Раді Вас бачити!

Для Лізи почався новий етап життя. Навчання в університеті займало весь її час і становило єдиний інтерес. Звикла все робити ґрунтовно, дівчина сиділа над конспектами день і ніч, намагаючись осягнути науки та не вдарити обличчям у бруд на заліках. Нові знайомства з однокурсниками ні до чого не зобов'язували, серце її було не зайняте, а розважатися вона не вміла, тож усю себе віддавала навчанню.

    Одного ранку Ліза поспішала на заняття. Щоб не гаяти часу дарма, вона прослуховувала аудіозапис лекції. Навушники мали функцію шумопоглинання, тож сторонні звуки не долітали до вух. Дівчина вийшла з метро і кинулася через дорогу до автобуса, що під'їжджав. Не почувши гул автомобіля, що наближався, Ліза потрапила прямо йому під колеса. Водій натиснув на гальма, але не встиг повністю зупинити машину. Легкої сили удар збив з ніг дівчину, яка нічого не підозрювала. 

    Отямившись на асфальті, Ліза розплющила очі й зустрілася з чиїмось стурбованим поглядом. Молодий чоловік схилився над нею, намагаючись визначити ступінь завданого ушкодження. 

- З вами все гаразд? - запитав схвильований чоловічий голос.

- Здається так, - відповіла вона, намагаючись сісти. 

Хлопець допоміг їй піднятися на ноги. Дівчина розгублено подивилася на всі боки: під ногами валявся один навушник, а другий безслідно зник.

- Мої речі... я запізнюся!" - з досадою вигукнула вона.

Парубок дістав з-під коліс сумку і подав їй. 

- Ви точно не постраждали? Йти можете? 

- Так, - не дивлячись на нього, вона схопила сумку і спробувала знову перебігти дорогу, сподіваючись встигнути на автобус.

Але сильна рука хлопця зупинила її:

- Якщо хочете, я відвезу до вас у лікарню?

- Ні-ні... Пустіть! У мене сьогодні залік! - виривалася Ліза.

Бачачи, що дівчина досі не прийшла до тями, водій вирішив перестрахуватися: по-перше, переконатися, що вона ціла, а по-друге, щоб дівчина не надумала раптом заявити в поліцію.

- Сідайте-но в машину, я відвезу вас куди треба. Так би мовити, як компенсацію за завдані збитки.

- Не треба, залиште мене, - спробувала заперечити вона. 

Однак водій наполягав:

- Вам небезпечно перебувати на вулиці в такому стані. 

Розуміючи, що безнадійно спізнюється, вона не стала довго впиратися і погодилася.

- Куди вас доставити?

- До університету, будь ласка!

Парубок завів машину і пересунувся в лівий ряд.

- Як же ви так необережно, дівчино? На всі боки дивитися треба, а не музику слухати, - повчально зауважив він.

- Це не музика, а лекція, - заперечила вона.

- То ви студентка? 

- Ну, так.

Хлопець поглядав на пасажирку, яка приводила до ладу довге волосся, що вибилося з-під шапки. Вона була майже ще дитиною: миле личко, кирпатий носик і пухкі губки - і все це без грама косметики. Гарний розріз карих очей і мідні локони надавали їй жіночності.

- У якому напрямку гризете граніт наук? - жартома поцікавився він.

- У юридичному. 

- О, серйозно! Поважаю!

Ліза крадькома розглядала водія. На око він був старший за неї років на п'ять. Дорослий, за її мірками, але веселий і симпатичний. Його темне, коротко обстрижене волосся створювало контраст з голубими очима в оправі таких самих темних, густих брів. Мило з його боку підвезти її.  Адже це вона сама винна, що потрапила під машину. Інший би на його місці навіть не вийшов, а ще б лаявся з вікна.

- Мене до речі, Тарасом кличуть. А вас?

- Я Ліза.

- Ліза? Єлизавета. Прямо як королева! - усміхнувся водій. - Будемо знайомі, ваша величність!

Дівчина мимо волі посміхнулася несподіваному жарту. Коли усмішка осяяла її обличчя, на щоках з'явилися милі ямочки, що так сподобалися Тарасові. "А дівчисько - гарнюня!" - промайнуло в його голові.

У своїх довгих пальцях вона крутила єдиний уцілілий навушник:

- Ну от, як я тепер лекції слухатиму?! - зітхнула вона з досадою.

- Лізо, як ви почуваєтеся? 

Вона невизначено знизала плечима:

- Та начебто все нормально, от тільки поки думки до купи зібрати не можу.

- Вам би полежати сьогодні, а не на лекціях сидіти, - здалеку почав він. - Коли у вас пари закінчуються?

- Не можна мені сьогодні прогулювати, перший залік! Тож додому потраплю аж до вечора.

- Що, так далеко живете? 

- Ні, пізно закінчую. Раніше чотирьох піти не вийде. Тож доведеться потерпіти.

Тарас припаркував машину біля будівлі університету:

- Прибули, ваша величність! - знову пожартував він і допоміг пасажирці вийти з машини.

- Дякую, що підвезли, Тарасе! Ну, я побігла? 

Не встиг він сказати й слова, як Ліза була вже на сходах. Вона втекла, не озираючись, мабуть, боячись запізнитися.

- Заучка! - хмикнув хлопець і повернувся в машину.

    Залишивши Тараса, Ліза одразу ж забула про нього. Зайнята підготовкою до заліку, вона відчувала хвилювання. Тривога і навчальний матеріал зайняли всі її думки. Лише здавши залік, старанна студентка змогла розслабитися. 

    Зовсім інакше йшли справи у Тараса. Мила дівчина з ямочками на щоках не йшла в нього з голови. Щось було в ній таке… чисте, наївне і правильне, що дивувало і привертало увагу. Він вирішив не втрачати шанс і продовжити знайомство. Привід для цього теж знайшовся.