Раді Вас бачити!

ДИВНИЙ ПОЧАТОК 2067 рік. На вулиці було як завжди безлюдно, і тільки важка тиша висіла в повітрі, наче заповнюючи порожнечу. Цього весняного вечора не сталося нічого нового — як і вчора, і позавчора, і навіть минулого тижня. Скільки часу пройшло, а я так і не став розумніше. – Ну, а навіщо? Адже тепер у цьому зовсім нема сенсу. Коли я вийшов зі своєї вілли, пішов до найближчої крамниці, щоб взяти собі чогось, що ще не зіпсувалося. Ось уже 18 місяців живу зовсім один. Один — у цілому місті, на цілому материку. Чому саме я лишився? Я не зробив нічого такого. Я не став обраним, і це не покарання. Це взагалі нічого. Чому так сталось - без поняття. Мені було ліньки працювати на заводі або вчитися, щоб стати на вищу посаду, тому я жив бідно, маючи у себе в квартирі лише старий диван та маленький журнальний столик. Квартира дісталася мені від моєї бабусі, а їй – від її бабусі, а їй – від її. Того дня, 18 місяців тому, я, як завжди, просто лежав на дивані і мріяв про те, щоб хоч колись скуштувати пластівців із молоком. Якось, я проходив повз вітрину телевізійного магазину, і саме в цей момент там почали показувати їхню рекламу. Солодкі, хрумкі, ніжно-пахнучі снеки, які були моєю метою номер один уже протягом, 8 років. Наче така дрібниця, але маючи таку мрію, я міг жити спокійно. І от я почув дивний свист, який тривав декілька секунд. Він був дуже гучним та неприємним для вух. Від його низького тону мої барабанні перетинки ледь не луснули. Я не дуже зрозумів, що то було. Але, схоже, що саме з цієї миті все почалося. Через кілька хвилин я помітив, що шум машин і збентеженого натовпу з вулиці чомусь затих. Я вирішив вийти на вулицю, щоб перевірити, що сталося. Але коли спустився вниз, нічого не побачив — буквально нічого і нікого: ні людей, ні тварин, нікого, хто міг би щось сказати мені або хоча б кинути на мене осудливий погляд через те, що я вже третій тиждень ходжу в одній футболці. Дивно, зараз вечір понеділка, і всі люди якраз повинні прямувати додому з роботи. Але чому ж на вулиці немає нікого. Хоч весна вже настала, все одно темніло досить рано. На темній, страшній та дуже тихій вуличці я спробував знайти хоч когось. Тут часто можна було зустріти безхатьок, які, так само як і я, були нещасними. Але при цьому вони завжди мали їжу, яку могли знайти на смітнику або попросити у перехожих. Дуже сумно, що навіть бомжі могли знайти собі друзів та людей, які могли їх зрозуміти. – Що зі мною не так? Дивно, але нікого не було на місці. Зазвичай тут сидять троє друзів. Як їх звати — гадки не маю, бо я ніколи з ними не розмовляв. Але, послухавши їхні розмови, я зрозумів, що вони любили обговорювати море та красу природи. Іноді мені здавалося, що вони були поетами-романтиками, які, нажаль, втратили все через якусь невдачу. Я продовжив пошуки людей, але не міг знайти нікого вже протягом кількох годин. В моменті я навіть подумав, що це все сон, тому просто повернувся до своєї квартири та ліг спати. Я точно не знаю, скільки проспав, так як у мене не було навіть звичайного настінного годинника, щоб подивитися час, але я був впевнений, що зараз північ. Не знаю, чому. Колись я чув, що північ це тоді, коли Місяць знаходиться чітко над моєю головою. Прокинувся я через те, що єдиний ліхтар, який світив у мою кімнату з вулиці, чомусь почав мерехтіти. Раніше такого не траплялося, але це вже почало дратувати мене, тому я вирішив вийти і розібратися, в чому ж справа. Коли я вийшов надвір, виявив жахливу річ: нікого не було, абсолютно нікого. – Тобто, я досі сплю? Чи це не сон, і люди справді кудись зникли? А може відбувається щось грандіозне, і вони вирішили зібратися разом та відсвяткувати це? Нічого не розумію. Виявилося, що ця лампочка була настільки старою, що просто не змогла витримати напругу електрики, яку давала мережа. Тому я вирішив піти в магазин за новою. Але що, якщо там також немає нікого? Я сподіваюся, що зможу знайти хоч когось, хто допоможе мені придбати її. Підійшовши до найбільшої траси нашого міста, яка знаходилася десь за сто метрів від мого будинку; я побачив сотні машин і вже зрадів, що тут є люди, але одразу ж помітив, що машини зовсім не рухаються, а стоять на місці з увімкненими фарами і заведеними двигунами. – Це пробка. Подумав я. Але підійшовши ближче, помітив ще одну жахливу річ: у машинах нікого не було, абсолютно нікого. Все, що там залишилося, — це незграбно розкидані речі, старі гаджети та трохи їжі, яку люди, схоже, їли прямо під час поїздки. Тут я зрозумів: невже в моєму місті не залишилося жодної людини? Як це може бути? Я нічого не розумію... – Гаразд, історію про моє минуле можна поки що перервати, бо час обідати. Дуже цікаво, скільки місяців я тут живу, але навіть не помічав, що прямо біля мого будинку є маленький магазинчик. На ньому написано, здається, "Все для вас". Якщо написано "все", значить, там має бути їжа. Піду туди та й знайду собі делікатесів з довгим терміном придатності. – Добре, Джозефе, на чому я зупинився? Так точно, на тому, що я був на трасі зовсім один. Тоді я не знав, як би на моєму місці вчинила нормальна людина. Можливо, вона б почала панікувати і навіть ридати. Але так вийшло, що я в мене не було цих емоцій. Мені було абсолютно все одно на всіх людей, що оточували мене, і, чесно кажучи, мене навіть трохи втішив той факт, що більше не потрібно ховатися від думки оточуючих. Fanta – Як думаєш, Джозефе, що перше спадає на думку людині, яка все життя жила бідно, а тепер у неї з'явилася можливість отримати все, що вона захоче? Звичайно! Я попрямував до найближчої крамниці, щоб взяти тієї їжі, яку я ніколи не їв. Хотів спробувати все, що їли звичайні люди. Не знаю, як так співпало, але перше, що було на прилавку маленького магазинчика, який я знайшов — це пластівці зі смаком меду. На жаль, молока у тому магазині не було. А може я й погано шукав. Нема різниці, бо навіть так, обережно розпакувавши коробку з пластівцями і акуратно розірвавши пакетик, в якому вони зберігалися, я почав уплітати їх за обидві щоки. Це було чудове відчуття — я ніколи не їв чогось такого солодкого та приємного на смак. (Не те щоб я взагалі їв щось на подобі цього). Пластівці приємно хрумтіли у мене в роті, і я ніяк не міг зупинитися. Коли поглинув уже четверту коробку, задумався про те, що відчуваю сильну жажду. Раніше я пив воду з-під крана, яка була насичена хлоркою та іншою хімією. Однак тепер я міг брати все, що хочу, тому перше, що мені спало на думку, — це содова. О так, содова — це шипляча і дуже солодка річ, яку я тримав у руках лише один раз у своєму житті. Тоді я побачив, як якась людина, яка дуже поспішала на роботу, викинула цю баночку у смітник біля мого дому. Я одразу підхопив її. І хоч на дні було зовсім небагато, я все одно зміг відчути весь цей смак, весь спектр емоцій. Вона була з мандариновим присмаком, називалася... Наче, фан...., чи, може, пан-да. Якось так, точно не пам'ятаю. Але це було чудово. Походивши трохи цим магазинчиком, мені все ж таки вдалося знайти прилавок, на якому стояли баночки содової. Там була червона, зелена, помаранчева і навіть фіолетова баночка. На одній з них було написано Fanta. Так, це саме той напій, який я пив кілька років тому. Він справді існує? А я вже подумав, що почав марити. О, а знаєш що, Джозефе? Хоч ми з тобою єдині мешканці цього міста, я все одно не відчуваю себе самотнім. Хоча, мабуть, у чомусь я змінився. Наприклад, чому я розмовляю з каменем, якого назвав Джозеф? І чому саме Джозеф? Це дуже дивно... МОНОЛОГИ З КАМЕНЕМ Так що тут у нас... ага, консерви. Я їх так люблю! Вони можуть зберігатися дуже довго і мають чудовий смак. Так, спробую цю, з тунцем. А ти будеш? Ти знав, що тунець - це риба. Така дуже дорога і велика, живе в океані. Доречі, а ти колись бачив океан? А плавати вмієш? Звичайно, не вмієш, ха-ха, адже ти камінь. А я… я також не вмію. Але ж я не камінь! Чому я не вмію плавати? Гаразд, ці монологи можуть продовжуватись ще дуже довго, а виживати якось треба. Джозефе, а ти знаєш, що таке Gucci? Це такий якісний і дорогий одяг. Я ніколи не бачив і тим більше не тримав у руках щось із їхньої колекції, але дуже хочу. Наскільки я знаю, за кілька кілометрів звідси є магазинчик з речами Gucci. Може, пройдемося туди? До речі, пам'ятаєш ту книгу, яку я знайшов кілька місяців тому? Як вона називалася... «Вміння розмовляти». Я перечитав її кілька разів, тому тепер я на 100% впевнений, що можу абсолютно спокійно і впевнено спілкуватися з людьми. Ось тільки маленький нюанс… О точно! Ще один сюрприз для тебе, Джозефе. Ти не уявляєш, але поки ти не бачив, я вчився їздити велосипедом, і тепер я — справжній гонщик! Так що давай покладу тебе до мене в рюкзак, і ми разом поїдемо до магазину. Який знаходиться... А де він знаходиться? Він завжди був за кілька сотень метрів від мого будинку, але зараз я не вдома, я взагалі на іншому краю міста. А як мені тоді туди дістатися? А може, ми маємо ще один такий магазин в місті? ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ Як минув мій перший день народження в самостійному житті? Ооо, це був жах. Я ніколи не мав достатньо грошей, щоб дозволити собі подарунок, чи навіть звичайний тортик, а в дитячому будинку вихователям було надто начхати на мене, щоб вони подбали про це. Я завжди думав, що коли виросту, зможу дозволити собі все, що захочу. Так казала Ліз... Але до свого 19-го дня народження всього, чого я досяг, це те, що досі залишився живим. Хоча, з моїм способом життя, навіть це можна вважати чудом. Я був бідним та нещасним. Але зараз у цьому світі гроші не грають жодної ролі, тому я планую відірватися на повну! У журналі сказано, що багаті діти їздять у парки розваг та запрошують багато друзів. Ага... У них немає жодної фантазії. Так і знав, що багаті — значить дурні, ніколи таких не любив. І це не через те що я був бідним! Я на їхньому місці почав би читати стільки книг, скільки захочу. Адже книги - це те, що може відправити тебе будь-куди, причому абсолютно безкоштовно і без обмежень. Єдине, за що я можу подякувати своїм вихователям з дитячого будинку, це те, що вони навчили мене читати та писати. Тому на свій день народження я хочу вирушити на книжкову фабрику та подивитися, як створюється, точніше, створювалось це мистецтво. Гаразд, можемо їхати, тільки я візьму з собою одну річ... А поки що можеш послухати мою історію далі. Коли я досить наївся, напився і насолодився свободою, я вирішив провести розслідування, щоб дізнатися, що все-таки сталося. Не знаючи, що робити, я вирішив знайти свій будинок і почати пошуки звідти. Дорогу додому було знайти складно, але, на щастя, я запам'ятав, як виглядає моя вулиця, і лише з цими спогадами вирішив розпочати пошуки. Шукав свій дім близько трьох днів. Зовсім не розумію, навіщо було будувати таке велике місто? Біля хати я нічого не знайшов... Ну майже нічого. Знаєш, що я побачив на своїх дверях, коли вже збирався йти? Напис, на якому було написано «Просто забудь про це». Найстрашніше те, що цей же напис був у тому магазинчику, де я вперше спробував пластівці. І, може, я вже починаю марити, але я повністю впевнений, що цього напису тут не було. Я боявся розповідати тобі про це, але тепер впевнений, що тобі можна довіряти мої таємниці, Джозефе... ЗРАДА ТА РОЗЛУКА Дивно, куди поділася моя книга? Ти її не брав? Я пам'ятаю, що поклав її сюди, але тепер її тут нема. Піду пошукаю у коморі. Я часто лишаю там свої речі. Ану, Джозефе, допоможи мені притримати двері. Ти чудово з цим справляєшся. Що?.. Ти теж це бачиш? Але як це могло статися? Я був точно впевнений, що всі мої речі лежать у цілості та безпеці, але зараз тут щось чорне. Так стоп. Це ж попіл! Що сталося?! Як це може бути? Швидше за все, тут закоротила електрика. Щоразу, коли я відкривав комору, мене трохи дратувало шипіння цієї розетки. Але чому я дізнаюся про це лише зараз? Коли це взагалі сталося? Чому не пахне вогнем і чому все вологе? Таке відчуття, ніби хтось намагався загасити пожежу. Але це точно не я. Може, це спрацювала пожежна сигналізація? Але хіба вона не повинна працювати по всьому будинку одночасно, щоб запобігти розповсюдженню вогню? Що ж, таке іноді трапляється. Треба тут прибратися. Добре, Джозефе, почекай тут, а я поки піду за відром та шваброю, щоб прибрати це все. "Нарешті я від нього здихався". Я не можу так продовжувати, мені терміново треба міняти життя. Мені це все набридло! Що ж робити? Постійно щось трапляється у мене за спиною, а я навіть не розумію, що це. Може, це винен Джозеф? Так! Я повністю впевнений, що це він! Так, він же просто знущаєшся наді мною, а потім дивиться на те, як я страждаю, і тихенько посміхаєшся у мене за спиною. Я підбіг до Джозефа, схопив його на руки і крикнув: – Усі мої нерви та страх — тільки через тебе. Я розповів тобі про всі свої таємниці, а навіщо? Тепер ти знаєш, як шантажувати мене. Потрібно щось із цим робити.. Знаєш, Джозефе? Дуже підозріло, що я розповідаю тобі свої історії, а ти мені навіть слова не відповів. Можливо, ти плануєш зробити щось страшне? Я тобі зовсім не довіряю. Ти жахливий камінь, з тобою не можна спілкуватися. Знаєш, що? Ти мені більше не потрібний. Забирайся геть звідси. Чому ти досі тут?! А ну швидко покинь це приміщення! Геть з мого поля зору! Ти не хочеш? Тоді я допоможу тобі! Тоді я викинув Джозефа через вікно і з того часу більше його не бачив. Але я був певен, що всі мої нерви були тільки через нього, і на душі раптом стало спокійно. –Так, треба забиратися звідси. Мені зовсім не подобається цей будинок. Тут дуже багато кімнат, нічого не зрозуміло, постійно щось зникає, з'являються якісь дивні написи. Або в мене їде дах або тут справді відбувається щось паранормальне. Джозеф точно щось затіяв, треба швидше бігти. У той момент моє серце билося як божевільне, я не знав, що ж мені далі робити. Джозеф був добрим другом, але виявився ще й зрадником. З одного боку, мені було його шкода, але з іншого — так йому треба. Він отримав своє покарання. Я зовсім заплутався, скільки часу я живу один: 18 місяців чи, може, 19? Чи вже всі 20? Спустившись із третього поверху цієї вілли, я повільно вийшов надвір, а потім залишив територію будинку. Потім. пішов до бідніших районів, у яких уже не було освітлення, тому що електрика потихеньку почала закінчуватися. Я втомився і все, чого хотів, — лягти спати і більше ніколи не прокидатися. Ця самотність зводить мене з розуму. Я викинув свого найкращого друга. Навіщо я це зробив? Однак буде дуже лицемірно йти шукати його ще раз, тому нехай уже там і лежить, тим більше це займе дуже багато часу, а я дуже втомився. Я так сильно втомився, що навіть не міг іти і просто впав з ніг. Вже майже знепритомнівши, вдалині, метрів за п'ятдесят від мене, я побачив дивний силует. Він був схожий на людський. Я не знав, що це таке, але я був певен, що це хтось живий. YOU ARE NOT ALONE Прокинувшись, я задумався: невже хтось ще окрім мене залишився живим у цьому місті? Чи я остаточно з'їхав з котушок? Тоді я вирішив лягти й виспатись. А коли прокинувся, на диво я був повний сил та енергії. Я захотів продовжити досліджувати це дивне і таємниче місто. Підійшов до того місця, де стояв цей силует, і нічого не побачив, крім маленьких дверей, що вели в задню частину будинку. Скоріше за все, це був сміттєпровід, через який комунальники збирали сміття. Не знаю чому, але мені дуже захотілося відчинити ці двері і подивитися, що відбувається всередині. Звичайно, там нічого не було, — так я подумав спочатку. Але коли я відкрив кришку повністю, сонячне світло проникло в найтемніші куточки сміттєпроводу, і я побачив маленьку коробочку з антеною. Це був старий радіоприймач, який зберігся у відмінному стані. Ніколи не бачив таких, але дуже захотів забрати собі, тому заліз усередину і дістав його. Добре, що я можу лазити по смітникам, поки ніхто не бачить, адже більше ніхто цього і не зможе побачити, і мені не треба боятися, що хтось засудить. Діставши радіоприймач, я вирішив перевірити, чи він працює, і натиснув на кнопку ввімкнення. На мій подив, він зашипів, і навіть заграла якась дивна музика. Її було погано чути через шипіння радіо, але я почув слова: "You are not alone". Раніше ця пісня була хітом. Але, схоже, зараз я єдиний слухач. ЛЮСІ Дорогий щоденник, я починаю відчувати, що потихеньку божеволію. Я покинув свого найкращого друга, мені постійно являються силуети людей у темряві. Я знаходжу дивні речі. Нещодавно я знайшов картку, на якій було написано А1 сек'юріті, причому вона лежала прямо на моєму столику, коли я прокинувся. Звідки вона там взялася — гадки не маю. Поки я спав, мені наснилася Ліз - та сама прекрасна вихователька, яка давала мені надію на життя. Я пам'ятаю, як плакав, коли вона зникла. Вона єдина, хто підтримувала мене і допомагала не збожеволіти. Вона розповідала мені, що завжди хотіла бути вихователькою в дитячому будинку, тому, поїхала від батьків і влаштувалася на цю роботу. Мені здавалося, що вона єдина людина на планеті, яка по-справжньому любить своє життя та свою справу. Цікаво, куди вона зникла? Через кілька годин після того, як я прокинувся, почув дивний шурхіт з вулиці. Шум був такий, ніби хтось копошиться у смітнику біля мого будинку. Тут мене охопив напад страху — я не знав, що мені робити, бо був на 100% впевнений, що там хтось є. Я повільно вийшов зі своєї квартири, обережно і максимально тихо відчинив скрипучі двері під'їзду. І те, що я там побачив, справді нажахало. Істота, що копошилася в смітнику, помітила мене і швидко залізла під нього, щоб сховатися, але я встиг помітити маленький мокрий носик. Підійшовши ближче, я побачив маленьку дворового пса — на вигляд йому було не більше двох років. Він був дуже худий і виглядав зляканим. Тоді я витяг із кишені залишки протеїнового батончика, відламав шматочок і дав йому. Він повільно і дуже акуратно висунув свою мордочку, понюхав мою руку, а потім несподівано швидко вихопив батончик прямо з моїх пальців, мало не відкусивши їх. Одразу після цього він розвернувсЯ і втік. Я хотів спробувати наздогнати його, але він був занадто швидким, і я не зміг побачити, куди він зник. На моїй душі стало набагато легше. Прийшовши додому, я не переставав думати про цього пса. Невже хтось живий? Невже це той, хто зможе вислухати мене, зрозуміти і видати хоч якийсь звук? Воно може рухатись, воно може реагувати на мене. Як давно я не бачив таких істот... Після невеликих роздумів я дістав з кишені майже засохлий маркер зеленого кольору, взяв пом'ятий листок і спробував зобразити цього собаку, щоб не забути, як він виглядає. Я не вмів малювати, тому зобразив собаку як міг — вийшло не дуже гарно, але я був певен, що це чудово. Згодом до мене прийшло усвідомлення того, що я дійсно раніше спілкувався з каменем... а я навіть дав йому ім'я і навіть зміг посваритися з ним і викинути... Зрозумівши, що цей собака, можливо, останній у своєму роді, я вирішив докласти максимум зусиль, щоб знайти його. На моє щастя, пошуки не зайняли багато часу: коли я вийшов на вулицю, цей собака сидів біля смітника, нерухомо махаючи хвостом і просто дивлячись на вхідні двері. Помітивши мене, вона спокійно встав, підійшов до мене, понюхав штанину і почав скиглити. Було зрозуміло, що він голодний, але батончик я вже доїв, та й для собаки це не найкращий перекус. Я знав, що десь у цьому районі є ветеринарний магазин, було очевидно, що там можна знайти корм для нього. Я з дитинства боявся собак, але цього разу все було інакше. На мій подив, він пішов зі мною і безстрашно прямував прямо біля моїх ніг, не відстаючи і не випереджаючи мене ні на крок. Пройшовши кілька кілометрів, ветеринарний магазин з'явився на горизонті, і я відчув другий подих та побіг туди. Підійшовши ближче, мене здивував той факт, що звичайна ветеринарна крамниця захищена краще, ніж центральний міський банк. Нагорі, біля самого даху, метрів за шість від землі, я помітив маленьке вікно, в яке можна було б пробратися. Дивлячись на собаку, я бачив надію в його очах, ніби знайшов рятівника. Хоча він навіть не підозрював, що я така ж загублена людина, яка не може дати собі ради. Я вирішив допомогти цій собаці, тому почав шукати навколо речі, які можна було б поставити один на одного, щоб дістатися вікна. Через 20 хвилин збирання сміття та інших предметів на вулиці я нарешті зміг спорудити стійку конструкцію, яка могла витримати мою вагу та допомогти мені залізти нагору. Потім я взяв цеглину, що лежала біля якогось старого будинку, і вдарив по склу, щоб воно розбилося. Я заліз в магазин і відкрив його зсередини — пес відразу ж забіг туди, почав принюхуватися і скакати від радості, незважаючи на те, що в нього явно не було багато сил. Я відкрив перший сухий корм, який попався мені під руку, висипав його на підлогу, і собака відразу почав уплітати його за обидві щоки. Навіть для мене це виглядало апетитно. Що ж, дорогий щоденник, тепер цей собака живе зі мною. Він виявився дівчинкою, тому тепер це вона. А от яка у неї порода — гадки не маю. Швидше за все, звичайна дворняга. Я назвав її Люсі. Я вдячний їй за те, що вона врятувала мою свідомість, допомогла мені повернутися до реального світу. Я був єдиною людиною у цьому місті вже майже 25 місяців. Але тепер все інакше. Я живу з Люсі. Тільки через тиждень спільного життя з Люсі я зрозумів, що вона зовсім глуха. Вона не реагує на звуки і не помічає мене, доки я не здамся їй на очі. Незважаючи на її дефект, я люблю її такою, якою вона є. Тепер ми з Люсі живемо весело та безтурботно. X 1.5 Якось я вирішив почистити свій старий рюкзак і, коли відкрив його, знайшов те, що не давало мені спокою кілька місяців тому: записку з цифрами та підручник з географії. Оскільки я перечитав усі книжки, які я мав, вирішив почати читати цей підручник географії — мало дізнаюся щось нове. Як не дивно, навіть відкрити цю книжку було тим ще випробуванням. Через старість деякі сторінки відмокли і злиплися. Як би я не намагався акуратно відкрити цю книгу, все було марно. Вона порвалася там, де тільки можна. І, зважаючи на все, в цілості залишився лише один розділ під назвою: "Координати і як їх обчислювати". Цій темі було приділено лише сім сторінок книги, і всі вони змогли вціліти. Хіба це не диво? Заваривши собі чашку чорного фруктового чаю, я вмостився на крісло, яке притягнув з меблевого магазину, увімкнув електронний світильник на батарейках, який взяв там же, і почав читати. Хоч у тексті були складні слова, мені все одно було цікаво. Я читав спокійно і впевнено, поки не зрозумів, що на папірці, який був разом із книгою, були не просто цифри. Це координати! Невже я зможу знайти щось цікаве, якщо дістануся туди? Тільки незрозуміло, що означає "Х 1.5" після координат. У книзі про це нічого не було. Спочатку я спробував ввести ці координати в мій GPS, який працює на батарейках. Я не вмів користуватися ним, але на коробці була інструкція. Через кілька хвилин мені вдалося вивести зображення на екран, і я зрозумів, що це місце знаходиться посеред Тихого океану. Щось тут не так… невже туди доведеться пливти на човні?– Ні! Я провозився з цими цифрами весь день та витратив дуже багато нервів. З мене досить! У пориві люті я кинув книгу на підлогу і ліг спати ... Наступного ранку я прокинувся з легким почуттям порожності і, глянувши на записку, я вирішив що потрібно покласти її в рюкзак і пройтися прогулятися. Я підвівся з дивана, взяв рюкзак у руку, і неакуратно закинув туди записку. А замість неї взяв майже суху булочку з маком на сніданок. Я відламав шматочок для Люсі, адже вона постійно просить чогось солодкого. Ця собака готова харчуватися тільки цукром, будь у неї на те воля. Повільно увійшовши до маленької ванної кімнати, в якій була лише сидяча ванна, унітаз і маленький умивальник, який уже перекосився з часом. Дістав електрощітку, яку взяв в аптеці біля мого будинку. Намазав дитячу зубну пасту зі смаком шоколаду і почав чистити зуби. Дивно, але зараз я не почував себе щасливим. Я взагалі не почував себе ніяк. Хотілося просто повернутись на диван, і лежати там до наступного дня. Через довгу 15-ти хвилинну суперечку з самим собою, я все ж таки зважився піти на вулицю. Погода була гарна. Сонце світило яскраво, легкий вітерець дмухав мені в обличчя, а Люсі тихо і спокійно йшла поруч. Вона не виглядала сумною. Швидше за все, вона просто хотіла прогулятися зі мною. Начебто все було добре, але щось не давало мені спокою. Ми з Люсі йшли спокійно, але впевнено. Куди саме? Уявлення не маю. Ми дихали повітрям, як звичайні люди. Ми пішли так до самого вечора. І за весь день, Люсі жодного разу не випередила мене, а лиш йшла біля моїх ніг. Коли ми майже дійшли додому, Люсі різко й несподівано заскулила, потім гавкнула, і кинулась у маленький провулок, ніби побачила щось дуже цікаве. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як раптом вона притягла мені ще одну книгу. Вона була зовсім нова. Назвалася "Як примножити ваші доходи у 2065" Кхм... Дивна собака. Навіщо мені множити свої доходи, адже я живу зовсім один. Це досить дурнувато... Так стоп. Помножити.. ТОЧНО! ПРИМНОЖИТИ! "Х 1,5"це не ікс, а знак множення. Ось у чому розгадка! Відчувши різкий приплив адреналіну, я помчав додому, зовсім забувши про Люсі. Не довго думаючи вона рушила за мною, і ми разом заскочили до під'їзду. Потім я залетів у квартиру, і не знімаючи взуття, витягнув записку з рюкзака, та почав рахувати. Спочатку я просто перемножив усі числа на 1.5, але я його не вийшло. Потім я спробував помножити лише останнє число. Нічого. Потім я помножив кожне число по одному. Я не дуже добре тямлю в математиці, але в цей момент відчував себе генієм. Ось воно! Це те, що мені потрібно! GPS видав місце, що знаходяться в декількох кілометрах від мого будинку. Я вже хотів рушити туди. Як раптом помітив, що на вулиці почалася сильна злива, і піднявся вітер. Ні, я хоч і геній, але краще перечекати цю бурю вдома. Я вирішив виспатися перш ніж дістануся туди. Але через приплив енергії, цієї ночі я так і не заснув...