторити долю того хлопця. Я не хочу знову дивитися на труп. Тільки на цей раз — на мій труп. Ліз зайшла до мене в кімнату і сказала: — Ти не винен. Тобі було лише 7. У тебе не було цілі нашкодити йому. Ти хотів лише пожартувати. Пожартувати хотів. Агась. Більше ніколи не жартуватиму. Слова Ліз просто пройшли повз мої вуха. Я відчував себе винним і не був готовий пробачити. Ні при яких обставинах. Ні, ні. Ліз обняла мене і сказала про те, що це все минуле. Вона розказала мені про те, що зараз я набагато розумніший і ніколи не повторю цього. — Звісно. Той хлопець вже мертвий. — Ні! Не в тому суть. Ти інакший. Кращий. Ти сильний, Тео. Сильний! Тоді я просто відігнав від себе Ліз та ліг спати. А заснув уже ближче до ранку, бо всю ніч думав. Багато думав. ПОРА ЗБИРАТИСЯ — Дивина. Вчора ти геть не свій був, але зараз ти виглядаєш... добре. Навіть ЗАНАДТО. Реакція Ліз була цілком зрозумілою. Вона добре знала мене, тому розуміла, що я не вмію швидко виходити з поганого настрою. Але сьогодні все було інакше. Навіть мене трохи здивувала моя поведінка і настрій. Я був рішучим. Був впевненим у своїх діях. І у тому, що чекало мене. — Я готовий рушити, — тихо, але впевнено сказав я. — Справді? Ти впевнений? Там буде вода. Багато води. Дуже багато. А дорога займе не один місяць. — Я впевнений. І вже пізно змінювати мою думку. Пора збирати речі. На цьому наша розмова закінчилась. По виразу обличчя Ліз було все зрозуміло. Вона була щасливою. Вона раділа за мене. Насправді мені було дуже страшно. Але вночі я зрозумів дещо дуже важливе — більше всього на світі я боюсь знову лишитися самотнім. Тому й погодився. А моя фобія — лиш маленький, нікому непотрібний страх, який тихо знищує мій мозок зсередини. Сьогодні сніданок був доволі простим. Кілька бутербродів з сиром та ковбасою, та слабозаварений чай. У лишився лише один пакетик, тому Ліз замочила його двічі. Було цікаво спостерігати за тим, як вона намагається врівноважити тон чаю, щоб він мав однаковий колір і смак. Будь я на місці Ліз, то просто віддав би їй останній пакетик, але вона не звикла поступатися чимось. Так само вона не може терпіти несправедливість, тому й старається так сильно. Цікаво те, як звичайний чайний пакетик дуже добре розкриває Ліз. Навіть не треба довго знати її — тут і так все зрозуміло. Після сніданку та всіх подальших ранкових процедур Ліз дала мені маленький клаптик паперу, на якому був список речей, що варто взяти з собою у подорож. Звісно, вона каже, що просто піклується про мене, але я впевнений, що вона боїться, що я обов’язково забуду взяти якусь важливу річ. Звісно, це трохи мене бісить — це її ставлення до мене. Але я можу її зрозуміти, адже якби не її список, то я б точно щось забув. Такий вже в мене темперамент. Хоча не впевнений, що це залежить від нього... Що тут у нас? ОДЯГ1. Десяток трусів.2. Два десятка шкарпеток.3. Вісім теплих кофт.4. Десять регланів.5. П’ять пар теплих штанів.6. Десять пар шортів.7. Головні убори (на свій смак).8. Двадцять футболок.9... — Це все і так зрозуміло. Виходить, нам доведеться знову йти в магазин, щоб знайти стільки одягу. Але це навіть не п’ята частина списку. Ще три категорії: побутові речі, речі першої необхідності та ще щось на іншому боці — "особиста радість". Цікавий пункт. А що тут? 1. Книжки.2. Журнали.3. Серветки.4. “Іграшки”. Які ще іграшки? І чому в лапках? Дивний пункт. Але я впевнений, що Ліз не вказала нічого зайвого. Пора збиратися. ПОРА ВИРУШАТИ Тиждень підготовки — і ми можемо рушати. Я зібрав все точнісінько за списком, і в сумі в мене вийшло дві валізи та маленький портфель. А от у Ліз... Я взагалі не впевнений, що вона сама це все збирала. П’ять валіз. Кілька сумок. Вона каже, що це все необхідні речі, але я бачив, як вона запхнула кілька суконь та кілька пар черевиків в одну валізу. Якою б розумною вона не була — але продовжує лишатися жінкою. Стереотипною, але все-таки жінкою. Це навіть трохи підіймає мені самооцінку. От тільки — перед ким вона планує хизуватися своїм вбранням? Невже вона сподівається, що там будуть люди? Ліз та Люсі вже вийшли з будинку. Тільки я ніяк не можу розпрощатися з ним. Стільки спогадів... Але вже пізно змінювати свою думку. Прощавай, спокійне життя. Я спустився вниз і підійшов до Ліз.— Тільки не думай, що я буду нести всі твої речі!— Я й не думала. Ти ж слабак, а до океану нам треба подолати десятки кілометрів. Не буду я знущатися над тобою. Краще дивись, що я знайшла. Ліз показала рукою у перевулок між будинками. Там стояв старий пікап 2040-их років. Настільки старий, що досі на бензині їздить.— Я вже перевірила. Палива вистачить. Ми доїдемо на ньому, а там знайдемо якесь судно. І чому я так дивуюсь? Це ж Ліз. Очевидно, що вона вміє керувати пікапом. Я погрузив усі валізи в багажник, заніс Люсі у салон і сів на пасажирське сидіння, тримаючи її. Ліз, у свою чергу, обійшла машину довкола, постукала по колесах, а потім швидко заскочила за кермо і так само швидко завела машину. Їхати всього 30 хвилин. Нічого не має статися. Сподіваюсь. Я вже й не пам’ятаю, коли останній раз їздив на машині. Це було давно. А от Люсі, схоже, взагалі ніколи не їздила. Вона почала скиглити та брикатися, не даючи Ліз спокійно їхати. Це й без того було складно, бо їй доводилось об’їжджати пусті автомобілі на дорозі, які стояли щільно в деяких місцях. Врешті-решт добралися. Ліз вийшла з машини та почала шукати підходяще судно. Я не бачив її обличчя, але по її рухах було зрозуміло, що обирає вона дуже уважно — придивляється то до одного, то до іншого. — Знайшла! Тео, неси речі сюди.— Йду. Тільки-но почекай кілька... десятків хвилин... поки я все це перенесу. Ліз знайшла не занадто велику, але гарну яхту. Вона була білою, з багатьма чорними вставками. Доволі сучасна — мабуть, не старша за кілька років. Я повільно заніс весь багаж усередину, Ліз завела двигун. Не з першого разу, але завела. І ми разом з Люсі рушили у відкритий океан. ЗОВСІМ ЛЕГКО Яскравий сонячний день, легкий теплий вітерець, маленькі легкі хмаринки. Все добре. Нічого складного. Берег повільно віддаляється від нас і зникає у легкому морському тумані. — Що думаєш, Тео? Бачиш — все добре. Ми дійсно вже відплили. Дороги назад немає. Все добре. Майже дістались пункту призначення.Ха-ха. нІчОгО Не СтАнЕтЬсЯ. Мені не страшно. Пройшло вже цілих… ТРИ ХВИЛИНИ. Які, в біса, три хвилини? Я думав, ми тут уже кілька годин. — Просто сиди в каюті. Добре? Не будеш бачити води — не будеш боятися. — Від того, що я просто буду сидіти на місці, нічого не зміниться. Ми все ще знаходимось посеред океану, і наша яхта повільно хитається — то вгору, то вниз. — Ну, як знаєш. Але, на відміну від тебе, мене все влаштовує. І, взагалі, я лишила штурвал без нагляду. Піду назад. А ти сиди. Ліз вийшла з каюти і зачинила за собою двері. В кінці я тільки почув те, як вона сказала щось до Люсі. Мені знову доведеться залишитися наодинці з собою. І справді — я ж понад усе боявся знову лишитися один. І хоч технічно зараз ми всі разом, на одному судні, я відчуваю себе кинутим.Треба спробувати вийти назовні та подихати свіжим морським повітрям. Заодно я зможу показати Ліз, що я вже й не такий боягуз, як вона думає. Повільно встаю з ліжка і роблю крок у бік виходу з каюти. Потім ще один крок. У моїй підсвідомості трималась фраза: «Зовсім легко», хоча мій мозок і серце розуміли, що зараз я в дуже поганому стані. Відчиняю скрипучі металеві двері та визираю у щілину. Тихо. Не чути нікого. Ні Люсі, ні Ліз.«Зовсім легко» крутиться в моїй голові. Роблю маленький крок назовні. Поки океану не видно, але чути, як наша яхта дрейфує по його поверхні. Цікаво, як люди придумали яхти? Як вони плавають? Чому не тонуть.Тонуть. Точно! Вони тонуть! Я вже сотні разів бачив історії про те, як тонуть яхти! Раптом у моїй голові запаморочилось, а в очах потемніло. Різкий страх знову охопив моє тіло.Двері в каюту одразу ж зачинилися, і мої ноги швидко й безконтрольно понесли моє тіло назад.Я впав на ліжко та сховався між подушок. Мене трусило. Дуже сильно. — Ми потонемо! Підемо на дно! Ми приречені! Це кінець! Стіни в каюті почали падати. Хитатися. А поту на моєму лобі було так багато, що я вже відчував себе тонучим посеред океану. Без шансу на спасіння. Без жодної надії. На секунду я знову побачив лице чужої мами. Вона знову тут! Знову зі мною!Я розумів, що мій мозок намагається врятувати себе, але не міг дозволити, щоб це сталося. Я почав дихати. Сильно та повільно. Аж поки не втратив свідомість. СПОКІЙ Коли я прокинувся, було вже темно. Я був весь потний і смердючий, а голод так сильно мучив мій живіт, що хотілося просто вколоти туди ножа. Я знову спробував вийти з каюти. Цього разу — все інакше. Мені вдалося зробити це. Зовні нікого, тільки тиша і легкий звук вітру та хвиль. На небі — ні хмаринки, а місяць світив прямо мені в очі. Підійти до краю палуби все ще страшно, тож я не радив би цього. Зараз у мене інша ціль. Можливо, мій страх трохи зменшився через інстинкт голоду в моєму тілі, бо ж зараз мені хочеться просто запихнути щось до рота. Я повернувся до каюти, щоб пошукати їжу, але коли зробив крок усередину, то ледь не наступив на щось мале та пухнасте. То була Люсі. Вона солодко спала і, мабуть, бачила свої собачі сни. Мої очі вже трохи звикли до темряви, і в дальньому кутку я зміг побачити Ліз, яка теж тихо спала, накрившись ковдрою. На мить у моїй голові з’явилась думка: а хто тепер керуватиме яхтою? Але я одразу заспокоївся, згадавши про існування якорів.Дійсно, якір — це дуже давній винахід людства, але все ще служить нам так само, як і тисячі років тому. У великій синій торбі коло ліжка Ліз я зміг знайти кілька запакованих снеків. Повільно і максимально тихо, щоб нікого не розбудити, я дістав кілька штук звідти й миттю вийшов назовні. Доволі сухі, але наповнені різними вітамінами та мінералами, тому ними можна наїстися. Далі я спробував піднятися на другий поверх яхти, подивитися на штурвал. Тихо крокуючи сходами, на мить я відчув дивне відчуття. І то не погане відчуття, а зовсім навпаки — приємне. Це відчуття спокою та умиротворення. Давно я не відчував такого. Навіть трохи іронічно, що це сталося саме посеред океану. Коли я піднявся нагору, сів на лавку, щоб трохи перепочити. — Мені так добре. А чому ж? Я ніколи в житті не відчував себе так гармонійно і спокійно. Наче я просто пливу за течією. Одразу в моїй голові виникла старенька дитяча пісенька про море й небо. Я тихо насвистував її у темряві та думав про своє майбутнє. Яким воно буде? Яким може бути? Що я зможу знайти далі?Кого зустріну? І чи зустріну взагалі? Всі ці думки здавалися лиш звичайними дрібницями, які зараз не грають жодної ролі. І від того мені добре. Від того спокою. Я сидів так ще кілька хвилин, а потім повільно підвівся і спустився вниз. Перед поверненням у каюту я все ж таки вирішив подивитися на горизонт. Тільки-но я підійшов до краю палуби, як позаду мене загриміло. На нас насувається шторм! ШТОРМ Тільки-но я встиг отямитися, як Ліз уже стояла поруч зі мною. – Йди у каюту! Швидше! Я не міг сперечатися з нею, тому одразу ж побіг туди. Тільки перед самим входом, краєм ока, я побачив, як Ліз піднімається сходами нагору. Очевидно, що вона хотіла взяти керування на себе. Хвилі збільшились, і яхта почала хитатися — то вгору, то вниз. Але не так, як було, коли ми тільки відпливли. Це було сильно. Настільки сильно, що навіть сидячи я не міг тримати рівновагу. Мене почало нудити, а страх у моїй голові швидко наростав. Ми вже зовсім близько до величезної сірої хмари. Почався дощ. Він сильно тарабанив по палубі, поки я сидів всередині. На моєму тілі з’явились мурашки, а адреналін у моєму животі розігрався так, що аж запекло. Мені треба щось робити. Я просто сиджу тут, поки Ліз намагається керувати яхтою. Я підвівся та постарався дістатися виходу, але навіть просто встояти на місці було тим ще випробуванням. Впавши на коліна та швидко діставшись до дверей, я встав та штовхнув їх, щоб відчинити. Але вітер назовні був настільки сильним, що двері наче прилипли до рами. Тоді я вперся в них плечем і штовхнув з вагою всього тіла. Двері піддалися, і я швидко вискочив з каюти на слизьку палубу. Я подивився навкруги, наче збирався побачити когось, хоч навколо було зовсім темно. Тільки блискавки на небі час від часу давали розгледіти оточення. Я напружився, пригнувся і помчав нагору до Ліз. Подумати тільки — декілька хвилин тому я робив те ж саме, але відчуття тоді були зовсім інші. Зараз я теж дещо відчуваю — адреналін. Мені треба рухатися, і мій мозок та тіло розуміють це. Крок за кроком я піднявся нагору і побачив Ліз, яка сильно вхопилася за штурвал і намагалась керувати яхтою. – Допоможи! — крикнула вона. Я одразу підбіг до неї та вхопився за штурвал. Грім був настільки сильним, що у вухах продовжувало дзвеніти ще кілька секунд після того, як прогриміло. Блискавки були настільки яскравими, що аж плакати хотілося. Навіть не просто плакати — а ридати. Згодом я помітив, що погляд Ліз був направлений убік. Тоді вона повернулась до мене і крикнула: – Люсі! Я придивився і побачив те, як Люсі намагалась добратися до безпечного місця, але через дощ та вітер не могла. Я відпустив штурвал та швидко побіг до тієї собаки. Навколо гриміло, а я біг. Всього три кроки лишилося до Люсі, але раптом з неба залунав дуже сильний грім, а наша яхта піднялася так високо, що навіть горизонту видно не було. Величезна хвиля несла нас якнайдалі. Далі — спалах. Блискавка засліпила мене на мить, а коли я отямився, Люсі вже не було поруч. Паніка одразу охопила мене — і не дарма. Я почув гавкіт за своєю спиною. Люсі випала за борт! Я вже хотів стрибнути за нею, як раптом Ліз зупинила мене. – Треба керувати! Так, ми маємо вижити. Але я не можу просто лишити Люсі. Я не послухав Ліз, розігнався та стрибнув у воду. Вона була холоднюча, але зараз мене це взагалі не бентежило. Люсі була вже за кілька метрів від яхти, тому дістатися до неї було складно. Відштовхнувшись ногами від поверхні судна, я усіма силами намагався дістатися до Люсі. Тоді я вхопив її за лапи та затягнув на борт. Але сам піднятися не зміг. Сили покинули моє тіло. Але не встиг я здатися, як Ліз скинула мені мотузку, за яку я схопився та, не без зусиль, заліз назад. Я ліг на палубу, щоб вдихнути повітря, якого так бракувало мені в той момент. Тоді маленький промінь світла засвітив у мої очі. Я одразу підвівся та побачив край хмари. Це кінець шторму. Лише кілька хвилин — і кінець! Керувати штурвалом уже було легше, тому ми з Ліз легко змогли втримати курс судна, поки Люсі відігрівалась у каюті. МАТЕРИК Вже другий тиждень, як ми рушили дрейфувати океаном. Ліз каже, що лишилось ще трохи. Нам пощастило, що весь інший час вода була доволі тихою, в порівнянні з тією ніччю. Люсі вже трохи отямилась. Раніше вона, мабуть, через переляк, просто сиділа в кутку каюти та відмовлялась від їжі. А зараз їй вже краще. Вона знову бігає по палубі та грається зі своїм хвостом. За цей час я знову встиг здивуватися геніальності Ліз. Вона ідеально розрахувала припаси їжі та води на нас трьох — так, що навіть коли ми досягнемо цілі, в нас ще трохи лишиться.Я одразу згадав свою мандрівку пустелею, коли вся їжа закінчилась вже через пару днів після початку подорожі. Після тієї ночі океан вже майже не лякає мене. Ми, наче, змогли знайти з ним спільну мову та домовитися. Тепер ми з ним друзі. Ліз виглядає спокійною і щасливою. І її можна зрозуміти — зараз у неї нема жодних причин нервувати. Все йде добре. Спокійно та тихо. Після ще одного дня плавання Ліз покликала мене на вечерю. Ми сіли за квадратний столик, який стояв на задній частині судна.Звісно, консервована їжа вже почала трохи дратувати мене, але це лише дрібниця. Вже почало темніти. На небі — ні хмаринки. Краса! Нам лишалось тільки споглядати захід сонця. Я випадково впустив одну банку з консервами, і вона покотилась вперед. Коли я піднявся, щоб наздогнати її, в моїх очах намалювалась темна, але чітка пляма прямо на горизонті.Я не зміг одразу збагнути, що то, тому вирішив сказати про це Ліз. Вона підвелася і підійшла до мене, а потім різко підстрибнула і заверещала: — Ось він! Інший материк! Кілометрів за 50 звідси! Ми дісталися його! Я не став пер***вати Ліз, а лише став рівненько та з посмішкою подивився на той материк. Земля була така гарна. Така могутня і загадкова. Нові землі. Ті місця, в яких я ніколи не був і навіть не думав, що колись буду. Але ось я тут. Дістався його! Вже пізньої ночі ми, врешті-решт, дісталися берега. Ніколи не забуду ті відчуття, коли я зійшов на землю. Я не хотів розцілувати її, як це ро***ь моряки у фільмах, мені хотілось просто стояти. Стояти нерухомо і насолоджуватися моментом. Ми розгрузили речі, попрощалися з яхтою та пішли. Незабаром Ліз знайшла чималу машину на дорозі, і ми всілися в неї та рушили далі. Це була складна, але цікава морська мандрівка. І я понад усе дякую Ліз та Люсі за те, що вони підтримали мене у тяжку хвилину. До місця призначення лишилось лише 750 кілометрів.
Кінець ознайомчого фрагменту

Богдан Тисленко
Бути останнім

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!