Раді Вас бачити!

Перш ніж знову поткнутися до шпиталю, Ентоні зазирнув додому і перебрав свої речі. Для початку він узяв ліхтар, який би світив яскравіше за телефон, захопив складаний ніж ― подарунок від одного з "друзів" матері до дня народження, склав у рюкзак трохи їжі та літр води, забрав зубну щітку та теплий плед із шафи. Нашвидкуруч приготувавши собі вечерю і з'ївши її, він також написав записку матері про те, що ночуватиме у друзів, і прикріпив її магнітом до холодильника. Тепер все було готово, і можна висуватись.

Буквально на сходовому майданчику Ентоні зіштовхнувся із сусідкою – мадам Бернадетт.

― Кудись збираєшся, пустунчику? ― з теплою усмішкою спитала вона. Це прізвисько "пустунчик" прилипло в її виконанні до Ентоні намертво, хоча він не вважав себе ні маленьким, ні тим більше пустуном. Трохи злочинцем ― може бути, але не пустунчиком. Проте злитися за це все на мадам Бернадетт не мало жодного сенсу ― вона б просто не помітила.

― До друзів на ночівлю, ― збрехав Ентоні, й вухом не повівши. Хоча частково це було правдою. ― Ось навіть речі прихопив. Матері записку залишив, бо вона просила не дзвонити без вагомого приводу.

― О, зрозуміло, ― кивнула мадам Бернадетт і окинула його з ніг до голови уважним поглядом. ― Сподіваюся, ти не змусиш її переживати за себе?

― Ні, звичайно, мадам, ― поспішив запевнити її Ентоні. ― Якщо що, телефон у мене із собою.

― Добре, ― кивнула вона, ― повеселись там із друзями.

Закінчивши розмову, Ентоні відразу вилетів на двір. Його не полишало відчуття, що сусідка йому не повірила: цей її пронизливий погляд завжди викликав такі емоції, і вони ж підштовхували швидше рушити в дорогу, щоб його ніхто не встиг зупинити.

По вулицях Ентоні майже біг. Темніло сьогодні раніше звичайного через шторм, що насувався. Можливо, дощ обійде стороною їхнє містечко, а може, все ж таки вибухне грозою прямо тут. Втім, нічого страшного, в шпиталі, напевно, знайдеться сухий кут.

Цього разу Ентоні не став проходити повз пост охорони, а відразу звернув у ліс. Сонце ще не зайшло за обрій, але під кронами дерев уже стояли сутінки. У якийсь момент Ентоні навіть здалося, що він загубився, але паркан з колючим дротом, що виринув через зарості, відкинув усі сумніви.

У сутінках госпіталь виглядав ще більш лякаюче, ніж при світлі дня. Чорні вікна, як порожні очі, викликали мурашки по шкірі, а звалище старих візків, якщо дивитися на нього бічним зором, здавалося мало не монстром. Ентоні довелося зробити глибокий вдих і видих, щоб узяти себе в руки і припинити нервово озиратися на всі боки.

"Всередині немає нічого страшного, всередині немає нічого страшного, всередині немає нічого страшного", ― бурмотів про себе він, пробираючись через підвальне вікно всередину будівлі, ― "там тільки Айзек. А він не страшний, навпаки, навіть дуже красивий".

Усередині було темніше, ніж минулого разу, так що Ентоні одразу дістав ліхтар, але перш ніж його ввімкнути, усвідомив, чому мадам Бернадетт дивилася на нього з такою підозрою: ліхтар стирчав з бокової кишені рюкзака, видно будь-кому. Ентоні й сам би собі не повірив, ну хто ж носить ліхтар на ночівлі? Хоча, звідки б мадам похилого віку знати, чим підлітки займаються на ночівлях? Може, шоу тіней влаштовують.

Комахи та щури розбіглися з-під ніг Ентоні, варто було йому клацнути перемикачем: скрип кігтів по бетону виразно чути майже в повній тиші навколо. З відкритих з минулого разу дверей на Ентоні дивилося бліде обличчя з плаката в коридорі. Вирішивши не витрачати час на порожні страхи, хлопець рушив відразу до виходу. Власні кроки розносилися луною серед голих стін, звучали якось неприродно, і навіть стрибаюче світло ліхтаря не могло принести спокій у заячу душу Ентоні. На півдорозі йому почулося якесь шарудіння в іншому кінці коридору, і Ентоні автоматично розвернувся подивитися. Промінь світла ковзнув по стінах і потонув у темряві за спиною. Протилежного кінця коридору було не видно, ніби морок його з'їв, і від цього ставало тільки страшніше. Глибоко зітхнувши, Ентоні змусив себе рухатися далі. Сходами нагору він піднімався мало не бігом.

Вгорі ліхтар Ентоні вимкнув. Не тому, що тут було досить світло, швидше навпаки, але для того, щоб не дати знати про себе. Він гадки не мав, коли Родрігез іде додому, тому цього разу намагався не світитися у вікнах і взагалі бути менш помітним. Зітхнувши з полегшенням, коли підвал залишився позаду, Ентоні роззирнувся: без сонячного світла навіть хол першого поверху здавався не таким гарним і просторим, радше був традиційною сценою для початку фільму жахів. Тут було чути протяги, що гуляли шпиталем і завивали в щілинах, скрип якихось металевих чи то кріплень, чи частин архітектури, а ще — тихий брязкіт скляних підвісок на величезній люстрі під стелею. Останнє хоч і було саме по собі не таким лякаючим, але разом з іншими звуками створювало ту ще атмосферу.

Усвідомивши, що довго в такій обстановці сам не простягне, Ентоні забив на обережність і злетів сходами, тупаючи ногами: треба було знайти Айзека, і терміново, інакше він накладе в штани, як перелякана дитина.

***

― Хтось прийшов до нас повеселитися, ― грайливо промуркотів один голос, високий і манірний.

― Хто ж це? ― запитав інший ― повільний і скрипучий.

― Хлопчина, ― відповів йому перший, ― молодий і наляканий хлопчина, який ось-ось накладе у свої вузькі штанці.

― Хлопчик ― це добре, люблю молодих: вони, коли перелякані до смерті, пахнуть краще за всіх, ― повідомив третій голос, низький і звучний, що відбивався від кам'яних стін луною.

― Але ми поки що не можемо до нього дотягнутися, ― зітхнувши, констатував перший голос. ― Ще не ніч, ще треба трохи почекати.

― Сподіваюсь, він не встигне втекти від нас до того часу, ― пробурчав другий голос. ― Я хотів би його скуштувати.

― Він іде нагору, ― сказав перший голос переможно, ― а це означає, що нікуди він від нас не втече! Більше того, ми зможемо пограти з ним. Ах, як давно я ні з ким не грав!

― Головне, щоб твої ігри не скінчилися, як минулого разу, ― невдоволено буркнув третій голос. ― Тоді двоє від нас утекли.

― Ну так решту чотирьох ми зловили, не розумію, чим ти незадоволений, ― пирхнув перший голос.

― Не сваріться, ― вкрадливо вставив четвертий голос. ― Цього разу нікому не втекти.

***

До бібліотеки Ентоні практично влетів. Тут було найсвітліше і тому якось комфортніше. Мабуть, на ночівлю варто було залишитися саме тут, але...

― Айзек? ― обережно покликав він, озираючись на всі боки, готуючись побачити сонячну примару в будь-якому кутку або навіть у тому ж кріслі, де залишив його востаннє. Але примари ніде не було. ― Айзеку! ― вже впевненіше покликав його Ентоні. Зрештою, вікна бібліотеки виходили не з парадного боку шпиталю, Родрігез із його слухом навряд чи його почує. Але від оклику в кутку лише закопошився жирний щур.

Що, як Айзек не прийде? Що, якщо його взагалі намалювала уява Ентоні в ніч вже після відвідування шпиталю? І насправді Ентоні доведеться цілу ніч провести в цьому страшному місці на самоті... Від такого припущення по шкірі пішли дрижаки, а на потилиці виступив холодний піт. Мало того, що один у страшному місці, так ще й із роздвоєнням особистості, приїхали, аби його перегорнуло та гепнуло.

Але довго тонути у своєму страху Ентоні не дали: хмари на горизонті розступилися, пропускаючи останні промені західного сонця та освітлюючи бібліотеку теплим світлом. А з цього світла тут же почали складатися знайомі контури, тільки цього разу Айзек не усміхався, він був стурбований.

― Ентоні! Тобі тут не можна залишатися! ― випалив він майже одразу. ― Іди негайно, поки не стемніло зовсім!

― Що?.. Але... ― від несподіванки Ентоні затнувся і майже секунду розгублено дивився на Айзека так, ніби вперше його побачив. ― Але ж ти сказав, що я можу приходити коли захочу…

― Я не думав, що ти захочеш прийти вночі! ― відчайдушно вигукнув привид, заламуючи руки. ― Вночі тут відбуваються страшні речі, Ентоні, тобі треба бігти негайно.

― Але ж ти тут, з тобою мені буде зовсім не страшно, ― випалив Ентоні, дивлячись на Айзека з надією. Але той не перейнявся його словами і, здається, почав тільки сильніше хвилюватися. Він підлетів до Ентоні і стиснув його плечі своїми напівпрозорими руками, його обличчя опинилося прямо навпроти Ентоні. Було дивно бачити крізь очі, лоб, брови, щоки і навіть ніс Айзека небо і останні промені сонця. Від цього сльозилися очі, але Ентоні намагався рідше кліпати, бо так близько розглянути цю примару йому навряд чи ще колись вдасться.

― Ентоні, я зникаю, коли немає сонця, я не зможу залишитися з тобою тут на ніч, і захистити тебе не зможу, розумієш? Вночі тут мешкають зовсім інші привиди і, повір мені, вони менш дружелюбні до гостей. Тому, прошу тебе, біжи звідси, поки не стало надто пізно. Коли настає темрява, вони приходять, розумієш? Тобі треба піти, доки вони не прийшли, обіцяєш мені? Обіцяєш мені бігти так швидко, щоб аж у вухах свистіло?

Ентоні загальмовано кивнув головою. Він погано розумів те, що відбувається, але хвилювання Айзека передалося йому. Крізь його обличчя він бачив, що сонце вже майже сіло, а хмари ось-ось знову затягнуть останній світлий шматочок неба. Що станеться після цього, Ентоні поки не знав і не був певен, що хоче дізнатися.

― Добре, а тепер біжи, Ентоні, прошу тебе, біжи. Інакше ми ніколи більше не зможемо зустрітись!

― Стривай, а якщо я піду зараз, то я зможу ще повернутися? У ясний день, наприклад? ― Ентоні бурмотів розгублено, чуючи зі сказаного Айзеком тільки те, що його цікавило саме зараз. Решта пролітала повз вуха, затримуючись тільки десь у пасивній пам'яті.

― Так, так, але зараз тобі треба бігти, чуєш? З усіх ніг бігти до виходу. Щойно опинишся за парканом – будеш у безпеці. Запам'ятав?

― Угу, ― кивнув Ентоні.

― Тоді біжи і... пробач мені, ― Айзек посміхнувся так, що у Ентоні кров на мить зупинилася у жилах, а потім почала бігти в рази швидше, прискорюючи серцевий ритм. ― Я повинен був сказати тобі раніше і допомогти сьогодні, але не можу. Хоч би як хотів. Вибач.

На цих словах він зник, як і сонце за його спиною. Ентоні усвідомив, що мало того, що очі його сльозяться від того світла, що весь цей час било по них, але до того ж він забув як дихати. Довелося поспішно вдихати та моргати. Без Айзека госпіталь знову став похмурим і лякаючим, треба було б, напевно, виконати обіцянку, але Ентоні сказав, що проведе тут ніч, та ще й фотки треба зробити, бо Джей же йому проходу не дасть.

Але тут із-за дверей бібліотеки почувся несамовитий, пробираючий до самих п'ят, жахливий скрип. Наче величезна залізна опора десь ламалася прямо зараз. Одночасно з цим ударила блискавка, на мить заливши бібліотеку білим світлом, а за нею пішов гуркіт грому. Ентоні здригнувся; він міг заприсягтися, що тільки-но побачив тіні від речей, яких тут не було. У голові тут же спливли дивні звуки в підвалі при першому його візиті, завалені зсередини двері в кімнаті, через які він входив сюди, і ірраціональний страх, який він відчував щоразу, коли піднімався сходами на перший поверх. Разом зі словами Айзека легко можна було повірити, що там, у темряві, яку не розсіювало навіть потужне світло ліхтаря, щось було. Щось живе, страшне і… голодне.

До біса фотографії, до біса обіцянку, треба було валити звідси, і скоріше.

***

Дощ сержанта Родрігеза застав на півдорозі додому, тому до своєї квартири він дійшов мокрий наскрізь: погода розбушувалася не на жарт. Його дружина з ходу зняла з нього куртку, вручила гарячу чашку з дуже солодким чаєм і загорнула у вовняний плед.

― Ось так набагато краще, ― заявила вона, коли сержант був благополучно всаджений у крісло. ― Тепла ванна перед сном, і ти зовсім забудеш, що побував у такій жахливій погоді.

― І не кажи, погодка огидна, ― хмикнув сержант. ― Біля того чортового шпиталю залишатися взагалі неможливо, сьогодні там явно буде шабаш.

― До речі, про шпиталь, любий, ― пробурмотіла мадам, опускаючись поруч із чоловіком на диван і ігноруючи слова про шабаш. ― Ти не зустрічав Ентоні дорогою звідти?

― Ентоні? Хто такий Ентоні? ― спохмурнів Родрігез, дивлячись на дружину з підозрою. Він завжди так дивився на неї, коли чув від неї незнайомі чоловічі імена.

― Хлопчик, наш сусід, рудий такий, худорлявий, але галасливий, йому п'ятнадцять зараз, здається, ― постаралася якомога конкретніше описати мадам Бернадетт. ― Вам якимось чудовим чином вдається не перетинатися один з одним уже не перший рік.

― Не бачив, ― пробурчав Родрігез, викликаючи своєю відповіддю полегшення у своєї дружини. Щоправда, відчувати полегшення довго він їй теж не дав. ― Сьогодні не бачив, принаймні. А ось учора хтось схожий ошивався біля входу, я прогнав його.

― Ось як... ― задумливо пробурмотіла мадам Бернадетт. Її дедалі більше мучили погані передчуття.

***

Ентоні біг коридорами, голосно тупаючи ногами. Більше він не намагався здаватися хоробрим, навпаки, дав паніці волю: вона підганяла його і змушувала забути про втому в спині від важкого рюкзака.

На вулиці розігралася справжнісінька злива: краплі били по карнизу, підвіконнях і вікнах шпиталю, проникали в нього крізь тріщини в стінах, просочувалися всередину і розповзалися мокрими плямами на стінах. У напівтемряві ці сліди легко можна було прийняти за кров, що тече із самої будівлі.

Ентоні вже був на другому поверсі, коли вперся у зачинені двері. Він був упевнений, що ще вчора вони були відкритими навстіж, як і багато інших дверей, що з'єднували поверхи. Та що там, вона була відчинена десять хвилин тому, коли він проходив тут уперше!

"Якого біса", ― подумав Ентоні і усвідомив, що навіть його внутрішній голос звучить зараз налякано і жалюгідно.

Як тільки погода зіпсувалася, шпиталь наповнився звуками: важке дихання самого Ентоні, стукіт крапель зовні, легке деренчання скелець у вікнах на вітрі, дзюрчання води десь поверхом вище, безперервний металевий скрип і дзвін люстри десь за дверима. Якби Ентоні зміг пройти тут, то опинився б за два кроки від центрального холу, а там і до вибитого вікна недалеко. Промокне наскрізь, але зате ночуватиме в безпеці. Тільки тепер його від мети відокремлювали двері.

Пролунав сміх. Віддалений, високий регіт, що змусив кров охолонути в жилах. Найжахливішим було те, що цей звук наближався швидше, ніж Ентоні придумав, куди йому йти тепер. Хай там що, а зустрітися з власником цього сміху Ентоні дуже не хотілося. Але бігти назустріч йому було надто небезпечно, тому Ентоні не придумав нічого краще, аніж пролізти за найближчі прочинені двері колишнього кабінету і тихенько зачинити їх за собою, сподіваючись, що володар страшного сміху просто пройде повз. Вмикати ліхтар і оглядати кабінет, в якому опинився Ентоні, було надто ризиковано. Треба було зачаїтися і дочекатися, коли сміх пройде мимо, але в міру того, як він наближався, Ентоні інстинктивно задкував углиб кімнати, чіпляючи ногами якесь сміття. Вікно тут було, проте скло хтось давно вибив, тож по приміщенню гуляв холодний вітер, а біля віконного отвору вже утворилася калюжа від дощової води.

Сміх усе наближався і наближався, перетворюючись спочатку на тихе хихотіння, а потім і зовсім вкрадливі смішки під самими дверима. Разом зі сміхом наближався і тихий дерев'яний перестук, ніби дерев'яний кубик котився коридорами. А потім ці звуки різко перервалися. Ентоні нервово ковтнув слину.

― І де ж наш ма-але-енький наля-аканий хло-опчик? ― спитав високий голос за дверима. Ентоні затамував подих, але серце билося так, що його мало бути чутно на милю навколо. Потрібно було заспокоїти його, розслабитись, навіть якщо це привид, він нічого не зможе йому вдіяти. Він не матеріальний, правда? Він не зможе торкнутися його, як це робив Айзек, не зможе завдати шкоди, не зможе, не зможе, не зможе, не зможе.

Тиша в коридорі затягувалась. Через протяг у сусідньому приміщенні щось впало, але цей звук не був схожий на дивний голос за дверима. Коли в легенях почало пекти від нестачі повітря, Ентоні обережно вдихнув.

― А ось де він, ― прошепотів високий голос прямо йому на вухо, а в плече вчепилося щось дуже подібне до клешні.

Ентоні заволав і рвонув до дверей, мало не вибиваючи їх і знову опиняючись у коридорі. За спиною пролунав вибух того самого реготу, що він чув до цього. Він хотів було рвонути далі коридором, якнайшвидше віддаляючись від цього сміху і клешні, але спрожогу налетів на інвалідний візок, спіткнувся, перевернув його і розтягнувся на підлозі, боляче вдарившись колінами. Біль допоміг отямитися. Паніка на секунду відступила, давши місце тверезому розуму, який поставив Ентоні перед простим фактом, і знову сховався за панікою. Факт полягав у тому, що жодного візка в коридорі не було, коли Ентоні пробігав тут менш як хвилину тому.

За спиною знову почувся дерев'яний перестук.

― Він такий кумедний, Стене! Пограймось з ним трохи більше! Я так давно не чув таких переляканих криків! ― мовив високий голос. Краєм ока, все ще лежачи на підлозі, Ентоні помітив, що з кімнати, де він ховався, виходять дерев'яні ноги, точніше, два протези: це вони видавали дерев'яний стукіт. Перегорнувшись на бік, Ентоні зрозумів, що володар високого голосу повністю складається з протезів: ноги, руки з металевими пальцями-клешнями, частини обличчя, явно зроблені для різних людей і складені неприродною мозаїкою. Тільки хребет та ребра були справжніми, білими кістками. Коли ця істота говорила, всі нашарування обличчя рухалися і навіть мали якийсь вираз. ― Покличмо Весті й пограємо всі разом, давай, давай?

― Не квап події, ― озвався скрипучий голос прямо за спиною Ентоні — там, де лежав інвалідний візок. ― Схоже, він уже здувся.

Ентоні почув, як той самий візок брязнув і без сторонньої допомоги повернувся, став на колеса, наче Ентоні і не налітав на нього. Серце пішло кудись у п'яти: тепер привидів двоє, і вони чудово можуть Ентоні торкатися. До того, вони навмисно лякатимуть його і завдаватимуть шкоди. І це продовжуватиметься всю ніч, якщо він не знайде вихід звідси. Думай, думай, думай, де тут вихід, який не можна закрити на замок?

― Агов, руденький, ― покликав його ходячий протез, ― ти там помер чи що? Чи вже в штани намочив? Так не цікаво…

"Далі коридором є ще одні сходи, вони ведуть прямо в коридор першого поверху, там, де вікно вибито. Якщо бігти досить швидко, то я встигну", ― майнуло в голові Ентоні.

Адреналін зіграв у крові, звідкись з'явилися сили, страх більше не притискав його до землі.

― Ру-уде-еньки-ий, ― знову гукнув його протез і штовхнув дерев'яною ногою в бік, ― ти помер чи?.. Ого! Дивись, як біжить!

Ентоні одним рухом підірвався на ноги і схопився з місця. Повітря гуло у вухах, ноги важко тупотіли по підлозі, рюкзак відтягував плечі, але хлопець буквально за пару секунд опинився в кінці коридору, біля відкритих сходів, і не чекаючи реакції своїх переслідувачів, кинувся вниз, перелітаючи через пару сходинок. Плювати, як виглядає другий привид, йому не хочеться це знати. Начхати на сміх протеза, начхати, лишень швидше вирватися звідси!

Два прольоти сходів, поворот, третє вікно… Ентоні завмер посеред коридору, не вірячи своїм очам. Його вчорашній вихід, його сьогоднішній шлях на волю було забито величезною фанерою. Спалах надії, який змусив його зробити цей ривок до першого поверху, зараз повільно згасав.

― А ти думав, усе буде так просто? ― спитав скрипучий голос за спиною. Ентоні різко обернувся і з жахом витріщився на інвалідний візок, в якому переливалася всіма своїми відтінками жива темрява, і тільки два цілком людські карі ока свердлили Ентоні поглядом. ― Тобі не втекти.

Ентоні нервово закусив губу і, розвернувшись на п'ятах, рвонув далі коридором. Десь тут має бути ще хоч одне вибите вікно, хоч одне, хоч одне…

Серце билося в грудях, страх не давав зупинитися, а ззаду підганяв високий пронизливий регіт.