Спочатку:
На сторінку книги
– Ану киш! – прикрикнула я на хлопців, які не хотіли покидати мою вітальню.
Танза замість потаємного виходу кинувся до шафи. Раян навіщось пірнув під диван, забившись подалі до стіни.
І лише Бейн сумлінно сховався за розсувною панеллю, залишивши собі невелику щілинку для підгляду.
Знав би недолугий наречений, що за його першою зустріччю з нареченою спостерігатимуть стільки сторонніх очей!
Поки я одягала сукню і зачісувала довге світло-каштанове волосся, Міллі стійко тримала оборону на вході.
– Ще секундочку! – відчинивши на мить двері, в черговий раз промовила в щілинку.
– Все гаразд? – пролунав ввічливий голос Дейкера.
– Будеш тут гаразд, коли за тебе заміж виходиш, – буркнув Танза зі свого укриття, щоб почули тільки ми.
– Так-так, ще хвилиночку, будь ласка! – одночасно з ним Міллі поспішила заспокоїти нареченого.
– Танза, ти теж хочеш за нього заміж? – з-під дивана хрюкнув Раян.
– Ммм... може, потрібна моя допомога? – запропонував наречений. Угу, альтруїст гоблінський!
– Ні-ні, що ви, пані роздягнена! Абсолютно, повністю роздягнена!
За дверима настала спантеличена тиша, і я лякнула подругу лютим поглядом. Щоб не перегинала.
– Міллі, ти його віднадити хочеш, чи навпаки, залучити? – хмикнув Раян.
– Наступного разу скажу, що ви втрьох роздягнені, – фиркнула йому тихо та, ведучи боротьбу з півнем у моїй зачісці.
– Це чому ж утрьох? – обурено прошепотів Бейн.
– Тобто, – пролунало з коридору, – мені почекати ще годинку?
Наречений жартує? Чи злиться?
– Головне, що не деньок! – радісно крикнула Міллі, дивлячись, як я підвертаю штанини костюма під спідницею, щоб не бентежити нареченого. Рукави кофти закривалися рукавами сукні, але їх теж варто було виправити.
Взагалі, було б цікаво постати перед Дейкером страхолюдиною та подивитися на першу реакцію. Але все ж таки мені потрібне укладання шлюбного союзу, а не його скасування. Тому ризикувати не стала.
– Може, йому там і постелити? – пирхнула я.
– Краще одразу за порогом, – буркнув з шафи Танза.
– Що? – долинуло з коридору. От вухастий!
– Принести вам матрац? – голосно передала мої побажання Міллі. За що одразу ж отримала два схвальні погляди від хлопців і один докірливий від мене.
– Моя наречена все ще роздягнена? – дивним вкрадливим тоном поцікавився Дейкер.
– Фі, пане, як не соромно! – крикнула Міллі, дивлячись, як я підфарбовую вії.
По суті, це мала робити вона, звісно. Але так швидше.
Пан кашлянув. Вже не знаю, чи від сорому, чи уявив, що з ним зробить мій батько, почувши подібні промови.
– Мені – ні, – озвався цей... цей... – Я цілком одягнений.
– Велике досягнення! – знову встряв Бейн з-за панелі.
– Готово, – тихо кивнула я, востаннє оглядаючи себе.
– Пані готова вас прийняти! – обрадувала Міллі нареченого, прочинивши двері.
Цього разу тиша у відповідь здавалася не тільки спантеличеною, але ще й заінтригованою.
– Ш-ш-ш! – пролунало з-під дивана. У цьому шипінні від Раяна складно було розрізнити моє ім'я, але я все ж таки розрізнила. Розгорнулася. І виявила голем, який зовсім забулася приховати.
– Ох! – вигукнула.
– Ой! – Міллі зачинили двері прямо перед носом нареченого, ледь не обрушивши стулку на цей самий ніс. – Вибачте, ще секундочку!
Метнувшись до крісла, я нашвидкуруч розвіяла голем.
– Що відбувається? – з підозрою запитав Дейкер. Так, треба закінчувати битву з інтер'єром, інакше війну з ворогами програю, так і не розпочавши.
– Перша зустріч з нареченим, пані дуже хвилюється, – мило посміхаючись, прощебетала Міллі, знову прочинивши двері.
– Вже можна? – з побоюванням спитав Дейкер, не поспішаючи підставляти фізіономію під черговий удар.
Мерзотник же, а на диво галантний з Міллі. Адже міг почати грубити прислузі, вимагати впустити його негайно. А він тут... заслужив очко у свою скарбничку. Зізнатися, не такого я чекала від запеклого негідника.
Цікавий із нього вийде суперник.
Я про всяк випадок торкнулася перенісся, пустивши легке заклинання на очі, щоб випадковий сфокусований погляд не видав мене. І кивнула служниці.
– Заходьте, лорде Адоре, – зробила кніксен дівчина, як ні в чому не бувало відчиняючи двері.
Ні, ну чого ж цей Дейкер Адор виріс таким вродливим-то? Ну гад гадом же, де справедливість?
Він трохи зупинився, брова з подивом, цілком радісним, ковзнула вгору.
Що, очікував побачити опудало? Ну вибач, не пощастило.
Втім, схоже, Дейкер вирішив, що дуже навіть пощастило. Як би йому не начхати було на майбутню дружину, а все-таки опудало поруч бачити не хотілося.
Нічого, любий, я тобі ще забезпечу те саме опудало.
А поки лише підвелася, сором'язливо посміхаючись. Простягла руку вперед, незряче водячи очима по простору.
– Дякую, Міллі, – кивнув Дейкер служниці з натяком, і та, вклонившись, залишила нас.
Але не сумніваюся, що теж припала до замкової щілини з того боку дверей.
– Радий побачити вас через стільки років, чарівна Шейлі, – Дейкер наблизився, торкнувшись моєї руки.
М'яко, між іншим. Зовсім не гидко. Правду кажуть, чарівним негідникам набагато простіше жити на цьому світі! І провертати свої мерзенні справи.
– Не можу відповісти тим самим, – зніяковіло посміхнулася я, із задоволенням спостерігаючи, як на його обличчі відбивається найщиріше здивування.
Втім, треба віддати належне, Дейкер досить швидко зрозумів, навіть нечутно «гепнув» себе по лобі і поспішив перепросити:
– Вибачте, Шейлі, якщо мої слова пролунали нетактовно. Обіцяю виправитися і надалі ставитись уважніше до ваших ммм... особливостей. Нумо допоможу вам...
Він повів мене до дивана, з цікавістю роздивляючись.
– У вас блакитні очі, – промовив раптом.
– Дійсно? Я вже й не пам'ятаю, – зітхнула я. – А у вас?
– Самі звичайні, карі, – легко відповів він.
Авжеж, звичайні. Дуже красиві, майже чорні! Магічні.
Дейкер допоміг мені сісти, ковзнувши долонею по талії в надто небезпечній близькості від викриття моєї сукні.
Все ж таки Дейкер маг, і сильний. Ще вчує що.
Здригнувшись, я трохи відсахнулася, і він одразу ж прибрав руку, вірно розцінивши мій жест.
– Вам не потрібно мене боятися, Шейлі, – промовив мирно. – Ваш батько довірив мені захищати вас, і обіцяю, я зроблю все, що в моїх силах, щоб ви нічого не потребували.
– Буду рада відчути себе за вами, як за кам'яною стіною, – посміхнулася я.
Яку завжди можна подолати. Добре, що ми з хлопцями давно підкорили всі навколишні стіни і зовні, і зсередини.
Втім, наречений каверзи в моїх словах не почув, лише м'яко стиснув мою руку.
– То що привело вас зі столиці до наших далеких країв, лорде Адоре? – запропонувала я тему для розмови.
– Для вас Дейкер, чарівна Шейлі, – ну до чого ж гарна усмішка! Добре, що я чари на очі наклала, бо задивилася б, і десять років тренувань не допомогли б!
Майже впевнена, що почула саркастичний пирх з-під дивана.
– І все-таки, лорд Дейкере? Адже ви з дитинства навчалися в столиці, і кар'єра там не в приклад нашому Ведемару...
– Ведемару моє рідне місто, – Дейкер так придушив зітхання, що я майже повірила в його ностальгію! – До того ж, мені тут запропонували одне важливе розслідування.
З боку шафи щось голосно стукнуло.
Дейкер підозріло глянув у той бік, але я навіть не сіпнулася. У, Танза! Взимку ще можна на вітер зіпхнути, але зараз спека, вікна навстіж і ніщо не колихнеться!
– Я... – судомно почала вигадувати, чим його відволікти, і вирішила одразу ж перейти до основної частини угоди: – Не зможу стати вам повноцінною дружиною... адже ви розумієте.
О, так, відволікти мені вдалося. На обличчі Дейкера проявилося явне заперечення з домішком подиву.
Як же все-таки корисно бути сліпою. Думаючи, що їх не бачать, люди дозволяють собі набагато більше емоцій.
– Чому ж, люба Шейлі? – голос не відбивав і частки тих думок, які проступали на обличчі.
– Але... я... Звичайно, я звикла себе обслуговувати, але там, де не можу, мені допомагає Міллі...
Перспектива допомоги служниці в такому інтимному питанні явно не прийшлася дорогому нареченому до смаку. І поки він не почав переконувати мене, що чудово впорається і без Міллі, я кілька разів моргнула.
Побачивши нижню губу, що задрижала, лорд Адор відступився.
– Звісно, я ні до чого не примушуватиму вас, дорога Шейлі. Дам вам час звикнути і... кхм... підготуватися.
– Дякую... – ледь чутно пробурмотіла я.
От і прекрасно. Звикатимемо і готуватимемося до самого розлучення! А там я повідомлю, що ти не виконуєш своїх подружніх обов'язків! Чи це не привід для розірвання шлюбу, який не відбувся?
– У вас же напевно є коханка, – знову пробурмотіла я.
Дейкер чи то закашлявся, чи то крекнув. З-під дивана йому підозріло підтакнув скрип паркету.
– Що ви, люба Шейлі, як я можу брати шлюб, не розірвавши всі інші порочні зв'язки?
І навіть не червоніє, паршивець!
– Ні-ні, – палко запевнила я, – я зовсім не заперечуватиму, навіть навпаки... Якщо вже я не можу дати вам те, що повинна дати повноцінна дружина... то ні в якому разі не обмежуватиму вас!
Ну хіба я не сама чарівність? Втім, судячи з шаленого обличчя нареченого, він ще не відчув всю глибину моєї чарівності.
Бери, доки дають! І радуйся, що на твою свободу не посягають!
– Кхм, ми повернемося до цього питання пізніше, – з'їхав наречений, все ж таки взявши себе в руки. – А зараз нумо поговоримо про щось приємніше.
– Розкажіть про розслідування, заради якого ви залишили столицю, – покірно погодилася я перевести тему.
– Це... дуже давня справа, – не надто охоче прийняв і нову тему наречений. – Схоже, один... ммм... злочинець, якого вважали загиблим, виявився цілком живим.
У шафі знову стукнуло.
– Та що ви? – злякалася я.
– Що це? – насторожився Дейкер.
– Привиди, – і оком не моргнувши видала я.
– Невже? – здивувався наречений.
– Бродять тут... невпокійні душі. Чекають, коли упокоять! – я дуже намагалася не крикнути у бік шафи, хто виявиться упокоєний, якщо не заспокоїться особисто.
– Потрібно буде викликати некроманта, – по-господарськи підійшов до справи Дейкер. Свій маєток не відбудував, а за мій береться!
– Викликали, – скорботно озвалася я. – Не допомогло.
Один із них, некромантів, якраз сидить за потайними дверима. На відміну від дружків – дуже тихо та пристойно!
– Розберемося, – Дейкер почав вставати у напрямку шафи.
