Раді Вас бачити!

Як має починатися корпоратив? Ну, звісно, з пафосної промови начальства, якому здається, що він - душа компанії та віщає легко і з гумором. Кожен співробітник має неодмінно посміхатися і виглядати щасливим від почутого. А попутно вслухатися в прихований сенс у словах шефа про командний дух і високий показник продуктивності праці. Ага.

Стою, слухаю зі щасливою моською, чергово посміхаюся на всі тридцять два і потай сподіваюся, що чудова подія не триватиме надто довго. Але всім же відомо, що надія вмирає останньою, навіть після свого носія. І передається, так, практично як вірус.

Дуже доречно до моїх роздумів про віруси чхнула Вірочка, яка стояла поруч зі мною. Вона зніяковіло прикрила рот долонькою і затравлено оглянула всіх. Вісімнадцять пар очей втупилися на неї насторожено.

- Будь здорова! - з удаваною легкістю промовили колеги вроздріб, подумки молячись не підхопити жодної зарази.

А хто захоче хворіти, коли на кону приїзд великої іноземної делегації, від рекомендацій якої залежить подальша кар'єра. Шеф відхопив шикарне замовлення на переклади, і народ рахував дні до старту проєкту, студіюючи потайки словники, щоб освіжити знання. Кожному хотілося стати частиною такої значної події в житті нашої невеликої компанії. А що я? Мені участь і так забезпечено. Я достатньо попрацювала на благо колективу, щоб дійти нарешті кар'єрними сходами до сходинки заступника директора.

Звучить начебто добре. Але на зарплату практично не відбивається. Зате значно розширює можливості. Крім того, мені потрібні ділові контакти для відкриття свого агентства перекладів у найближчому майбутньому. І так, шеф про це в курсі. Можливо, тому й підвищив. Потішив, мовляв, моє самолюбство в надії, що мрія так і залишиться мрією. Помилився.

Я неодмінно стану сама власником агентства перекладів, зароблю і куплю собі шикарну квартиру в центрі міста. І машину до неї на додачу. А як інакше добиратися на роботу? Не маршруткою ж! Машина в наш час - усього лише розкіш пересування. Тьху ти! Засіб пересування. Та яка різниця! Я хочу цього, і я досягну.

Вірочка незграбно заметушилася в пошуках носової хустки. Я витягла необхідне з надр кишені офісних штанів і тихо передала їй. Вона взагалі непогана перекладачка. Та й людина без гнилі. Але якась... аж надто боязка і невпевнена. Дратують такі люди, заважають під ногами.

Ну хто знову мені на ногу наступив? Обертаюся, щоб одним тільки виразом обличчя висловити своє мовчазне невдоволення, і застигаю з гримасою здивування. Ах так, це ж наш новенький. Кажуть, неймовірно талановитий. Шеф навіть зійшов до небачених заходів заохочення і взяв його в новий проєкт без попереднього обкатування на простіших завданнях.

- Вибачте, - заїкаючись вимовив високий чоловік.

Хмурячись, намагалася згадати його ім'я. Едуард, здається. Не надто поширене. У всякому разі, серед моїх знайомих.

- Нічого страшного, - приязно процідила крізь зуби, повертаючись обличчям до шефа.

Якраз вчасно. Настав час оплесків після вступної промови начальства. Той, цілком задоволений собою, радісно протопав від помосту до свого місця на чолі столу. Впав на стілець і з усмішкою обвів колектив поглядом.

- Ну що... Тепер час тренінгів! Друзі мої, я приготував для вас шикарний сюрприз!

Владислав Сергійович просто-таки світився від щастя, слідуючи віянням моди та об'єднуючи колектив за допомогою тімбілдингу.

Для мене вигадка новиною не стала, бо брала участь в організації. Чи рада я можливості скакати, танцювати та падати комусь у руки, виявляючи неабияку довіру? Категорично ні! Але хто мене питав? Хочеш бути частиною команди, бери участь у всіх безумствах, задуманих шефом.

Наступні кілька годин я старанно намагалася не порвати штани суворого крою під час подолання перешкод у парі з... Едуардом чомусь. Спочатку мене це шалено дратувало. Кажу ж, не люблю тихонь і боязких. Особливо чоловіків. Чоловік має бути титаном думки й вітрилом упевненості в собі й ухвалених рішеннях. А в цього з вітрил тільки сімейні труси, напевно. Пф.

Напевно намагається підлизуватися до начальства. У цій якості думати про себе приємно, не буду приховувати. Ось тільки вірити тепер можна ще меншій кількості людей. Ми ж за природою всі трохи корисливі, шукаємо де краще, як риба глибину.

Я вже зібралася висловити йому всю мою безмежну радість з приводу нашого сусідства, але помітила його зацікавлений погляд у бік Вірочки. Ах, ось як? Ну а що, логічно. Два тихоні в одному флаконі. Дуже навіть непогано. Одружаться, будуть прив'язані. Не піде один, бо інший залишається. А якщо діти підуть? Це ж Віра в декрет покотиться. Ні, так справа не піде. Схопила його за руку, і сама потягла в черговий хоровод.

Поруч танцював розчервонілий шеф, який вирішив узяти участь у загальному божевіллі. Серйозно захвилювалася про його здоров'я в цей момент. Однак наступної миті зазирнула до його шахрайських блискучих очей, які раз у раз стріляли на наші з Едуардом з'єднані долоні. Так ось воно що... Це він мене так вирішив прив'язати, чи що?

Сердито відсмикнула руку, але тут підскочив головний тімбілдер, найнятий на сьогодні за шалені гроші. Став жваво жестикулювати, розписуючи санкції за порушення умов завдань. З важким зітханням повернула руку на її тимчасове місце. Зіткнулася з поглядом Едуарда, що вивчає. Які в нього очі цікаві, дивні. Темні, колір насичений, глибокий, як вир. Бр-р, аж острах узяла на мить.

Вірочка поруч пробурмотіла щось невиразне, а я постаралася зосередитися на черговому витку знущань. У сенсі, об'єднання колективу. По-моєму, до цього спільність була значно більшою, ніж тепер.

Озирнулася. Народ веселиться щосили. Їм справді радісно.

- Ви теж гучні заходи не любите? - неголосно запитав мій напарник.

Я навіть здригнулася від несподіванки. Треба ж, у нього голос є. І ого, який глибокий голос виявився, оксамитовий навіть. Чудово, такий перекладач буде нарозхват, подумалося мені. І від цього раптом пронеслися незадоволені мурашки.

- Я не спортивна просто, - незвично для мене відверто буркнула я, задоволена закінченням чергового забігу.

- Ну а тепер зробимо глибокий вдих! - огидно радісно проголосив у мікрофон головний тімбілдер.

Я вже було відчула себе по-справжньому вільною і щасливою, але тут він продовжив:

- І переходимо до вправи на довіру!

Немов бачила наш колектив уперше, про всяк випадок обвела колег поглядом. Кому б я могла довірити свою неоціненну тушку? Дівчата всі як одна худорляві. Не рахуючи, звісно, секретарку шефа. Але та стане просто м'якою подушкою при падінні. А чоловіки... З усіх, мабуть, упіймав би тільки Максим з ІТ-відділу. Але він так масляно дивиться на ту саму секретарку, що мого падіння, мабуть, і не помітить. Ну ні-ні, я пас.

Зустрілася з вивчальним поглядом новенького, мимоволі оцінивши фізичну форму. Ну добре, буду об'єктивна. Він би зловив. Але хто його знає, що в нього на думці.

Пославшись на те, що занадто сильно втомилася, вибула з команди й крабиком відповзла до столу з напоями. На щастя, моя ганебна втеча залишилася непоміченою, бо вправа стартувала, і всі виявилися надто зайнятими облапуванням одне одного під шумок тімбілдингу. А що, спостерігати весело. Тепер хоч знатиму, хто про кого марить ночами. Поки вони вважають, що чіпають інших потайки. Ні, все-таки людина напрочуд самовпевнена і при цьому наївна істота.

- Юлю, а ти що ж сидиш? - наполовину жартівливо обурився шеф, підкрадаючись до столу.

- Втомилася, - тут же сповзла по стільцю, зображуючи крайній ступінь втоми, щоб не втягнули знову в балаган.

- Ну-ну, - усміхнувся Владислав Сергійович, але сперечатися не став.

Не відволікаючись від споглядання шоу, що розгорнулося, навпомацки пошукала свій келих. Смикнулася від подиву, відчувши на своїй руці чужу долоню. Різко обернулася. Ну звичайно ж, прилипала Едуард!

- Ви що, переслідуєте мене, чи що? - запитала сердито, втомившись зображати привітність.

- І в думках не було, - сумно усміхнувся чоловік. - Просто цікаво, чому ви така...

- Яка? - підняла брову і з викликом подивилася на співрозмовника.

- Наче сердита, - вимовив з обережністю.

- Я не начебто, а дуже навіть сердита, - хмикнула задоволено. - Ви-то чому в колектив не вливаєтеся?

- Мені з ними працювати, а не дітей хрестити, - байдуже знизав плечима і перевів погляд, що нічого не виражає, на юрбу, що пустувала перед нами.

Розмова вичерпала себе. А мені раптом, як на зло, захотілося запитати його ще про що-небудь.

- Які у вас мови?

Згодна, схибила. Як заступник директора я мала знати можливості новенького.

Він здивовано повернувся до мене.

- Ви не читали мою особову справу?

- Читала, але... - зам'ялася, підшукуючи собі логічне і правдоподібне виправдання.

- Французька, англійська, німецька, - немов зглянувшись наді мною, відповів із поблажливою посмішкою. - А у вас?

Від несподіванки захлинулася водою зі свого келиха. От нахаба! Він що ж, у товариші мітить? Високо піднята брова ні про що йому не сказала. Едуард продовжував терпляче чекати відповіді. Тож нерозумно знову виглядала саме я.

- Англійська та німецька, - буркнула невдоволено.

Він мовчки кивнув і знову відвернувся. Тобто, ось так, так? Спочатку переслідує, а потім вислизає? Простежила за його поглядом, і сердито стиснула ніжку свого келиха, виявивши, що об'єкт спостереження знову Вірочка. І що він тільки в ній знайшов?

Продовжуючи легенду про своє погане самопочуття, тихенько відпросилася у шефа, плануючи зникнути із заходу по-англійськи. Але тут світло очей наших вирішило проявити небачену турботу і гучним пошепки звернулося до Едуарда, який знову крутився поруч:

- Едуарде, ви ж на машині? - той кивнув, скоса глянувши на мене. - Юленьці нашій нездужає. А ви, здається, і не п'єте зовсім. Відвезете її додому?

- Я сама на машині! - тут же люто запротестувала.

Обидва чоловіки подивилися на мене з підозрою. Довелося зменшити оберти.

- Можу і на таксі доїхати, шефе.

- Можеш, але так мені спокійніше буде, - постановив начальник.

Якщо Владислав Сергійович завів мову про свій спокій, значить зробити можна тільки так, і ніяк інакше.

З важким, майже приреченим зітханням попленталася до виходу, прихопивши по дорозі свою сумочку. Едуард ішов по п'ятах. Прям розлютилася навіть ще більше. Але раптом помітила сумний погляд Вірочки, яким вона проводжала новенького. І навіть ніби полегшало. Ні, все-таки я - стерва, в енному поколінні. Ну яке мені діло до їхніх світлих почуттів, що зароджуються? Мені ж він не потрібен абсолютно. Та й на Вірочку зла не тримаю. Це непорозуміння взагалі серйозно не можна сприймати.

- Зачекайте! - окликнув шеф уже біля виходу і квапливо попрямував до нас, тримаючи в руках дві невеликі кольорові коробочки з бантами. - Ви ж раніше йдіть, а я для всього колективу маленькі презенти приготував. Для підняття, так би мовити, духу.

З цими словами начальник вручив ошелешеній мені та здивованому Едуарду по коробочці, і буквально виштовхав у спину.

- І часто у вас такі... заходи проводять? - підозріло прокашлявшись, уточнив новенький, прямуючи до паркування.

Я хмикнула з розумінням, крутячи в руках свій презент. Чесно кажучи, з цікавістю. Тому, що шеф аж надто розщедрився цього разу. Хоча знаючи його любов до двозначних промов і жестів, від подарунка слід очікувати непередбачуваного.

- До вашого працевлаштування розстарався, мабуть, - відповіла з беззлобною усмішкою.

Він послужливо відчинив переді мною двері автомобіля, я здивовано втупилася на нього.

- Ви ж не серйозно зібралися мене додому везти? Он там стоїть моя машина, - кивнула в бік своєї старенької Тойоти.

- Чому ні? - уточнив спантеличено.

Потім придивився до мене і приголомшив, трохи прикривши дверцята і спершись на них:

- Якщо ви раптом подумали, що я вирішив за вами позалицятися, то смію порадувати... або засмутити. Але ви не в моєму смаку. Віддаю перевагу ніжним і теплим жінкам, а не крижаним кар'єристкам.

- Ну знаєте!.. - розлютилася спершу, але швидко взяла себе в руки. - Ви хоч зрозуміли, з ким говорите в такому тоні?

- З ображеною на життя жінкою, яка вирішила, що впорається з усім сама.

- Уявіть, чудово справляюся!

- Співчуваю.

- Ось тепер я точно поїду сама.

Розвернулася, щоб піти. Та так різко, що підбори зрадницьки тріснули, і я з жахом усвідомила, що за кілька секунд неминуче зустрінуся гарно нафарбованим фейсом із погано укладеним асфальтом.