Спочатку:
На сторінку книги
Лера вирішила прокинутися раніше, щоб вирушити на пляж зі сходом сонця, поки всюдисущі відпочивальники відсипаються. Але на неї чекав сюрприз: Богдан сидів на березі, саме на її місці, кидаючи у воду камінчики. Побачивши здалеку дівчину, він помахав рукою. Вона зупинилася в нерішучості. Усе ж не вдалося обхитрувати цього приставучого туриста. Але тікати не має сенсу, йому відомо, де вона працює.
Лера повільно підійшла і присіла поруч.
- Що, знову хотіла втекти? - приязно поцікавився Богдан.
- Була така думка, - чесно зізналася вона і розплилася в чарівній усмішці.
Дивовижні перетворення відбулися в одну мить із цією, на перший погляд, нічим не примітною дівчиною. Посмішка чудовим чином змінила її обличчя. Він, сам того не помічаючи, захоплено задивився на співрозмовницю.
Сонце швидко підіймалося над обрієм, осяваючи землю своїм цілющим світлом. Лера і Богдан спостерігали схід сонця, сидячи на березі моря. Шум прибою акомпанував крику чайок, які полювали на рибу.
- Ну, як спалося? - поцікавився він, перебираючи руками гальку.
- Спалося як завжди, без задніх ніг.
- Що? Втомлюєшся на роботі?
- Не те слово! - зізналася вона.
Її манера говорити була такою невимушеною, позбавленою всякої манірності. Для вибагливого Богдана, який звик до товариства красунь, що знають собі ціну, але й слова не можуть сказати без облуди, це був як ковток свіжого повітря. Простота і природність пронизували всі рухи цієї загадкової збирачки каміння.
Зануривши пальці в кольорову гальку, Лєра взялася за своє звичайне заняття. Це нагадало Богданові цукерки родом із дитинства, які називалися "морські камінчики". Пам'ятається, він так само занурював рученята у вазу і вишукував найяскравіші з них. А коли хворів, мама з бабусею придумали хитромудрий спосіб підсовувати йому пігулки, які він навідріз відмовлявся приймати. Вони запихали пігулку всередину цукерки, а коли гіркі ласощі випадково траплялися дитині серед інших і та невдоволено кривилася, мама давала іншу цукерочку, щоб заїсти неприємне відчуття.
- Лєро, звідки ти приїхала?
- Україна, Біла Церква. А ти?
- А я киянин.
- Це ж треба, майже земляки, - обличчя знову осяяла усмішка, що змінює її до невпізнання.
- Чому ховаєшся від поліції?
- Термін перебування перевищила. Тому боялася, що ти мене до них потягнеш.
Богдан усміхнувся:
- Віриш, навіть у думках такого не було.
Вона схвально кивнула, даючи зрозуміти, що вірить.
- То ти нелегал?
- Виходить, що так, - знизала плечима Лера.
- Але як же ти тут опинилася?
- На роботу приїхала.
- А чому ж не повернулася назад?
- Мені треба було залишитися тут. З особистих причин.
Її історія цікавила все більше і більше. За своєю натурою допитливий Богдан не міг залишити цю таємницю нерозгаданою.
У цей момент Лера радісно вигукнула:
- Є один! - і продемонструвала йому знахідку.
На її долоні лежав камінчик із діркою всередині. Нічого незвичайного в ньому не було. "І чого тільки люди не вигадують, щоб наділити той чи інший предмет магічною силою?!" - подумав він і простягнув руку, бажаючи поглянути ближче, але дівчину відсмикнула долоню.
- Не можна! Якщо доторкнеться хтось інший, бажання не здійсниться!
"Господи, що за нісенітницю вона несе!" Однак ця нісенітниця підносилася з таким серйозним виглядом, що Богдан розчулився наївністю цієї дорослої дитини.
Він спостерігав за ритуалом, перебуваючи в безпосередній близькості. Лера підняла камінчик до сонця і подивилася крізь нього, як у вічко.
- Що ти робиш?
- Загадую бажання.
Помітивши здивування в його очах, вона пояснила:
- Це працює так: знаходиш відповідний камінець, дірочка в якому має бути наскрізна, щоб побачити сонце...
- А навіщо його треба побачити?
- Щоб бажання здійснилося, - розмахнувшись, вона закинула камінь далеко у воду.
- А-а, ясно, - усміхнувся він.
Вона опустила руку:
- Не обманюй, я бачу, що ти нічого не зрозумів.
- Коли я спостерігав за тобою з того пляжу, то все гадав: навіщо ти кидаєш каміння і що намагаєшся в ньому побачити?
Лера знову посміхнулася:
- Я тебе спантеличила? Ну і які ж були версії?
Богдан примружився, сумніваючись, чи говорити всю правду. Помітивши це, вона підбадьорила:
- Не соромся, говори як є.
- Ну, спершу я подумав, що ти хлопчисько...
- Що?! - Лера дзвінко розсміялася.
- Це все через твою коротку стрижку, - поспішив виправдатися він.
- Так!.. Що ж далі?
- А далі вирішив, що ти ненормальна. Ну, знаєш, є такі хворі люди, що можуть робити одну й ту саму дію годинами.
Очі дівчини розширилися від подиву і Богдан уперше помітив, що вони зелені. Цей колір так рідко зустрічається в людей.
- Час від часу не легше! - обурилася вона, все ще не приховуючи свого здивування. - Чому це ти мене за хвору прийняв?!
- А хто при здоровому глузді кидатиме каміння в беззбройних туристів?!
Обидва розсміялися, згадуючи курйозний випадок.
Лера з цікавістю роздивлялася чоловіка, який сидів поруч, такого випещеного і м'язистого. Його темне волосся було акуратно підстрижене, а глибоко посаджені карі очі дивилися з примруженням, нібито сміючись над співрозмовником. Вона звернула увагу на пластир:
- Усе ще болить? Ти мене вибач.
- Забудь, майже загоїлось, - заспокоїв він і подумав про те, що завдяки нещасному випадку познайомився з дивовижною дівчиною.
Розмовляючи, Лера продовжувала перебирати камінчики, намагаючись відшукати талісман.
- Ти щодня цим займаєшся?
- Ну так. Не йду, поки не знайду цілих три.
- Три?! Та це ж майже як скарб відшукати! - сторопів він.
- Не зовсім. На цьому пляжі стара галька, талісманів трапляється більше.
- І навіщо ж тобі так багато? Невже маєш стільки бажань?
Дівчина помітно знітилася, почувши запитання.
- Ні. Лише одне. Але дуже хочу, щоб воно здійснилося.
- Гублюся в здогадках! Може, принц на білому коні? - жартівливо поцікавився Богдан.
- Ні. Це мене взагалі не цікавить.
Її настрій миттєво змінився.
Вона піднялася на ноги й по черзі закинула два камінчики у воду.
- Леро? Я щось не так запитав?
- Ні, все гаразд. Та це особисте. Вибач, мені пора, - вона пішла, не озираючись.
Богдан довго дивився їй услід, намагаючись зрозуміти, чим же образив дивну співрозмовницю.
