Спочатку:
На сторінку книги
Венді вийшла на терасу подихати вечірнім повітрям
та заспокоїтися.
– Мамо?
Жінка обернулася на голос доньки.
– Ти теж не спиш, люба? – поцікавилася мати, обіймаючи
Луїзу.
Дівчина у свої двадцять два роки була розумна й гарна на вигляд.
Висока та струнка, з довгим хвилястим волоссям пшеничного
кольору й великими блакитними очима, вона не хизувалася ні
красою, ні багатством батьків. Своє ім’я Луїза отримала на честь прабабусі по батьківській лінії, яка була відомим філантропом.
У Сан-Франциско досі існує симфонічний зал Луїзи Девіс, названий її ім’ям.
Донька поклала голову на материне плече й запитала:
– Мамо, це правда, що батько ризикує, використовуючи
батискаф ненадійної конструкції?
– Чому ти питаєш? – здивувалася Венді.
Луїза трохи забарилася з відповіддю:
– У пресі повно історій про те, що «Титан» не має навіть
елементарної навігації та керується радіозв’язком з головного
корабля... А ще пишуть, що батискаф зачиняється зовні й пасажири не мають змоги вибратися в разі аварії.
Венді повернулася до доньки:
– Гадаю, твій батько знає, що робить.
Але це не дуже заспокоїло Луїзу. Вона опустила очі, зніяковіла... а потім сказала:
– Матусю, якщо трапиться катастрофа й вибухне скандал,
то Філіп передумає зі мною одружуватися!
«Ах, так ось про що вона переживає...» – зрозуміла Венді.
– Будемо вірити в краще та сподіватися на розсудливість твого батька, – вимовила вона, цілуючи Луїзу. – І менше читай пресу, – гукнула вона слідом доньці, – там набагато більше брехні, ніж правди.
Луїза була заручена з Філіпом Вейном, сином впливового
сенатора. Вони були давно закохані й чудово пасували одне
одному. Обранець доньки подобався Венді своєю поміркованістю та шляхетністю, чого так не вистачало її власному чоловікові.
«Стоктону бракувало ще розбити серце доньки!» – подумала
вона.
За кілька днів Венді ввімкнула телевізор, щоб переглянути
ранкові новини, і раптом побачила на екрані обличчя чоловіка, який давав інтерв’ю журналістам. Вона схопила пульт і збільшила гучність.
Раш привселюдно заявляв, що має намір організувати чергову
комерційну підводну експедицію до місця загибелі «Титаніка»
та запрошує охочих узяти в ній участь:
– Навіть польоти в космос не зрівняються з тим незабутнім
враженням, яке ви отримаєте від занурення на дно Атлантики.
Океан – це Всесвіт. Ось де життя! – проголошував Раш.
Він цинічно повідомив, що його дружина, Венді Раш, прямий
нащадок подружжя Штраусів, які потонули на «Титаніку», має намір укотре відвідати місце загибелі предків на дні Атлантичного океану на честь 111-річчя аварії лайнера.
На запитання журналістів про нещодавній галас щодо втоми
матеріалу від тривалої експлуатації батискафа на максимальних глибинах Стоктон холоднокровно відповів, що корпус субмарини нещодавно доопрацьований і тепер ніщо не загрожує безпеці пасажирів.
«Він що, збожеволів?!» – було першою думкою дружини.
Венді негайно поїхала в офіс компанії OceanGate.
У приймальні кабінету Стоктона Раша її зустріла довгонога руда бестія Анджела, секретарка чоловіка, а за сумісництвом – і його коханка.
– Місіс Раш, доброго ранку! – привітала вона, підводячись
із-за столу. – У містера Раша зараз відеоконференція.
– Доброго ранку, Анджело, – привіталася Венді, – я йому
не заважатиму.
Пригоди Стоктона давно не хвилювали Венді, вона вже кіль-
ка років не підпускала його до себе. Нехай розважається, аби тільки це не виходило за межі й не ставало надбанням преси. Добре ще, що він не цікавиться чоловіками, подібно до інших пересичених життям товстосумів. Одного разу в неї виникли серйозні побоювання щодо цього, коли чоловік в одній з телепередач привселюдно заявив, що його «не надихають п’ятдесятирічні білі хлопці» та він вважає за краще брати на роботу «молодих випускників коледжів». Преса одразу ж підхопила ці необачні слова Раша й перекрутила їх зміст, адже насправді Стоктон говорив про перспективи навчання розроблених ним же самим нових технологій на противагу старим навичкам досвідчених фахівців. Але жадібні до сенсацій журналісти вирвали слова з контексту й використали для своїх цілей, бажаючи викликати фурор. Побоювання дружини виявилися марними.
Венді зайшла в кабінет чоловіка. Голова OceanGate сидів
у своєму кріслі й з крижаним спокоєм відповідав на численні
запитання акціонерів. Жінка присіла на диван, чекаючи, коли
чоловік звільниться. Вона уважно слухала, вглиблюючись у зміст розмови. Коли відеоконференція добігла кінця, Стоктон задоволено промовив:
– Ну ось, люба, шлях до морських скарбів відкрито!
– Раше, чому я дізнаюся про чергову експедицію
з екрана телевізора? – суворо запитала вона, явно не поділяючи радощів чоловіка. – Чи не ти маєш повідомити мені про це першій? Як-не-як, я є співзасновником компанії та мені належить другий за розмiром акційний пакет, але я досі нічого не знаю!
Стоктон підвівся з крісла, обійшов стіл та, будучи трохи
очманілим на вигляд, попрямував до дружини:
– Та послухай же мене, Венді! Нам випав рідкісний шанс
урвати багатомільйонний ласий шматок! – вигукнув він, переможно розмахуючи руками.
Дружина вже знала, що такий збуджений стан чоловіка
не обіцяє нічого доброго. У такому стані він не слухав нікого
й нічого.
– Про що ти говориш? – здивувалася вона.
Стоктон присів навпроти неї в крісло:
– Ти пам’ятаєш Хеміша Хардінга? Він пропонує велику
винагороду за занурення до «Титаніка».
– Це той адреналіновий наркоман, який усе шукає спосіб
скрутити собі шию? – уточнила Венді.
– Так-так, саме він, – усміхнувся чоловік.
– І в чому ж цього разу його мета?
Раш змовницьки нахилився ближче й промовив:
– Хардінг планує таємно дістати з дна океану намисто із зубом
мегалодона!
– Це те старовинне кольє, яке нещодавно виявили вчені
на корпусі носової частини «Титаніка»? – недовірливо запитала
Венді.
– Саме воно! – задоволено підтвердив чоловік та відкинувся
на спинку крісла.
– Але ж цей скарб охороняється ЮНЕСКО й існує
заборона на збирання будь-яких артефактів, пов’язаних
з «Титаніком», – обурилася дружина.
– Ой, Венді, які закони зможуть притягти Хардінга до
відповідальності?! Артефакти, підняті з дна нейтральних вод, та ще й таємно, не можуть завдати юридичних проблем. Максимум, що йому загрожує в разі викриття, то це обурення наукової громадськості...
Але дружина була налаштована рішуче:
– Добре, дамо спокій Хардінгові, – запропонувала вона. –
Поговорімо про мене: як ти посмів знову заявити про моє занурення до «Титаніка», та ще й хизуючись моїми загиблими родичами?!
– Але, Венді, з такою рекламою занурення чудово продається,
як показав попередній досвід! А мені необхідно набрати ще пару пасажирів, – відверто відповів Стоктон.
– Тобі мало тих мільйонів, які відвалить тобі Хардінг?
– Але чому місця в субмарині мають пустувати?! – слушно
зауважив Раш.
Венді знала, що в тісному батискафі вільних місць ніколи
не було. Стоктон завжди завантажував його максимально. Для
збільшення кількості пасажирів він змінив конструкцію корпусу, замінивши стандартну сферичну форму, здатну протистояти зовнішньому тиску, на циліндричну, у якій могло розміститися п’ять пасажирів. У цьому разі Раш думав про гроші, а не про безпеку.
– Послухай мене уважно, Стоктоне, – жінка прагнула привернути його увагу, – «Титан» потребує серйозного доопрацювання! Його корпус може не витримати чергового занурення на максимальну глибину, – намагалася вона достукатися до чоловіка. – Облиш цей задум! Хоча б відтермінуй на деякий час та справді проведи тестові випробування.
Але Раш не чув доводів розуму. Венді згадала слова біблійного
царя Соломона: «Господи, якщо ти хочеш покарати людину, то
забираєш у неї розум.» Як точно помічено!
