Спочатку:
На сторінку книги
Безсоромна дівка мене перекривляла! Справжнісінько перекривляла, ще й язика показала!
Дейкер кинув на неї докірливий погляд. Та почервоніла, але відповіла йому зухвало-сердитим.
– Шейлі, це моя... майже сестра, Келарінда. Донька лорда Анджи Болстона, який, як ви знаєте, після смерті батьків був моїм опікуном.
Ах ось воно що! Донечка мого заклятого ворога!
Ніколи її не бачила. Наскільки я знаю, вона взагалі ніколи не жила у Ведемару, з дитинства навчалася у закритому столичному пансіоні. Ми навіть не були впевнені, чи існує ця донька насправді, або лише поголос приписує лорду Болстону те, чого немає.
Що сталося з її мамою, і поготів таємниця, вкрита мороком. Принаймні, коли понад п'ятнадцять років тому Анджі Болстон приїхав зі столиці й осів у наших краях, жодної дружини він не мав.
І все-таки дівчина виявилася не вигаданою: стояла тут, спопеляла поглядами і «названого брата», і мене заразом!
– Як приємно, що ви приїхали із самої Савади порадіти за Дейкера! – вигукнула я з найчарівнішою і найвідкритішою посмішкою.
Дівчину так виразно перекосило, що навіть її батько лорд Болстон вловив щось з іншого кінця величезної зали і рушив до нас.
– Його одруження виявилося надто... раптовим, – витиснула Келаринда крізь фальшиву напівпосмішку. – Ой!
Танза, що проходив повз, і напевно ж підслуховував, вельми віртуозним жестом ледь нахилив піднос, проливши трохи вина дівчині за комір.
– Вибачте великодушно! – вільною рукою Танза витяг звідкись білосніжну хустку і почав промокати шию і спину дівчини. Одночасно глянувши на мене поглядом, мовляв, є справа, знайди хвилинку.
Ледь помітно кивнувши, я обернулася до чоловіка:
– Що відбувається? Опишіть мені, будь ласка.
– Все добре, люба Шейлі, – м'яко відповів той, люто блиснувши очима у бік Танзи. Рука якого спробувала промокнути вино і у декольте.
– Я сама! – дівчина вирвала хустку з рук «офіціанта».
Глянула на нього зневажливо, але раптом здивовано задивилась.
Мій дружок усміхався, була б третя рука – ще й волосся пригладив б, красуючись! Все ж, яким він виріс класним! Хоч ми й друзі дитинства, а не можу не помічати.
– Вина? – не забувся запропонувати Танза.
Келаринда була простягла руку до келиха, але пильний Дейкер ненав'язливо перехопив її:
– Ти ще неповнолітня, Кел. Тобі неможна.
Сердито пирхнувши, Кел покосилася на усміхненого Танзу, на Дейкера.
– Щасливого одруження! – буркнула, розвертаючись. І, цього разу голосно стукаючи підборами, пішла.
– Вона чимось засмучена? – спитала я Дейкера, поки лорд Болстон переловлював по дорозі доньку.
Судячи з усього, пильний батько влаштував їй допит, на що дівчина спалахнула і кинулася геть із зали.
– Все гаразд, Шейлі, – рівно озвався чоловік. – Ніщо не повинно затьмарити вам цей день.
Угу, судячи з погляду Танзи, щось-таки затьмарить. Втім, потай від чоловіка.
– Ви... не могли б покликати Міллі? – попросила я, зберігаючи на обличчі м'яку посмішку.
– Щось потрібно? – тон чоловіка здався стривоженим. Як і погляд.
– Ні, просто хочу, щоб вона поправила мені зачіску.
– З вашою зачіскою все гаразд, – він навіть чесно оглянув мою голову!
Ну що ці чоловіки такі нетямущі!
– У моїй кімнаті, – зніяковіло опустила очі я.
– Оу, – треба ж, цей мерзотник, протеже головного нелюда нашого містечка, теж вміє бентежитися! – Зараз.
Дейкер взявся озиратися. Міллі, яка завжди чергувала поблизу, одразу ж підлетіла до нас.
– Ходімо, я допоможу вам піднятися в кімнату, – почала щебетати, забираючи мою руку з чіпких лап Дейкера Адора. Я поспішила віддати йому недопитий келих.
Чоловік кілька хвилин розгублено дивився нам услід. Потім відвернувся і почав шукати когось поглядом. Мабуть свою злісну «сестрицю»!
Вийшовши з поля зору гостей, я припустила до себе швидким темпом.
– Щось трапилося? – схвильовано перепитала Міллі, наганяючи.
– Схоже, – тривожно озвалася я. – Де там цей Танза?
– Тут я! – відчинив двері моїх покоїв зсередини він самий.
– Що ви дізналися? – вимогливо запитала я, ретельно зачинивши їх за нами з Міллі.
– Сьогодні, Шейлі, – озвався Танза. – Як ми й припускали, прикриваючись весіллям, вони намагатимуться вивезти з шахт весь здобутий енер.
Енер, магічний камінь, найцінніший у нашому світі. Родовища якого Болстон із Дейкером давненько прибрали до рук, вбивши стількох людей! Енер дуже рідко зустрічається, а от нашій місцевій горі пощастило.
На ньому працює більшість артефактів та різних магічних пристроїв! Він самопоповнюється, його не потрібно заряджати, головне, правильно доглядати.
Отже, сьогодні. Я рішуче рушила до однієї з далеких кімнат, яка знаходиться за спальнею. Де ніхто, окрім нас, останні десять років не бував.
Мій... точніше, наш із хлопцями кабінет.
Міллі як завжди залишилася чатувати у вітальні, аби ніхто до мене не проривався.
Відкинувши фату, щоб не заважала, я схилилася над столом, на якому лежала мапа шахт та гірських доріг.
Танза взяв олівець:
– Ми два дні намагалися з'ясувати, звідки вони вирушають. Дізналися. Ось звідси, – обвів зворотним боком кружечок на мапі.
– Час? – уточнила я.
– Близько опівночі мають виїхати.
– Отже, перехопимо. Я буду.
– У тебе буде шлюбна ніч, – похмуро нагадав Танза.
– Чудова шлюбна ніч, мене все влаштовує, – посміхнулася я. Потім обійняла його: – Передай хлопцям, що я відбудуся від Дейкера. Знайду спосіб. Та він і сам напевно захоче взяти участь у перевезенні енеру!
– Навіщо йому, – знизав плечима Танза. – Швидше, буде алібі створювати, прикриваючись тобою.
– Значить, нехай кимось іншим прикривається. У нас все вийде! На цей раз ми затиснемо їх за яй... кхм... відберемо своє по праву.
– Відправлю звістку нашим до столиці, – кивнув Танза. – Щоб якнайшвидше збути.
Так, гроші нам були дуже потрібні. Батько ніколи не скупився, але... Його грошей з лишком вистачало на спокійне та безбідне життя сліпої доньки. Але не на утримання нашого підпілля, яке розрослося останнім часом. А просити більше, не наражаючи себе на ризик викриття, я ніяк не могла.
І мої хлопці теж відмовлялися від сидіння на моїй шиї. Вважали за краще самим себе утримувати. Райан взагалі на навчання накопичував – ми теж як могли допомагали.
На жаль, останню велику суму витратили на того, хай йому грець, слідчого. Який зник із усіма нашими грошима. Останнім, що ми від нього отримали – попередження не лізти у це.
Ми досі не знали, чи Болстон вважав його небезпечним і усунув, чи підкупив і змусив втекти. Але слідчого з того часу не бачили ніде, навіть у їхній гільдії не знали, куди він зник.
Над дверима брязнув дзвіночок – умовний сигнал від Міллі. Ох, і справді, щось я тут засиділася!
– Наречену вже обшукалися! – одразу ж підібрався Танза.
Я розпрямилася, фата, гобліни її забирай, зачепилася за крісло і злетіла з голови.
– Шейлі! – Танза тут же підхопив її, спробував прилаштувати на місце, щоправда, вийшло задом наперед.
– Я сама, – шикнула я, вихопивши фату у нього з рук, і кинулася назад через кімнати до вітальні.
Міллі приклала палець до губ, очима повела у бік вхідних дверей, у які акуратно стукали. Схоже, вже не вперше.
– Шейлі, люба, гості вимагають нашого весільного танцю та відкриття банкету. Як ти? – пролунав дбайливий голос Дейкера.
Ну до чого ж привабливий гад! Захотілося зашипіти від такої несправедливості.
– Одну хвилиночку, мілорде! – відповіла Міллі, докірливо глянувши на фату в моїх руках.
