Спочатку:
На сторінку книги
Увечері Богдан вирушив на вечерю в одну з місцевих забігайлівок, яка сподобалася йому під час прогулянки містом. Автентичність цього місця притягувала, захотілося скуштувати місцевої кухні. Таверна, що потопала у квітах, приваблювала своїм яскравим сільським дизайном. Розставлені всюди предмети старовинного начиння надавали цьому місцю неповторного колориту, а розвішані на стінах сімейні фотографії різних поколінь навіювали думки про зв'язок часів. Богдан розмістився за пофарбованим блакитною фарбою столиком, передчуваючи насолоду справжньою середземноморською кухнею.
До столика підійшов господар таверни, вітаючи нового відвідувача. Богдан за його порадою зробив замовлення, в очікуванні смакуючи холодним домашнім вином коштом закладу.
"Все ж правду кажуть про доброту острівних жителів Греції! Ну хто б у нас при здоровому глузді став пригощати клієнтів дармовою випивкою?! Так закладу і прогоріти недовго!" - розмірковував він з погляду бізнесмена. Однак судячи з кількості відвідувачів таверна процвітала. Весела національна музика розслаблювала та підіймала настрій.
До столика підійшла офіціантка і поставила страву. Богдан підняв голову і з подивом побачив ту саму божевільну збирачку каміння! Дівчина теж упізнала чоловіка і на мить застигла на місці. В її очах відбився страх. Схаменувшись, вона швидко пішла на кухню.
"Оце так зустріч! Не дарма я сюди зайшов!" - вирішив Богдан і озирнувся їй услід.
***
Опинившись на кухні, Лера доклала руку до грудей і перевела дух. Серце шалено калатало, передчуваючи біду. "Господи, що ж робити?! - її думки гарячково плуталися, перебиваючи одна одну. - Не можу ж я ось так взяти та втекти, кинувши роботу?! Нікос звільнить мене за дві секунди! Як же вчинити?.." Трохи подумавши, вона вирішила, що в оточенні людей боятися нічого. Ну не стане ж цей тип чинити розправу при всіх?! Хоча пластир на лобі свідчить про те, що він не слабо постраждав від її руки. "Ну так, кидок у мене, що треба! Натренувалася за довгий час", - усміхнулася вона і взяла чергові тарілки для клієнта.
З думками "Хай буде, що буде!" Лера наближалася до столика туриста. Не піднімаючи очей, вона поставила тарілки й збиралася знову втекти, але Богдан схопив її за руку:
- Ти куди? Зачекай!
Вона спробувала вирвати руку, однак це виявилося не так просто.
- Пусти, мені треба працювати!
- Для початку не погано б попросити вибачення.
Лера удала, що здається, тут же відчувши, що клієнт послабив хватку.
Різким рухом вона вирвала руку і швидким кроком пішла на кухню.
- От же нахаба! Навіть не перепросила! - обурився Богдан.
Помітивши інцидент, Нікос вирішив заступитися за дівчину, відчуваючи до неї змішані почуття жалю і поваги. Він підійшов до столика клієнта.
- Вас щось не влаштовує?
- Ні, ні, ні! Усе гаразд, - запевнив відвідувач.
- Можливо, страва не сподобалася?
- Ну що ви, все дуже смачно!
Упевнившись, що до таверни претензій немає, Нікос нахилився і тихо промовив:
- Дівчину не ображай, вона мені як дочка! А в нас, знаєш, сімейний бізнес, ми своїх в образу не дамо!
Богдан навіть розгубився від такого повороту подій, але потім схаменувся:
- Я постраждав від руки вашої офіціантки! Ось, подивіться, - він вказав пальцем на пластир, що закривав половину чола.
Нікос уважно подивився на доказ.
- Але ж не помер, - резонно зауважив він.
- Не помер, але в таких випадках заведено хоча б перепрошувати.
Господар трохи подумав і знайшовся, як урегулювати проблему:
- Пропоную замовлення коштом закладу, за заподіяну шкоду!
- Прийнято!
Залишившись один, Богдан зрозумів, що поговорити з цією божевільною в таверні навряд чи вдасться. Хоча тепер її діагноз викликав сумнів. Ну хто б узяв її на роботу, якби вона була справді хвора?! Тим сильніше захотілося дізнатися, навіщо вона збирає каміння. Більше офіціантка не з'являлася, його обслуговував інший хлопець, дуже схожий на господаря. А дівчину відправили розносити замовлення на інші столики. Вона вдавала, що не помічає Богдана, а він нишком поглядав у її бік.
* * *
Пізно вночі Лера поверталася додому після роботи. У літній сезон таверни працюють до останнього клієнта, догоджаючи туристам. Раптом за собою вона почула кроки. Знаючи про миролюбність місцевих жителів, і розуміючи, що боятися нічого, дівчина сміливо обернулася. Від побаченого серце пропустило удар! За нею по п'ятах слідував той самий турист із пластиром на лобі. "Мабуть, поквитатися вирішив!" - Лера додала кроку. Але переслідувач теж прискорився, не бажаючи випускати з поля зору свою жертву. Швидко розкинувши мізками, вона зметикувала, що не можна показувати місце, де живе, адже там її захистити нікому. Залишалося одне - заплутати сліди! Дівчина обирала шлях вузькими вуличками, не відомими чужинцеві, доти, доки не заскочила у двір. Зачаївшись на якийсь час, вона вирішила, що нарешті вдалося відірватися від переслідувача. Полегшено видихнувши, Лера обережно вийшла з укриття.
- Ти попалася! - почула вона над вухом у той час, як сильна чоловіча рука міцно схопила її за плече.
"Господи, допоможи! Мені не можна в поліцію!" - подумки благала вона.
Богдан різким рухом розвернув дівчину і притиснув до кам'яної стіни будинку, відчувши, як вона затремтіла під його рукою, немов перелякане кошеня.
- Чого тобі? - з викликом кинула вона.
- А ти як гадаєш?
У голосі незнайомця чувся сарказм.
- Хочеш відвести мене в поліцію?
Богдан здивувався такій заяві:
- У поліцію?! Навіщо це мені?
- Хто тебе знає?! Чого ж тоді гнався?
Богдан хмикнув:
- Принаймні, хотів би почути вибачення на свою адресу.
- Але ж я перепросила! Одразу!
- Так... точно, - він згадав, як вона лебеділа "Соррі" перед втечею. - Але цього недостатньо.
- Чого ж ти ще хочеш?
- Компенсацію за моральну шкоду, - його голос так само видавав саркастичні нотки.
Дівчина завмерла під його рукою.
Богдану стало соромно лякати цю майже ще дитину і він здався:
- Ну гаразд, не бійся! Нічого я тобі не зроблю. Просто поговорити хотів.
Вона фиркнула:
- Немає про що мені з тобою розмовляти! Відпусти!
- Чи не здається тобі, що ти маєш бути ввічливішою зі своєю жертвою?
- Це ти жертва?!
- А хіба це не так? Ти, між іншим, мені голову розбила, чим позбавила спокійного відпочинку.
Лера глянула на його пластир і засоромилася:
- Я не хотіла. Чесно.
- Знаю, що не хотіла. Проте, могла б принаймні поговорити зі мною, а не тікати, як остання боягузка.
- Вибач. Мені не можна потрапляти в поліцію.
- Тебе туди ніхто й не тягне.
- Але ж я про це не знала.
- Зате тепер знаєш, - він відпустив руку. - Ну що, відповіси на мої запитання? Чи знову доведеться тебе ловити?
Лера відірвалася від стіни, не виявляючи наміру тікати.
- Куди тебе провести? Дорогою і поговоримо. Мене, до речі, Богданом звати.
- А я Лера. Валерія.
- Яке гарне в тебе ім'я! - здивувався супутник.
Вона байдуже знизала плечима:
- Ім'я як ім'я, звичайнісіньке.
- Ну, не кажи! Я яких тільки імен не зустрічав! І Сандри, і Альбіни, навіть Пенелопа була, уявляєш? - він засміявся. - А ось Валерії ніколи не траплялося.
- Радію, що вдалося тебе здивувати, — із сарказмом відповіла дівчина.
- Здивувати, не те слово! Досі не можу зрозуміти, навіщо ти збираєш каміння?
- А, ось ти про що... Це талісмани.
- Що?
- Ну, талісман. Камінь із дірочкою, на щастя.
- Яка ще дірочка?!
- Курячий бог, чув про такого?
Здогадка осяяла його обличчя:
- То ось воно що?! Ти їх продаєш туристам як сувеніри?
- Зовсім ні.
Богдан зупинився в розгубленості:
- На якого ж біса вони тобі здалися?
Лера усміхнулася:
- А навіщо тобі знати?
- Не повіриш, але це питання мучить мене ось уже кілька днів! Я спостерігав за тобою з пляжу і намагався розгадати цю загадку, - зізнався він.
- Що?! От уже ніколи б не подумала, що комусь цікава моя персона!
Страхи пішли. Поруч із цією людиною відчувалося легко і спокійно, але попри це Лера вирішила проявити розсудливість і не показувати, де живе, щоб спати спокійніше.
- То що, розкриєш свій секрет? - наполягав Богдан.
- Я загадую бажання.
- Ну ось, тепер з'явилося ще більше запитань!
Вони зупинилися біля марини, вхід до якої перекривав шлагбаум.
- Я вже прийшла. Дякую, що проводив, Богдане.
Не встиг він заперечити, як спритна дівчина зникла за воротами.
- Зачекай, куди ж ти? Ми ще не закінчили!
Але Лера лише озирнулася і помахала рукою.
