Раді Вас бачити!

Подарункова коробка відлетіла вбік у марній спробі вберегти обличчя від можливих саден. У моєму випадку обличчя - це вітрина. Жоден бізнесмен, який поважає себе, не потягнеться на переговори з іноземними партнерами в супроводі перекладачки з обличчям подертих кішок, які побували у вуличних боях.

За кілька сантиметрів від асфальту я заплющила очі, однією рукою прикрила обличчя, а другу виставила перед собою. Запізно подумала, що так можу покалічити руку. А перекладачка в гіпсі ненабагато краща за перекладачку із зіпсованим обличчям. І тут час завмер!

Секунди йшли, а падіння так і не відбувалося. З осторогою відкрила одне око. Зрозуміла, що перебуваю в підвішеному стані. І тут же відкрила друге око, приготувавшись до обуреної тиради. Відчула на своїй талії гарячу міцну чоловічу руку. А п'ята точка виявилася притиснута до стегна чоловіка. Цікаво, якщо я зараз обурюся, він таки відпустить мене на зло чи вчинить як джентльмен?

- Будемо вважати, що вправу на довіру ми з вами відпрацювали, - хмикнув Едуард. - Віддаю перевагу перевірці партнерів на практиці, а не в ігрищах, де кожен, як і раніше, носить маску, - глибшим голосом вимовив він.

Мені здалося, що про партнерів прозвучало неоднозначно. А може, просто багаторічний досвід роботи з шефом навчив бачити прихований сенс навіть там, де його немає.

Утримуючи мене однією рукою, другою рукою він спробував допомогти мені піднятися, підклавши її під груди. Я застогнала від досади, коли піднімаючись, вдивилася в камеру відеоспостереження на корпоративній стоянці. Так уже, повеселилися зараз охоронці на посту. Як соромно-то, а.

Подумавши про це, прикрила однією рукою обличчя, а іншою сперлася на капот.

- О-ох, - видихнула протяжно, не знаючи, як вчинити в такій ситуації.

По-людськи треба б подякувати за порятунок. Але мене дратувала його самовпевненість. І взагалі! Усе в ньому дратувало безмірно!

Ха! Та що я знаю про сором? Ось тепер стало по-справжньому соромно. Тому, що в цей момент за моєю спиною пролунав схвильований голос Вірочки, який обірвався на півслові, побачивши картину, що відкрилася її погляду:

- Юлю, ти переплутала наші су...

Поглянула на ситуацію її очима, і кров миттєво відхлинула від обличчя, а руки зволожилися від хвилювання. Щосили намагаючись зберігати гідність, повільно розігнулася, відчувши спиною потужний торс свого рятівника. Зрадницькі мурашки табуном промчали від маківки до п'ят, обдавши жаром. Едуард нарочито повільно прибрав свою руку, провівши до цього пальцями від грудей до стегна. Нова хвиля тепла облила мене, занурюючи в сум'яття з головою.

- Дякую, що не дали впасти! - голосно звернулася до нього, повертаючись обличчям.

Виставила ногу так, щоб розгледіти зламаний каблук. А заодно, щоб і Вірочка переконалася в надійності мого алібі. Гарячково думала, що мене врятували офісні штани. Не могли ж ми... Не міг же він... Ох! Від однієї тільки думки про це мозок почав обмахуватися віялом моїх принципів і переконань.

Збагнула, що Вірочка помчала за нами не просто так. Спробувала сфокусувати на ній погляд і увагу.

- Сумочка, - боязко пробурмотіла вона, простягаючи мені мою сумку.

Я здивовано глянула на ту, що тримала в руках. Справді. Так поспішала втекти, що взяла не свою сумку зі спинки стільця.

- Вибач, Вірочка, - постаралася сказати якомога м'якше. - Це випадковий обмін. І взагалі сьогодні не мій день...

Влаштувала жалісливу фізіономію в надії на співчуття жалісливої колеги. Спрацювало. Хвилину тому вона була ошелешена. Зараз брівки будиночком і очі, сповнені участі.

- Що трапилося? - пролепетала, підходячи ближче й обмінюючись зі мною схожими, на перший погляд, сумками.

- Та ось... Спершу тімбілдинг цей. Потім самопочуття моє. Тепер і зовсім каблук зламала і сумочку твою забрала замість своєї.

Віра старанно похитала головою, не зводячи при цьому погляду з Едуарда, що стояв за моєю спиною мовчазною тінню.

- Якби не Едуард, на переговори із замовником шеф би поїхав сам.

- Так, недобре вийшло, - неоднозначно похитала головою Віра, і в очах її на секунду промайнув осуд. Чи мені знову здалося? - Зараз тобі вже краще? - уточнила з неприхованою надією. - Може, повернешся в зал? Там час танців...

Судячи з погляду, запитання адресувалося взагалі не мені. Відчула, що знову починаю закипати як чайник.

- Та куди мені зі зламаним каблуком танцювати, - відмахнулася.

- Думаю, Юлії краще все ж таки дістатися додому, щоб не нарватися на ще якісь пригоди, - подав голос мій рятівник, і я здригнулася. Бо оксамитовий голос чоловіка проник недозволенно глибоко, розтікаючись усередині млосним відчуттям спокою.

- Чудово! - надмірно бадьоро заявила я. - Тепер у мене моя сумочка. У ній ключі від моєї машини, і я можу дістатися додому. А ви - повернутися і добряче повеселитися, - запропонувала, сподіваючись на швидке позбавлення від настирливого провідника.

Віра подивилася на мене з такою вдячністю, що я ледь не вдавилася черговим судомним зітханням. Цей день має закінчитися. Причому, просто зараз. Інакше я просто не витримаю і... Що зроблю? Судячи з реакції мого зголоднілого за увагою протилежної статі організму, накинуся на Едуарда з поцілунками. А якщо вірити ураженій гордості, наступлю йому на ногу вцілілим каблуком і поповзу геть зализувати рани, завдані почуттю власної гідності.

- Так, це прекрасний варіант, - вимовила, підтверджуючи власні слова.

Судячи з напруженого мовчання позаду мене, Едуард не був згоден із таким ходом розвитку подій. Віра благально дивилася то на нього. То на мене. Але нарешті не витримала.

- Я, напевно, піду, так? - запитала вона.

- Так, звісно, - упевнено відповів Едуард, і мені тут же перехотілося його цілувати. - Тому, що я пообіцяв шефу відвезти Юлію додому. А слово треба стримувати. Крім того, можливо, вона пошкодила щиколотку під час нашої... пригоди.

От навіщо він зараз нагнітає? Я в сказі!

- І тоді сідати за кермо небезпечно не тільки для неї, а й для пішоходів, - продовжив як ні в чому не бувало, беручи мене під лікоть.

Мурашки радісно піднеслися і зааплодували новому тактильному контакту.

- Оу, - промимрила Вірочка, задкуючи до входу в зал. - Так, звісно. Обіцянки треба стримувати.

Тон, яким вона вимовила останні слова, змусив мене напружено примружитися. Ніби Едуард встиг уже щось пообіцяти їй, а тепер не дотримав свого слова, віддавши перевагу моїй компанії. Коли це вони встигли обіцянками обмінятися?

Новенький тільки кивнув у відповідь, продовжуючи мовчки притримувати мене під лікоть, ніби я могла впасти, якби відпустив. А я дуже навіть могла, як показав досвід.

Коли Віра зникла в приміщенні, Едуард обережно відпустив мене і відійшов на кілька кроків, надавши самій добиратися до машини.

- Ви що ж, використали мене зараз, щоб позбутися її настирливої уваги? - пирскнула ображено, зрозумівши, що він задумав. - Що ви мовчите весь час?

- Я взагалі не люблю розмовляти.

- Дуже погано. Для перекладача, - сердито сопучи, шкандибала в напрямку своєї машини.

- Куди це ви зібралися? - тут же поцікавився чоловік.

- Не ваша справа! - огризнулася, не обертаючись.

- Помиляєтеся! Якраз моя, - його голос то наближався, то віддалявся.

Ах так, він забирав наші впалі коробки з презентами від начальства. Дуже мило з його боку.

Зупинивши мене за плечі, розвернув до себе обличчям, тримаючи в іншій руці обидві коробочки. Потім покрутив обидві в руках і розгублено уточнив:

- Ви пам'ятаєте, де чия?

- Та яка різниця! - відмахнулася я. - Чи не однаково, кому з нас дістануться скріпки, а кому ручка або блокнот?

Едуард знизав плечима. Витягнув із кишені штанів два папірці із залишками скотчу.

- Вони були підписані.

Я роздратовано забрала в нього обидва написи з нашими іменами та приліпила по одному на кожну коробку.

- Тепер задоволені?

- Ні, - рішуче вимовив він, різко привертаючи мене до себе і вимогливо цілуючи.

Мені в спину вперлися гострі кути подарункових коробок, які не давали остаточно втратити зв'язок із реальністю.