Раді Вас бачити!

― Слабо?

З цього слова починалися всі пригоди Ентоні Джейсона Ебшира. Варто було комусь засумніватися в тому, що він готовий піти на що завгодно і коли завгодно, як він одразу загорявся і ліз у пекло. Його друзі знали про цю його особливість і ніколи не втрачали шансу підловити Ентоні на ній. Як зараз, наприклад. Джей криво посміхався і дивився на нього, точно знаючи, якою буде відповідь.

― Шо вякнув? ― відразу озвався Ентоні. ― Мені? Слабо? Ти мене ні з ким не плутаєш, вугілля шматок?

― А тобі не здається, що це перебір, Ебшире? ― байдуже запитала Айворі, поки Джей повільно закипав, як завжди загальмовано реагуючи на расистське звернення. ― Все ж територія охороняється, та й кажуть, примари там водяться. Бракувало лишень, щоб тебе знову пов'язали.

До своїх п'ятнадцяти Ентоні вже встиг раз побувати в поліції, теж, до речі, за проникнення на приватну власність. Правда, тоді його просто посварили і відпустили, все ж таки він нічого не крав. Але хто знає, як цього разу піде? З іншого боку, напівсліпий та напівглухий охоронець Родрігез може його навіть не помітити, а паркан… Ну що паркан? Йому сто років, наче дірка не знайдеться.

― Ти охуїв мене так називать? Я на тебе зараз сам до суду потягну за образу! ― нарешті зреагував Джей. Ентоні та Айворі синхронно хмикнули. Було б що ображати.

― Все одно піду, ― всміхнувся Ентоні. ― Піду і доведу, що Робб ― боягуз, і нічого там насправді немає.

Робб, який весь цей час мовчки стояв поруч, дивився кудись у далечінь і курив, зміряв Ентоні похмурим поглядом. Він був на рік старший за них усіх і вічно вдавав, що через це він кращий за них, але варто віддати належне: зараз він зреагував як справжнісінький нудний дорослий.

― Ну і доводь, мені начхати. Нехай тебе пов'яжуть або ти вб'єшся в цьому сраному шпиталі, мене це ніяк не стосуватиметься.

― Та що ти там такого побачив? ― зітхнув Джей. ― Дупу Родрігеза? Або як він у носі колупався?

Робб від нього лише відмахнувся. Він жив поряд із покинутим військовим шпиталем часів чи то першої, чи то другої світової війни. Наче там залишилося якесь обладнання, речі, принаймні охоронець цього місця все ще отримував зарплату і відганяв цікавих. Але всіх лікарів і хворих перевели звідти вже, напевно, років з десять, та й прибирати в приміщеннях давно припинили. Пара вікон були розбиті місцевими хлопчиками, що змагалися у влучності, а сама будівля обросла купою легенд про привидів та іншу нечисть. Зазвичай Робб їх і розповідав, а може, навіть сам вигадував, але вчора ввечері, пізно повертаючись з прогулянки їхньої компанії, він щось побачив. Що саме, знала лише Айворі, але, зважаючи на все, це було щось реально страшне. Робб правильно вчинив, що розповів їй, бо коли про цю історію почув той самий Ентоні, він засміяв її. Власне, тому Джей і ляпнув, що самому Ентоні було б слабо залізти в шпиталь, а Ентоні, як завжди, вирішив, що зробить. Чого б йому це не вартувало.

― Значить, я дістаю фотки шпиталю, доводжу, що це просто стара розвалюха, а Робб визнає, що навалив у штани через неї, ― вдоволено заявив Ентоні і зістрибнув із паркану, на якому дивом утримував рівновагу весь цей час. ― Мені подобається. Почну прямо зараз.

З цими словами він вийшов із закутка за школою і звичним розхлябаним кроком попрямував на околицю міста. Ніхто зупиняти його не став, тільки Робб сплюнув чітко в те місце, де кілька секунд тому були ноги Ентоні.

Як тільки компанія виявилася досить далеко, Ентоні поліз перевіряти заряд телефону: якщо він збирався знову лізти в пригоду, треба було переконатися, що він зможе хоча б зателефонувати, щоб його витягли, коли він потрапить у справжню дупу. Чомусь сумнівів у тому, що потрапить, не було ні на мить. До того ж у телефоні був ліхтарик і якась камера, що було б дуже доречним у занедбаній будівлі. Якщо доведеться перелізти через дріт чи бите скло, у Ентоні є куртка, а більше для підкорення закинутої будівлі нічого й не потрібно.

Місто, в якому він жив, було крихітним, і містом називалося з великою натяжкою. Тут всього-то була одна центральна площа з мерією, один нудний музей, присвячений військовим діям у цій місцевості, бібліотека, поєднана з архівом, і той самий занедбаний шпиталь, який був єдиною визначною пам'яткою. Ентоні і десяти хвилин не витратив, щоб дістатися від двору закритої на вихідні школи до старої будівлі, навіть незважаючи на те, що вона знаходилася на околиці. Старі ковані ворота покрилися іржею і напевно заскрипіли, якби хтось спробував їх відчинити, але їх не чіпали вже багато років, а користувалися лише невеликими дверцятами в них, які майже впритул підходили до будки охорони.

― Маленький диявол! Провалюй звідси! Зона закрита для відвідувань! ― раптом закричала будка. Точніше, не будка сама по собі, а Родрігез, що сидів усередині, але через те, що видно його не було зовсім, створювалося враження, що репетує все ж таки будка.

"Ось і перша примара цього місця", ― подумав Ентоні з усмішкою, але вголос відповів тільки:

― Знаю, знаю, я просто повз проходив.

Сперечатись зі старим, а тим більше просити його впустити відвідувача в шпиталь, не було ніякого сенсу: той вдало не чув половини аргументів, тому перш ніж він розібрав його слова, Ентоні рушив далі, обминаючи шпиталь уздовж паркану. Зайти з парадного входу в нього не було жодного шансу, а от з боку лісу варто було спробувати.

Насправді Ентоні не дуже багато знав про шпиталь. Начебто він був побудований на початку ХХ століття і працював досить довгий час, як належить: спочатку для військових, потім і для цивільних. Щоправда, у військових до останнього були привілеї, наприклад, вони отримували більш просторі окремі палати, могли проходити реабілітацію за рахунок держави, і багато іншого. Принаймні так говорила сусідка Ентоні, мадам Бернадетт, спілкуючись з його матір'ю за чаєм раз на місяць за якоюсь їх спільною, невідомою хлопцю, традицією. Зараз же шпиталь більше нагадував будинок-примару зі страшної історії, а парк за ним, який колись був улюбленою зоною для прогулянок хворих, розрісся і став природним продовженням лісу за ним. Розділяв парк і ліс тільки старий паркан, який дивом ще не розтягли на металобрухт, і колючий дріт поверх нього. Останній протягнули, коли шпиталь залишив останній пацієнт, а територію оголосили закритою та мало не засекреченою місцевістю.

Пройшовши трохи вздовж паркану і усвідомивши, що за всі роки той не спромігся навіть трохи покоситися, Ентоні, зітхнувши, зупинився біля місця, де колючий дріт був прим'ятий. Доведеться дертися тут: високо, але цілком реально, особливо якщо пощастить нічого не порвати. Переклавши з кишень куртки в джинси телефон і якісь дрібнички, Ентоні почав штурмувати паркан. Разу з третього йому вдалося видертися по залізних перетинках до самого верху і, перевалившись на той бік, з шумом впасти в сухі гілки та листя. Куртка цілою, на жаль, не залишилася: коли Ентоні стягував її з колючого дроту, підкладка розірвалася одразу в трьох місцях. Варто не забути зашити її до того, як мати помітить, бо знову почнуться питання і сварки.

― Ну і що могло тебе так налякати, а, Роббе? ― пробурмотів Ентоні собі під ніс, окидаючи поглядом покинутий парк. Дерева розрослися і тепер виглядали майже так само, як їхні сусіди по той бік огорожі; клумби, де раніше росли квіти, тепер були вкриті бур'янами; ставок став болотом, і тільки колись ретельно викладені бруківкою алеї не втратили своєї форми. Пейзаж був скоріше заспокійливим, ніж лякаючим. Щоправда, варто було пройти трохи вглиб парку, та картина змінювалася.

Шпиталь будувався буквою "П" і мав щось на кшталт внутрішнього двору між правим та лівим крилом. Тут у купу були звалені інвалідні візки ― це перше, що впадало в око. Потім уже були і чорні провали вікон, і забиті дошками двері, і запах покинутого місця, що складався з пилу, потерті та іржі. Коли Ентоні підійшов ближче до будівлі, з карнизу злетіли з гучним карканням ворони, гублячи на шляху пір'я.

"Похмуріше нікуди", ― подумав Ентоні, сумно дивлячись на все це. Але сумувати поки що було рано. Діставши свій телефон-розкладачку і повернувши його камерою до себе, Ентоні зробив перше селфі на тлі шпиталю і відразу надіслав його на номер Робба з підписом: "Сикло". Відповідь прийшла напрочуд швидко: "А зайти всередину сикуєш?".

Ентоні цикнув. Робб злякався навіть на відстані, а тепер викаблучується. Ну, нічого, він йому ще покаже.

***

― А ти не перегинаєш? ― запитала Айворі, як завжди не висловлюючи зацікавленості у питанні ні голосом, ні виразом обличчя. ― Він же реально туди полізе. Вб'ється ще.

― Похуй, ― просто відповів Робб. ― Він і так заїбав, нехай лізе куди хоче, чортів сопляк.

― І не кажи, ― хмикнув Джей і відібрав у друга чергову цигарку. ― Він тільки на півтора року тебе молодший, а бісить… жахливо. І все ж таки провокувати його... Таке.

Робб зміряв його своїм похмурим поглядом і простяг запальничку. За секунду Джей уже затягувався димом.

― А сам що зробив? Не провокував?

― Я вважаю, що ви все одно переборщили, ― буркнула Айворі невдоволено. Її густі чорні брови сповзли до перенісся, а губи стиснулися в тонку лінію. ― У вас можуть бути проблеми через це. Почасти шпиталь ― військова територія. Та й самі знаєте, що про нього говорять.

― У нас не буде проблем, якщо Ентоні не настукає, ― хмикнув Джей. ― А він не настукає, надто благородний для цього. Шляхетний дебіл, блін, випендрюється як може, а на ділі ссе, як усі. Якщо якась примара відірве йому голову, це буде виключно його проблема, і я станцюю на його могилі.

― Який ти злий, однак, ― посміхнулася Айворі. Джей скривився і швидко заткнувся. ― Ідемо краще на піцу, поки Ентоні не повернувся: брудний же прийде, а це апетит псує.

***

Ентоні заліз у шпиталь через вікно підвалу, сподіваючись, що сходи між поверхами ще цілі. Він із задоволенням сунувся б на перший поверх, але просто не діставав навіть до підвіконня, а ґрати на підвальних вікнах і так уже бовталися на одному чесному слові.

Усередині пахло вогкістю, а в кутку кімнати щось копошилося. Коли ноги Ентоні вдарилися об підлогу, під підошвами кросівок заскрипіло скло, а до стін з характерним звуком розбіглися щури, дряпаючи кігтиками бетон. Дверей видно не було. Світло з вікон, що знаходилися майже під стелею, невірно освітлювало кімнату, наповнену всяким мотлохом. Дивно, що Ентоні не впав на нього: мабуть, цим ходом до нього користувався ще хтось. Придивившись, можна було розрізнити серед сміття старі ковдри, каталки, якісь відра, шафи та панцирні сітки зі старих ліжок. Останніми бігало щось маленьке, спритне і явно гидке.

― Тут немає ніяких привидів, ― пробурмотів Ентоні собі під ніс і здригнувся від луни, що прокотилася приміщенням. Ідея говорити із самим собою для підбадьорення виявилася не такою вже вдалою. Увімкнувши ліхтарик на телефоні й уважніше оглянувши стіни, Ентоні з тихим стогоном все ж таки побачив двері: вони були під завалом з того самого сміття, яке в основному складалося з брухту. ― А щоб його!..

Щоб повернутися назовні і спробувати влізти в інше вікно, довелося б щось підставити, щоб дотягнутися до високого підвіконня: усередині воно виявилося набагато вищим, ніж зовні. Вибираючи між двома лихами, Ентоні вирішив спробувати вибратися в коридор. Знову знявши куртку і обмотавши нею руки, він з гримасою відрази на обличчі скинув з купи сміття перший матрац. З нього на всі боки побігли якісь комахи, найбільше схожі на великих тарганів. Хоч не клопи, та й то добре.

Спочатку матраци видавали страшні скрипучі звуки, але Ентоні швидко звик і вже за чверть години опинився з ліхтариком у руці перед дверима зі зламаним замком. Як і належить страшним дверям у страшному покинутому будинку, вони теж рипіли.

У коридорі було темно, хоч око виколи, а з відкритого отвору віяло холодом. Ентоні нервово ковтнув слину і спрямував промінь ліхтарика в темряву, майже відразу скрикнувши: з темряви на нього пильно дивилося жовте обличчя.

― Господи, ― пробурмотів Ентоні, повільно видихаючи. Лише плакат на стіні навпроти: дядько Сем зі своїм безглуздим циліндром з зірками. Плакат вицвів, але явно був надрукований не сторіччя тому, швидше за все, хтось вирішив пожартувати над колегами, або відразу після закриття шпиталю — над аматорами, що полюбляли лазити в закриті будівлі. Власне, чим далі, тим чіткіше Ентоні усвідомлював, що він тут далеко не перший паломник по старих палатах: спочатку надто легко піддані ґрати на вікні, потім розчищене місце під ним, та й двері завалені зсередини кімнати. Навіщо хтось вирішив, що двері треба забарикадувати, Ентоні вважав за краще не думати.

Коридор був довгий і темний, але в кінці, що був ближче до кімнати, виднілося світло з першого поверху і сходинки нагору. Інший кінець приховувала темрява, і Ентоні туди не тягнуло від слова зовсім. Підсвічуючи собі дорогу телефоном, він рушив на світло, уже спокійніше оглядаючи стіни і підлогу: зважаючи на все, підвал служив складом та підсобними приміщеннями для персоналу. На одній із дверей було видно потемнілу та припалу пилом табличку "Стороннім вхід заборонено", по підлозі бігали павуки, посеред коридору стояло інвалідне крісло, а ось біля рентгенівського кабінету, майже біля самих сходів, збереглася лавочка для пацієнтів, які чекали в черзі. На сходах, що ведуть на перший поверх, купою валялася медична форма.

Коли Ентоні вже заніс ногу, щоб піднятися нагору, як у темному далекому кінці коридору щось упало з металевим брязкотом, і луна від цього звуку прокотилася коридором. Ентоні завмер. Серце пішло в п'яти, а потім злетіло до горла і забилося так, ніби збиралося вискочити через рот і втекти подалі від цього місця.

"Просто протяг, ― сказав собі Ентоні, змушуючи ноги рухатися і переступати сходинки, ― просто я відчинив двері і пустив протяг, ― повторював він про себе, дивлячись рівно вперед, на світло, ― навіть обертатися не буду, щоб подивитися".

Ноги слухалися насилу, ніби щось їх гальмувало, але все ж таки переступали. Сходинка за сходинкою, все ближче до денного світла. Останній крок виявився найскладнішим, і Ентоні міг би присягнутися, що холодний вітерець в останній момент торкнувся його потилиці. Але варто було йому опинитися в денному світлі, і страх відпустив миттєво. Наче стискаючі горло і ноги кайдани розсипалися і дали спокійно вдихнути. Ентоні нарешті дозволив собі обернутися: звичайно, на сходах, що вели до темного підвалу, нікого не було.

А ось перший поверх і хол шпиталю заслуговували на увагу. Тут були величезні вікна, завдяки яким освітлення було таким же яскравим, як і на вулиці. Вони ще залишилися цілими, з усіма складними візерунками рами. Хол займав два поверхи. Якби Ентоні зайшов через центральні двері, йому би відкрився гарний вид на закруглені сходові прольоти, що вели на балкон другого поверху, і старі ліфти з ручними дверима. Під стелею висіла величезна люстра, з лампочками, схожими на свічки, і в її скляних підвісках відігравало сонячне світло. Праворуч і ліворуч йшли широкі коридори, які, швидше за все, вели до якихось медичних кабінетів. На відміну від підвалу, тут майже не було сміття, хіба що шматки шпалер, що відсиріли, валялися під стінами, та на сходах лежала самотня декоративна плитка, що відвалилася від стелі.

Ентоні подумалося, що невеликий ремонт міг би привести це місце в порядок, знову зробити шпиталем чи санаторієм: клієнтів набралося б порядно, навіть на таку величезну кількість палат. Дивно, що це місце взагалі закинули, навряд чи воно зазнало серйозних збитків, хоча з якоїсь причини його все ж таки закрили…

Вирішивши не зациклюватися на цих думках, Ентоні зробив ще пару фотографій на тлі парадних дверей та центральних сходів, а потім рушив далі – на другий поверх. Ходити по бічних коридорах він не ризикнув, все ж таки Родрігез міг побачити його у вікно, тому забіг нагору центральними сходами.

З балкона було краще видно люстру, виявилося, що вона трималася на одному чесному слові: кріплення вигнулися, і здавалося, один протяг — і ця краса з гуркотом упаде на підлогу. Також стало видно, що ліфт не працював. Якщо на першому поверсі ґрати були закриті на замок, і за ними було видно тільки шахту, то на другому поверсі можна було зазирнути в цю шахту і виявити, що кабіни немає ні зверху, ні знизу. Це було як мінімум дивно.

***

Рудий юнак з цікавістю оглядав коридори та спорожнілі палати. Було помітно, що тепер йому зовсім не страшно, він навіть штовхнув знайдену на підлозі одного з кабінетів клізму з таким капосним виразом обличчя, що його самовпевненості можна було лише позаздрити. Гарний юнак, цікавий, як належить у його віці. Правда, не все в його діях було зрозуміло: час від часу він діставав з кишені смішну коробочку, що розкладається, корчив їй пики і натискав кнопки. Мабуть, це якась нова мода?

Перший за останні роки відвідувач цих коридорів був не найакуратнішим, але найвеселішим із тих, що в принципі відзначали це місце візитом з часу закриття. Спостерігати за ним було цікаво та весело. Особливо коли він знайшов анатомічний скелет в одному з кабінетів та розіграв із ним цілу гумористичну сценку.

Але коли він почав підніматися на верхні поверхи, це викликало певні побоювання. Все ж конструкції шпиталю потребували ремонту ще до його закриття, а через дах, що вічно протікає, будівля взагалі знаходилася в аварійному стані. Час був втрутитися і вберегти хлопця від серйозних травм.

***

Ентоні оглянув другий і третій поверхи з цікавістю юного дослідника, який опинився в печері зі скарбами. Звичайно, обладнання тут особливо не було: що можна було вивезти, вивезли, а що не можна було, прибрали кудись, мабуть, у підвал, як і матраци з каталками. Зате залишилися меблі та документація. Столи, що покосилися, підгнилі шафки, підточені комахами і часом стільці під шаром пилу. Чим вищим був поверх, тим брудніше було навколо. Вже на третьому Ентоні помітив сліди на стінах: ніби хтось вище розлив воду, а на четвертому поверсі взагалі виявив дірку в стелі. Прогнилі дошки просто обвалилися, зате завдяки цьому провалу стало зрозуміло, що п'ятий поверх по суті є горищем і зберігає в собі коробки з документацією по старих пацієнтах. Один металевий ящик провалився разом із підлогою, і Ентоні з цікавістю зазирнув у нього: велика частина паперів розповзлася або відсиріла настільки, що в них завелося нове життя, але були й папки, зруйновані часом і вологою лише по краю.

Прізвище цього хворого попливло, але ім'я ще можна було розібрати: “Майкл”. Судячи з дати, він був тут у двадцятих роках, а це означає, що папери зберігалися майже дев'яносто років. Ентоні хотілося б розібрати, що саме лікував тут якийсь полковник Майкл, але де записи не розпливлися, вони були написані таким почерком, що неможливо було розібрати і слова.

"От би їм нашу вчительку правопису", ― подумалося Ентоні. Перед уявою тут же встали серйозні чоловіки з вусами, що сидять за шкільними партами, і місіс Шовальтер, яка кричала б на них: "Пишеш як курка лапою! Ще один рядок цього непотребу, і я скаржитимуся твоїм батькам!". Ентоні посміхнувся своїм думкам і пішов шукати прохід на горище: можливо, там залишилися інші, менш пошкоджені документи. Він би з цікавістю почитав їх.

Сходинки нагору знайшлися досить швидко, наприкінці коридору, за дверима, що покосилися на петлях. Сходи були дерев'яні і не викликали довіри, але цікавість була сильнішою. Варто було Ентоні зробити перший крок, як йому ніби хтось у вухо прошепотів:

― Не треба…

Ентоні завмер і прислухався до своїх відчуттів. Страху не було, але з'явилося почуття, ніби хтось стоїть поруч, просто за плечем, навіть тепло відчувалося, як від людини. Але Ентоні був тут один, хоч би як крутив головою.

― Не ходи туди, там небезпечно, ― знову з'явився голос, і вухо ніби обдало теплим повітрям, як буває, коли хтось шепоче тобі посеред уроку, перегнувшись через парту.

― Ніфіга собі уява розігралася, ― пробурмотів собі під ніс Ентоні. ― Роззирнусь нагорі, і треба вибиратися звідси…

Залишалося тільки остаточно переконати себе, що це була гра уяви, а не дах у когось поїхав, але з цим Ентоні впорався швидко, особливо при тому, що більше голос він не чув. І все ж сходами він піднімався обережно, вибираючи місця посухіше і надійніше.

Горище виявилося похмурим і вологим місцем: ні вікон, ні інших джерел світла, хіба що та сама дірка в підлозі та місці, де з'їхала дахівка (чи чим там крили дах у цій будівлі?). У цих просвітах навіть була своя естетика, але перш ніж рушити до них, Ентоні все ж увімкнув ліхтарик. Практично скрізь стояли такі ж металеві ящики, як той, що валявся внизу. Ближче до входу були й картонні коробки, мабуть, із картами останніх пацієнтів. На жаль, ці коробки не вберегли вміст від вологи, що стояла тут, і давно покрилися пліснявою і покосилися. Не те щоб металеві ящики виглядали краще, але хоч трохи зберегли первісний вигляд.

Повільно пробираючись вузькими проходами між документацією, Ентоні намагався розібрати при невірному світлі ліхтарика роки, зазначені на ящиках. Вісімдесяті, сімдесят п'ятий, сімдесят другий, шістдесят дев'ятий… Коли Ентоні дістався початку сорокових років, папок стало так багато, що в один ящик часто не містився навіть один місяць. Мабуть, це місце було популярним у воєнний та післявоєнний час. Воно й не дивно.

Підлога під ногами скрипіла. Можливо, раніше тут і було якесь додаткове покриття, але схоже, до сьогодні воно не дожило. Підбираючись дедалі ближче до дірки, Ентоні все більше дивився під ноги, а не на папери. Звичайно, у випадку чого, падати недалеко, але все одно буде неприємно, якщо зверху на нього впаде важкий ящик.

― Стій! ― пролунав крик у самому вусі Ентоні, і той завмер як укопаний, з піднятою в повітря ногою. Знову той голос, що шепотів йому на сходах. Але цього разу це був крик, а не шепіт. Ентоні навіть здалося, що він чує луну від нього, і через це боявся поворухнутися. Лише через хвилину, коли стояти так стало складно, він акуратно опустив ногу на колишнє місце. Страху не було, тільки шок, ніби на нього дуже раптово накричали, що власне й сталося. Можна було припустити два варіанти того, що відбувається: або у Ентоні прокинулася друга особистість з даром передбачення і зараз попереджає його про небезпеку, або з ним говорить досить турботливий привид. Ще з хвилину подумавши, Ентоні обережно запитав:

― Там небезпечно? Підлога прогнила?

― Так, ― відразу почулася відповідь над вухом. Ентоні різко обернувся, але нікого не побачив. Знову. І все ж таки присутність іншої людини тут відчувалася і дуже явно. Тепер можна було відчути його погляд.

― А… є спосіб пробратися далі? Я б… Я хотів би дістати старі документи, медичні карти людей, які тут лежали. Якщо можна, ― останні слова Ентоні ляпнув, подумавши про те, що коли говорить із примарою, то мабуть, варто бути чемним. А то мало що той подумає про нього, ще чого доброго, вирішить, що простіше позбавитися надокучливого візитера, ніж рятувати його шкуру.

― Боюсь, що ні, ― сумно повідомив голос, ― далі дошки не просто в аварійному стані, але ось-ось впадуть через будь-яке додаткове навантаження, а вхід на горище з іншого боку завалило цими самими ящиками і коробками. Тож, боюся, тобі доведеться задовольнятися документами виключно до тридцять дев'ятого року.

А привид балакучий виявився. А може, це не привид? А просто безхатько, що сховався десь за ящиками і розігрує Ентоні. Хоча навряд чи голос звучав практично поряд, сховатися було б ніде.

― Зрозуміло, ― розгублено пробурмотів Ентоні. ― Моє наступне питання прозвучить досить нетактовно, але знаєш, я зобов'язаний знати, і таке інше… ― він повільно видихнув, різко вдихнув і на одному подиху випалив: ― Ти ― справжнісінький привид? Типу як мертвий? Мертвий, що застряг у цьому світі і не здатний піти в інший?

На секунду на горищі повисла тиша, і Ентоні навіть встиг подумати, що з котушок зовсім з'їхав і розмовляє сам із собою. А потім він почув сміх: тихий, але такий щирий і теплий, що останні тіні страху та побоювання відступили. Разом зі сміхом, привид почав ніби проявлятися, складатися з проникаючих на горище сонячних промінців: кучеряве світле волосся, широке усміхнене обличчя, зморшки біля очей, рука, що прикриває всміхнений рот, воріт невизначеного кольору сорочки, застебнутої на всі ґудзики. Незнайомець сяяв і був схожий на маленьке людиноподібне сонечко в цьому похмурому місці. Мимоволі Ентоні, побачивши цю примару, вголос ляпнув першу асоціацію, яка спадала на думку:

― Янгол?..