Спочатку:
На сторінку книги
Розчервоніла Ліза влетіла у квартиру:
- Мене взяли! - радісно закричала вона з порога.
Їй назустріч поспішила схвильована мати, витираючи руки кухонним рушником:
- Що сталося, дитинко?
Очі доньки світилися радістю, тож вона одразу заспокоїлася.
- Я пройшла, мамо! - кинулася на шию дівчина.
На звук її голосу з кухні вийшов батько:
- Що? Я не почув? Ти таки вступила?
- У мене вийшло, татку! - радісно вигукнула донька.
Батько розкрив свої обійми єдиній доньці:
- Вітаю, люба! Ми з мамою в тобі не сумнівалися!
- Зате сумнівалася я. Ти ж знаєш, який конкурс в універі? - відповіла Ліза, обіймаючи батька.
- Це треба негайно відсвяткувати! Мати, накривай обід у залі. Донько, мий руки й за стіл, - скомандував глава сімейства і поліз у сервант за келихами.
За обіднім столом щаслива мати піднесла перший тост:
- За тебе, донечко! Вітаю зі вступом! Ти наша гордість!
Дівчина лише злегка пригубила домашнє вино, намагаючись не образити батьків. Спиртне вона не любила, але робила виняток лише на Новий рік під бій підлогового годинника, що залишився на згадку про прабабусю. Але зараз привід був того вартий!
- Не дарма ми з тобою в доньку стільки сил вкладали! - зауважив батько, Микола Васильович, звертаючись до дружини.
- Ще б пак! Адже вона в нас єдина дитина, до того ж пізня, на неї вся надія в старості, - розплакалася від радості мати, Вероніка Семенівна, накладаючи доньці вінегрет.
Вона народила Лізу близько сорока, вже не сподіваючись на щастя. За віком цілком могла бути бабусею, але Бог благословив дитиною занадто пізно. Чоловік Вероніки, Микола, бувши старшим за неї на кілька років, і зовсім зневірився завести спадкоємців. Однак любив дружину і не мав думки залишити через бездітність. Але доля розсудила інакше і зглянулася над ними, подарувавши розумницю та красуню доньку.
- Мамусю, ну що ти плачеш, справді?!
- Та я ж від радості! Ти ось виросла, школу закінчила, вже тепер студентка. Не за горами заміж вийдеш, з'їдеш від нас і залишимося ми з батьком знову самі.
- Ой, мам, до цього ще так далеко! Поки що на горизонті жодного залицяльника, - зауважила донька.
- Це поки що, а ось заняття почнуться, там студент який і підвернеться. Справа молода.
- Так, Віро, не накрякай! Лізці вчитися треба, а не на хлопців задивлятися. Диплом понад усе! - повчально заявив батько. - Ось здобуде вищу освіту, влаштується на роботу, а там вже нехай і заміж виходить. Нема чого завчасно про те плакати.
Донька про себе посміхнулася. Батьки виховували її по-старому і жили принципами вікової давнини. Вона поблажливо ставилася до їхніх поглядів і ніколи не сперечалася. Але про кохання таємно мріяла, як і всяка дівчина, хоча поки що цього в її житті не сталося.
Ліза з дитячих років росла відповідальною дитиною, слухалася батьків і була відмінницею в школі. За натурою заучка, вона не мала близьких подруг, спілкування в інтернеті заміняло їй дружні посиденьки. Батько з матір'ю не могли натішитися посидючістю дівчинки, а вона гризла граніт наук і росла серед книжок і віртуальних друзів, оточена батьківською любов'ю.
- Це ж треба, сама вступила на юридичний факультет! - примовляла Вероніка Семенівна, пишаючись успіхами доньки.
- Ось вивчиться наша Лізка, відкриє собі приватний кабінет і буде нам із тобою, Віро, опора в старості.
- Та що ти, тату! Щоб відкрити кабінет знаєш, які гроші потрібні?! - розсміялася донька.
- А ти й без грошищ, своєю головою зможеш! - стукнув кулаком по столу Микола Васильович. - Даремно ми, чи що, тебе стільки років вчили?
Дружина погладила по плечу чоловіка, який розходився:
- Та постривай ти з приватним кабінетом, Миколо! Дай дівчинці спочатку університет закінчити, ще стільки років навчання попереду. А нам із тобою поки працювати та працювати, щоб її в життя вивести.
Після обіду пішли дзвінки численним родичам і знайомим. Батьки поспішили похвалитися досягненням дочки.
- Не щодня хтось самостійно до вишу вступає. У наш час усі за гроші норовлять або на контракт. А Лізка он на бюджет потрапила, - чувся голос батька зі спальні.
Віра зайшла в дитячу, як вони за звичкою називали кімнату, і обійняла доньку.
- Ось ти вже й доросла, моя дівчинко, - зітхнула мати. - Як же швидко час летить...
Їй згадалося, як вона вперше побачила своє малятко в пологовому будинку. Крихітне створіння лежало на її животі й розглядало матір своїми синіми очима, не видаючи жодного звуку. Це вже потім вони змінили колір і стали карими, а рідке чорне волоссячко відросло і перетворилося на густу шевелюру з мідним відливом, майже як у батька. Тоді змучена породілля дивилася на довгоочікувану дитину і крізь сльози дякувала Богові за подарунок долі. Відтоді в її житті з'явився сенс - жити заради доньки. Єдина мета існування зводилася до того, щоб виростити та забезпечити затишок єдиній дитині. Микола всіляко підтримував це прагнення і вдвох вони виплекали чудову красуню! Розумниця Ліза слухала і любила батьків, ставилася з повагою до їхнього безкомпромісного авторитету. Слово батька було законом, настанови матері незаперечною істиною.
Віра спала і бачила свою дівчинку успішною і щасливою. Любляча мати не допускала навіть думки, що її життя може скластися по-іншому. Зі свого боку вона докладала всіх зусиль, щоб Ліза зростала в люблячій атмосфері й не мала ні в чому нестачі. Намагаючись вберегти дитину від життєвих негараздів, батьки відгороджували її від однолітків, заповнюючи весь вільний час додатковими заняттями та різноманітними освітніми курсами. Так і виросла дівчина практично не маючи друзів, зате сповна отримала батьківську любов і всебічну освіту.
- Матусю, діти ростуть і це неминуче, - нагадала донька, притискаючись до плеча матері.
- А знаєш, люба, мені сьогодні сон наснився, та тільки я завчасно говорити не хотіла, а то не збудеться, - зізналася мати.
- Ось як? І що ж тобі привиділося? - відсторонилася Ліза, з цікавістю дивлячись на матір.
- Наснилося, ніби ти йдеш по полю з квітами, яскраво світить сонце, а ти посміхаєшся і впевнено крокуєш уперед.
- Що це означає?
- Точно не знаю, але думаю до добра. Сьогоднішня новина цьому підтвердження.
- Ну так, із цим не посперечаєшся, - усміхнулася донька і поцілувала матір.
