Спочатку:
На сторінку книги
Тея
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Олена знаходила у тиші спокій, який здавався їй справжнім порятунком. У бібліотеці, де вона працювала, тиша була особливою — затишною, сповненою тихого шурхоту сторінок і м’якого світла настільних ламп. Ранкова кава, години серед книжкових полиць, вечори із чашкою чаю — створювали її маленький всесвіт, де вона почувалася захищеною.
Проте навіть у цій гармонії іноді з’являлося щось інше: бажання вирватися, відчути більше, ніж дозволяла її звична рутина. Олена читала про героїв, які залишали все, щоб знайти себе, і замислювалася: а що, якщо і в її житті є місце для несподіванок?
Того вечора несподівана злива накрила на місто. Густі потоки води нещадно змивали звичний ландшафт вулиць. Олена поспішала додому, ховаючи обличчя у мокрий комір плаща. Холодна вода струмками збігала по її волоссю, а ноги ковзали по мокрому асфальту. Її відчуття самотності підсилював дощовий хаос, що панував навколо.
— Вам потрібна допомога? — голос, несподівано глибокий і теплий, змусив її зупинитися.
Дівчина озирнулася. Перед нею стояв чоловік із парасолькою. Його одяг був бездоганно чистим, попри негоду. Усмішка, яка зігрівала, але не заспокоювала, змусила її завмерти.
Він зробив крок уперед і, не чекаючи відповіді, обережно нахилив парасольку, накриваючи її від потоків дощу. Олена відчула, як краплі більше не б'ють її по обличчю, і це несподіване полегшення змусило її ледь помітно зітхнути.
— Ви вся промокли, — сказав він із легким докором у голосі. Його погляд ковзнув по її мокрому плащу. — Тут поруч є кафе. Зайдімо, там сухо і тепло.
Його турботливий жест і несподівано тверда впевненість застали її зненацька. Олена вагалася, вагаючись між бажанням відмовитися і природним бажанням ухопитися за несподівану пропозицію.
— Гаразд, — зрештою відповіла дівчина, відчуваючи, як тепла парасолька створює навколо них затишний, майже інтимний простір посеред холодної зливи.
Усередині кафе панувала унікальна атмосфера затишку. Тепле світло ламп підсвічувало вишукані дерев’яні столики, повітря було наповнене ароматом кави й кориці. Час ніби зупинився, дозволяючи сховатися від дощового хаосу зовні.
Чоловік, який представився Романом, допоміг їй зняти мокрий плащ, накинувши на її плечі плед. Його рухи були плавними, впевненими.
— Сідайте, я подбаю про все, — сказав він, запрошуючи її до столика біля вікна.
Олена слухняно сіла, вдивляючись у зливу за склом. Її внутрішній неспокій, який супроводжував весь день, здавався частиною цього дощу.
Незабаром Роман повернувся з тацею, на якій стояли дві чашки чаю з лимоном і тарілка з печивом. Печиво виглядало майже ідеальним: кругле, посипане цукровою пудрою. Кілька штук мали легкі шоколадні смужки, неначе намальовані рукою майстра. Навіть їхній вигляд викликав бажання скуштувати.
— Гарячий чай після дощу — найкращі ліки, — сказав чоловік, ставлячи тацю на стіл і обережно посуваючи чашку до Олени.
Дівчина вдячно взяла чашку в руки. Гарячий чай почав зігрівати пальці, розливаючи тепло по тілу. Вона відчула, як напруга поступово відступає. Роман зробив ковток і відкинувся на спинку стільця, уважно дивлячись на неї. Його погляд був настільки зосередженим, що Олені довелося опустити очі, щоб уникнути відчуття, що він бачить її наскрізь.
— Спробуй це печиво, — додав він, легким рухом підсовуючи тарілку ближче. — Воно свіже, із ваніллю. В цьому кафе його готують за особливим рецептом.
Олена взяла одне, обережно надкусила. Печиво розсипалося на дрібні крихти, танучи в роті. Його смак дійсно був особливим — легка солодкість поєднувалася із ледь помітним пряним відтінком, який залишав після себе приємний посмак.
— Справді смачно, — зізналася дівчина, підводячи погляд на Романа. Його очі блищали, неначе він чекав саме цієї похвали.
— Я знав, що тобі сподобається, — сказав він, посміхаючись. — Деякі речі просто створені для того, щоб приносити радість.
Олена відчула, як її серце забилося трохи швидше, а чай у чашці раптом здався ще теплішим. Вона зробила ще один ковток, намагаючись приховати легке хвилювання, яке почало прокидатися в її душі.
— Отже, ти працюєш у бібліотеці? — запитав він. Його голос звучав ненав’язливо, але в ньому вчувалася наполегливість.
— Так. Я люблю книги, — відповіла вона.
Роман нахилився трохи ближче.
— У цьому ми схожі. У книгах є особлива магія — вони дозволяють нам зникнути з цього світу. Як і деякі місця.
Слова пролунали майже як виклик. Олена не знала, що на них відповісти. Його голос був приємним, але в ньому ховалася сила, яка змушувала її почуватися незатишно.
— Я радий, що зустрів тебе сьогодні, — сказав він, його очі не відводилися від її обличчя. — У житті немає випадковостей.
Олена посміхнулася, але її руки затремтіли, коли вона піднесла чашку до губ. Вона не знала, чому його слова викликають у неї таке змішане відчуття. Інтуїція нашіптувала, що ця зустріч — лише початок чогось значно більшого, ніж просто розмова за чашкою чаю.
Роман нахилив голову, його погляд затримався на ній довше, ніж це було комфортно. Здавалося, він підбирав слова, шукав ключ, яким міг відкрити невидимі двері між ними.
— Ти проводиш багато часу серед книжок, — промовив він нарешті, його голос звучав рівно, але в ньому з’явилася нотка, яка змусила Олену насторожитися. — А прогулянки? Чи любиш ти їх так само як історії між сторінками?
Олена підняла погляд, трохи розгублена таким несподіваним питанням. Її рука все ще тримала чашку, і вона ледь помітно стиснула її, ніби шукаючи опору.
— Прогулянки? Ну… якщо чесно, не дуже, — відповіла вона, силкуючись посміхнутися. Її слова прозвучали майже як вибачення.
Роман нахилився трохи ближче, його усмішка стала ширшою, але в ній ховалося щось невловиме — ніби випробування чи очікування.
— Це несправедливо, — сказав він із м’яким докором у голосі. — У парку можна знайти не менше історій, ніж у книгах. Їх просто треба навчитися бачити.
Його слова зависли між ними, і Олена відчула, як її серце почало битися швидше.
— Чому б нам не перевірити це разом? У суботу. Що скажеш? — його голос був теплим, але під цією теплотою ховалася впевненість, яка не залишала місця для відмови.
Дівчина вагалася. Його харизма магнітом притягувала її, але в глибині душі щось насторожувало. Щось у його наполегливості здавалося занадто правильним, занадто ідеальним.
— У парк? — перепитала вона, тягнучи час, щоб обміркувати.
Роман відкинувся назад, його рухи були розслабленими, але погляд залишився незмінним — наполегливим і уважним.
— У парк, — підтвердив чоловік, тепер уже тихіше. — Ти навіть не уявляєш, скільки таємниць може ховати звичайний день на природі.
Його голос був схожий на пісню сирен, і хоча Олена все ще відчувала легке хвилювання, вона несподівано для себе кивнула.
— Добре, — сказала вона майже пошепки.
Роман посміхнувся, і в його очах з’явився блиск тріумфу, який він навіть не намагався приховати.
— Чудово, — сказав він так, ніби її згода була неминучою. Він дістав телефон і, не відриваючи погляду від Олени, протягнув його їй. — Запиши свій номер. Я напишу тобі вранці, щоб домовитися про час.
Дівчина на мить завагалася, але все ж узяла телефон. Її пальці мимоволі торкнулися його руки, і цей дотик відчувався незвично теплим. Легкий тремор пробіг долонею, коли вона почала вводити номер. Кожен натиск клавіші здавався занадто виразним у напруженій тиші між ними.
Олена повернула чоловіку телефон, і їхні погляди на мить зустрілися. У його очах блиснула задоволеність, прихована під маскою привітності.
— Ось, — промовила вона тихо, її голос був майже нечутним.
Роман глянув на екран, а потім схвально кивнув, його усмішка стала ширшою.
— Тепер ти не зможеш зникнути, — сказав він із ледь помітною іронією, але в його тоні був відтінок чогось більшого, ніж просто жарт.
***
«Це лише прогулянка», — намагалася переконати себе Олена, але думки невпинно поверталися до їхньої зустрічі. Вона не пам’ятала, коли востаннє відчувала таке хвилювання.
Дощ за вікном стікав по склу важкими краплями, створюючи ілюзію, ніби саме небо плакало за чимось втраченим. Олена, загорнувшись у плед, дивилася на цю гру стихії, а її думки весь час крутилися навколо Романа. Його голос, слова, навіть манера рухатися — усе здавалося їй якимось загадковим, неначе він зберігав у собі щось більше, ніж відкривав, на перший погляд.
Чашка чаю на столику залишилася недоторканою. Телефон раптово задзвонив, змусивши її здригнутися. На екрані висвітилося ім’я Каті.
— Привіт, Оленко! Як справи? — голос подруги був сповнений щирої цікавості.
— Привіт, Катю, — відповіла Олена, нервово тереблячи край пледа. — Є новина... Я… Я сьогодні познайомилася з одним чоловіком.
— Що?! — Катя майже закричала. — Ти? Познайомилася?.. Зачекай, розкажи все детально!
Олена посміхнулася, але її голос залишався стриманим.
— Це сталося випадково. Дощ лив, як із відра, а я вся промокла. Він з’явився зненацька, накрив мене парасолькою і запропонував зайти в кафе.
— Як у фільмі! — вигукнула Катя. — І що було далі?
— Ми посиділи за чашкою чаю, — Олена зробила паузу, згадуючи, як Роман дивився на неї. — Його звати Роман. Він уважний, впевнений у собі, навіть трохи загадковий. Знаєш, він запросив мене в парк у суботу.
Катя замовкла, і тиша на іншому кінці дроту тривала трохи довше, ніж очікувала Олена.
— Ти впевнена, що це безпечно? — нарешті запитала подруга. Її голос став серйозним. — Незнайомий чоловік, який з’являється нізвідки і одразу запрошує тебе на прогулянку... Хіба це не дивно?
— Катю, ти завжди все драматизуєш, — Олена намагалася говорити спокійно, але її слова звучали менш переконливо, ніж хотілося б. — Він був дуже ввічливим. Можливо, трохи наполегливим, але в цьому немає нічого поганого.
— Гаразд, — подруга видихнула. — Але, будь ласка, тримай мене в курсі. І якщо щось буде не так, одразу мені напиши. Домовилися?
— Звісно, — запевнила її Олена, але легкий тягар тривоги осів у її душі.
Після дзвінка Олена залишилася наодинці зі своїми думками. Її тривога змішувалася з передчуттям, але голос Романа знову лунав у її пам’яті, заспокоюючи й обіцяючи щось більше. Вона вирішила дати цьому шансу — адже кожна велика історія починається з кроку у невідоме.
***
Суботній день зустрів ясним небом і теплим сонцем, яке лагідно торкалося осіннього листя. Олена йшла алеєю парку. Здавалось, що навіть прохолодний вітерець підштовхував її вперед, до місця їхньої зустрічі.
Роман стояв біля старого каштана, його постава була невимушеною, але кожна деталь виглядала бездоганно: темне пальто, шарф, зав’язаний недбало, але стильно. Побачивши Олену, він трохи нахилив голову та посміхнувся. Його усмішка мала щось особливе — тепле, майже магнетичне.
— Ти виглядаєш неймовірно, — сказав чоловік, коли вона підійшла ближче. Його голос звучав, ніби вони знали одне одного все життя.
Олена трохи зніяковіла, її щоки почервоніли від його погляду.
— Дякую. І ти також… дуже елегантний, — відповіла вона, опустивши погляд на його шарф, який ідеально доповнював образ.
Роман зробив крок до неї й простягнув руку. У ній була червона троянда, на пелюстках якої ще залишалися краплини води.
— Це тобі, — сказав він, ніжно дивлячись на неї. — Я подумав, що ця квітка ідеально підходить тобі.
Олена прийняла троянду, її пальці торкнулися його руки, і цей короткий дотик здався їй теплим і водночас наповненим чимось більше, ніж просто люб’язністю.
— Дякую, — промовила дівчина, притискаючи квітку до грудей.
— Пройдемося? — запропонував Роман, простягаючи їй руку. Його жест був невимушеним, але в ньому була нотка старомодної галантності, яка зачарувала Олену.
Вони рушили стежкою, вкритою золотистим і багряним листям. Сонце лагідно загравало між гілками дерев, кидаючи на них тепле світло. Їхні кроки лунали в гармонії, і Роман легко підтримував розмову, але його погляд часто зупинявся на дівчині, неначе він прагнув запам’ятати кожну мить цього дня.
Коли вони підійшли до невеликого ставка, Роман раптом зупинився. Його погляд зосередився на гладкій поверхні води.
— Знаєш, парк нагадує мені дитинство, — почав він, його голос був тихим, сповненим тепла. — Я часто приходив сюди, коли хотів знайти відповіді на свої запитання. Тепер, дивлячись на це місце, я розумію, що найважливіші відповіді — ті, які ми знаходимо разом із кимось.
Роман повернувся до дівчини, і його погляд, м'який та проникливий, наче обіймав її, змушував серце пропускати удари. У його очах палало щось глибше за просте тепло — це було відчуття, яке торкалося самої душі, неначе він бачив усі таємниці й приймав кожну з них. Цей погляд був одночасно захистом і обіцянкою, силою і ніжністю, що розчиняли її сумніви й змушували повірити в те, що цей момент — лише їхній.
— Ти дивовижна, Олено. Ти змушуєш мене відчувати, що світ може бути кращим.
Несподівано Роман почав читати вірші, його голос заполонив простір навколо, неначе запрошуючи її відмовитися від усіх сумнівів і просто насолоджуватися моментом. Але в його словах, навіть у тому, як він ставив паузи, було щось занадто досконале. Це нагадувало ідеально підібрану мелодію, яка зачаровувала, але водночас не дозволяла їй розслабитися.
— Дивовижно, — сказала дівчина, коли він закінчив. Її голос тремтів, але вона не могла зрозуміти, чи це через емоції, чи через приховану тривогу, яка накочувалася на неї.
— Я радий, що тобі подобається, — відповів чоловік, нахилившись ближче. Його голос був майже пошепки, а в очах блищала якась загадкова іскра. — Ти навіть не уявляєш, як для мене важливо бути поруч із тобою.
Олена відчула, як у її душі щось стислося. Ця ідеальність моменту була настільки разючою, що здавалася нереальною. Усе було занадто гармонійним, занадто правильним. Вона вдихнула свіже осіннє повітря, сподіваючись розвіяти свої думки, але тінь тривоги залишалася поруч.
Вони рушили далі, Роман взяв її за руку. Його дотик був теплим, але в ньому відчувалася ледь помітна наполегливість, яка змусила її серце знову затремтіти. Дівчина не могла сказати напевно, чому її охоплював неспокій, але щось у Романові змушувало її залишатися настороженою.
День був сповнений краси, але водночас залишив у її душі неприємний слід — як тиша перед бурею.
***
Олена довго готувалася до свого дня народження, ретельно обираючи кафе, яке нагадувало їй затишок вечорів із книгою. Місце було унікальним: високі стелі з дерев'яними балками створювали відчуття простору, а м'яке світло ламп, схованих у витончені металеві абажури, відкидало теплі тіні на стіни, прикрашені чорно-білими фотографіями старого міста.
Легкий аромат спецій і свіжої випічки наповнював повітря, а десь у кутку тихо грав саксофон, додаючи особливого шарму. Замість звичних стільців тут були зручні крісла, оббиті оксамитом, а кожен столик прикрашав невеликий букетик польових квітів. Кафе стало її маленьким святковим притулком, де вона зібрала найближчих людей.
Роман з’явився першим. Його поява була настільки елегантною, що здавалося, ніби він продумав кожен свій крок. У руках він тримав кошик квітів і невелику коробку, загорнуту у вишуканий папір. Його усмішка була такою, яку важко забути. Він нахилився, торкнувшись її щоки, залишаючи ледь помітний аромат своїх парфумів.
— Ти сьогодні справжня королева, — промовив він тихо, його голос був теплим і обволікав її, наче оксамит.
Слова Романа змусили Олену зніяковіти, але водночас їй було приємно. Він одразу взяв на себе частину організаційних клопотів, допомагаючи персоналу розставити подарунки й прикраси. Олена спостерігала за ним, відчуваючи вдячність, хоча в її душі прокидалося легке хвилювання.
Коли прийшли Катя та Андрій, кафе наповнилося сміхом і розмовами. Катя обійняла Олену міцно, ніби хотіла передати всю свою радість, а потім вручила витончену прикрасу ручної роботи. Андрій подарував букет польових квітів, які Олена обожнювала з дитинства. Її серце наповнилося теплом. Катя жартома сказала:
— Ну, хоч Роман і старається, але мої подарунки завжди будуть кращими!
Чоловік зберігав спокійний вигляд, але Олена помітила, як його очі на мить стали холодними. Він швидко опанував себе, повернувши звичну усмішку, коли Наталія та Марина з’явилися з гарно загорнутою книгою. Вони завжди знали, як потішити Олену її любов’ю до читання.
Свято текло легко, як спокійна річка. Сміх і жарти лунали, створюючи ідеальний фон для цього вечора. Роман сидів поруч з Оленою, його рука ненав’язливо торкалася її плеча чи спинки стільця. Його увага здавалася турботливою, але чомусь наповнювала її внутрішньою тривогою.
Під час тостів Роман підвівся, тримаючи келих шампанського. Його промова була майстерно побудованою, кожне слово звучало так, ніби він ретельно зважував його наперед. Він говорив про Олену, про її винятковість, про те, як вона змінила його життя.
— Я знаю, що ніхто не зрозуміє тебе так, як я, Олено. І я щасливий, що ми знайшли одне одного, — сказав він, дивлячись їй прямо у вічі.
Усі аплодували, але Катя, яка сиділа поруч, на мить зупинила свій погляд на Олені. В її очах читався сумнів, якого вона не намагалася приховати.
Під час обговорювання десертів, Роман запропонував Олені спробувати щось особливе.
— Спробуй цей, він тобі точно сподобається, — сказав чоловік, нахиляючись ближче. Його голос був м’яким, але в ньому звучала нотка наполегливості.
Олена кивнула, хоча її улюблений торт згадала Марина. Її пропозиція залишилася поза увагою Романа, і це викликало в Олені легке відчуття дискомфорту. Вона хотіла вірити, що він просто турбується, але щось у його поведінці змушувало дівчину задуматися.
Катя розповідала про свої плани відвідати Європу, її історія була сповнена захоплення. Олена слухала, підпираючи щоку рукою, але Роман перервав цю легкість.
— Олено, я ж казав, що ці друзі можуть погано впливати на тебе. Подорожі — це марна трата часу, якщо ти хочеш чогось досягти, — сказав він, холодно поглянувши на Катю.
Подруга підняла брови, її голос був спокійним, але з відтінком виклику:
— Вибач, але здається, ти не знаєш, як Олена завжди мріяла подорожувати. Чи ти вже вирішуєш за неї?
Роман посміхнувся, але його усмішка була натягнутою.
— Я лише хочу для неї найкращого, — відповів чоловік, дивлячись прямо в очі Каті.
Після цих слів тиша в кафе стала майже відчутною. Олена, відчуваючи, як її серце стискається, спробувала змінити тему, але тривожне відчуття, немов важкий туман, залишалося з нею.
Вечір добігав кінця, Роман нахилився до дівчини, його голос звучав тихо, але в його словах вловлювалася сталь:
— Я сподіваюся, ти зрозуміла, хто дійсно за тебе радий, а хто просто хоче мати кращий вигляд. Ми це ще обговоримо.
Серце Олени стиснулося. У словах не було нічого від святкової атмосфери, лише холодний шепіт, який залишив у її душі тінь невідомого страху.
***
Весняний день повільно перетворювався на вечір. Олена, сидячи в кріслі біля вікна у квартирі Романа, набирала повідомлення подрузі Каті. Вона запропонувала зустрітися після роботи — як у старі добрі часи, коли вони годинами сиділи в кафе, обговорюючи все на світі. Але її думки раптово перервалися. В кімнату зайшов Роман. Його присутність, як завжди, була відчутною. Він підійшов ближче, його погляд був зосередженим, як у мисливця, що фокусується на здобичі.
— З ким переписуєшся? — запитав він, ніби жартома, але в його тоні вчувалася прихована наполегливість.
— З Катею, — відповіла Олена, намагаючись зберегти легкий тон. — Думаю зустрітися з нею завтра після роботи.
Роман нахмурився, його усмішка зникла, поступаючись виразу стриманого роздратування.
— Знову Катя? — чоловік опустився на крісло поруч, схрестивши руки. — Чесно кажучи, я ніколи не розумів, чому ти так багато з нею спілкуєшся. Вона не цінує тебе. Пам’ятаєш, як вона зневажливо відгукувалася про наші стосунки?
Олена спробувала згадати той момент, але в її пам’яті залишилися лише уривки, незначні слова, які тоді здавалися безневинними.
— Вона просто переживає за мене, — пояснила дівчина, сподіваючись уникнути конфлікту.
Роман схилив голову, його погляд став холодним і напруженим. Він вивчав її обличчя так, ніби намагався розгадати таємницю, яку вона хотіла приховати. Олена відчула, як її серце почало битися швидше.
— Переживає? — повторив він із ноткою глузування в голосі. — Ти справді цього не бачиш? Катя тільки удає, що вона твоя подруга. Насправді вона хоче зруйнувати те, що ми будуємо. Вона завжди намагається втручатися.
Олена хотіла заперечити, але не встигла. Роман раптом простягнув руку, і перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, він вихопив у неї телефон.
— Романе, що ти робиш? — розгублено запитала вона, її голос здригався.
— Досить, — коротко кинув він. Його рухи були швидкими й точними, як у хижака, що діє за інстинктом. Наступної миті телефон полетів у бік стіни й з гучним тріском розлетівся на шматки. Звук розбитого скла, мов грім, заповнив кімнату.
Олена підскочила з крісла, її очі розширилися від шоку. Вона стояла, немов укорінена на місці, її дихання стало уривчастим і важким.
— Тепер ти точно не підеш на цю зустріч, — сказав Роман, його голос був дивно спокійним, ніби нічого екстраординарного не сталося.
— Чому ти це зробив? — вона нарешті знайшла голос, але в її словах відчувався страх.
Чоловік зробив крок до неї, його обличчя знову набуло тієї знайомої усмішки, яка раніше здавалась їй заспокійливою.
— Я лише хочу захистити нас, — сказав він м’яко, торкнувшись її руки. — Катя тільки створює проблеми. Я не міг дозволити їй зіпсувати те, що ми маємо.
Олена відсахнулася, її погляд ковзнув до залишків телефону, розкиданих на підлозі. У грудях стислося дивне відчуття: страх, змішаний із тривогою і… невпевненістю. Щось у цій ситуації кричало про небезпеку, але вона не могла зібрати думки до купи.
— Романе, це ж просто телефон… просто повідомлення, — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
— Ні, Олено, — перебив він, його голос набув незвичної гостроти. — Це не просто. Це про нас. І я не дозволю нікому зруйнувати нас.
Він підвівся з крісла, підійшов ближче. Роман підняв її обличчя за підборіддя, нахиляючись ближче. Його погляд знову набув тієї теплої інтонації, яку Олена завжди знаходила
Кінець
Тея
Крик у тиші
Зміст книги:
1 розділ
Коментарі
×
Вітаємо🎉
🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳
Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!
18+
Увага! Сайт може містити публікації, не призначені для перегляду особами, молодше 18 років!