Раді Вас бачити!

– Сил моїх більше немає! – поскаржилася подрузі Ксенія, підсадивши на гірку онука. – Усі соки з мене вичавили діти!

– Сама винна. Нічого було всіх на шию саджати!

– Та як же я своїм донькам відмовлю? А онуки? Вони ж без мене пропадуть! Батьки ними взагалі не займаються. Здали в школи-садочки і полегшено зітхнули. Адже дітлахам увага і турбота потрібні.

– Дурепа ти жаліслива, Ксюхо! – не витримала друга подруга, яка гуляла на майданчику з маленькою онукою. – Я он своїм ліміт встановила: любляча бабуся – тільки у вихідні! В інші дні мене не турбувати. Тож бери приклад із мене!

– У твоєму випадку адекватна сваха є. А мої – ні одна, ні друга – з онуками сидіти не хочуть. Втомлюються, бачте! Зате дорогими подарунками відкуповуються.

– Отож, а в тебе ні коштів, ні сил! Досі, мабуть, із дочок грошей на продукти не береш?

– Свєто, ну що ти таке кажеш?! В Анюти ремонт у квартирі, а Віка працює від зорі до зорі, щоб сплатити кредит. Хто ж їм допоможе, крім мене?

– Та твоя Анюта вже другий рік ніяк ремонт не закінчить! Хоча начебто й чоловік у неї непогано заробляє. Просто їм у тебе зручно: на продукти і комуналку не витрачаються, діти доглянуті, готувати і прибирати не треба, раз мама поруч. 

Глибоко в душі Ксенія розуміла, що подруга має рацію, але зізнаватися в цьому  собі не хотіла.

– Вони ще меблі не замовили, а як же онукам спати і де уроки робити?

– Ой, у тебе для них самі виправдання! Ми он раніше, як згадаю, так на одній розкладачці із чоловіком спали та на газетці їли, аби тільки від батьків скоріше з'їхати. А твої присмокталися як п'явки, бо їм так зручно.

– Олено, ну а хто дітей із садка забере, коли батьки допізна на роботі?

– А наших дітей хто забирав? Самі викручувалися, якось домовлялися, раніше відпрошувалися. А ти і в школу, і зі школи, на тренування, з тренування, та ще й на додаткові заняття їх тягаєш. Не розірвешся ж на чотирьох онуків одночасно!

– Тож i воно, що розриваюся на шматочки, – втомлено зітхнула жінка. – Владе, ти куди поліз проти руху? – крикнула онукові. – Йди сходами, як усі!

Світлана співчутливо подивилася на змучену подругу:

– Ксеню, ну а Віка твоя що? Так із чоловіком і не зійшлася? Вона ж своє житло начебто має, чому ошивається в тебе?

– Ох, щось не клеїться в старшої доньки особисте життя... Уже друге розлучення. І знову iз сином залишилася. Куди їй самій двох дітей тягнути, якщо працює, не підіймаючи голови. Квартиру свою двокімнатну продала і взяла будинок у передмісті, більший за площею. Та тільки кредит за нього тепер сплачує. 

– Ну а чого ж не живе там?

– Та дітей возити в садок і в школу далеко.

– А про що ж вона думала, коли купувала? Напевно, на тебе спочатку сподівалася.

– Ой, я не знаю. Але тільки жити там поки що неможливо, через затори в місто – з міста добиратися довго. Та й ремонт теж потрібен. 

– Ох, Ксюхо, Ксюхо... Сама ж своїми руками їм комфорт створила. А тепер он зашиваєшся. Ти подивися на себе: сивина відросла на коренях, під очима чорні кола від втоми. А манікюр? Ти коли востаннє в салоні була?

– Та я вже й не пам'ятаю... Не до манікюрів мені зараз. І так грошей на все не вистачає. Я он краще зайвий раз цукерок онукам куплю. Підстригла і нормально. А волосся пофарбую наступного місяця, чого даремно фарбу переводити. 

– Ти ці розмови облиш! – дорікнула їй Олена. – Про себе ні в якому віці забувати не можна. А ти свою зовнішність зовсім занедбала.

– Та знаю я, знаю... То руки не доходять, то грошей не залишається, – виправдовувалася вона.

– Знаєш, як то кажуть: «Хто везе, на тому і їдуть!» Так це про тебе і є. Вони ж тебе просто використовують, а ти не помічаєш, засліплена материнською любов'ю.

– Ну а що ж ти пропонуєш? Виставити рідних дітей із малими онуками за поріг?

– Для початку поставити їх на місце. Розподілити обов'язки по дому і спільно сформувати сімейний бюджет.

– Ха! Тобі легко говорити. А в мене таке сказати, язик не повернеться.

– Ну, Ксеніє, значить, ти ще не дійшла до ручки, – зауважила Свєта. – Але май на увазі, коли це станеться і в тебе знесе дах, тоді таких дров можна з відчаю наламати! Найкраще вже запобігти біді заздалегідь. Поїдь-но у відпустку. Там хоч виспишся і мізки до купи збереш.

– До речі, гарна ідея! – підтримала Олена. – Хоча б на тиждень злиняй від своїх проблем. Сил наберешся і зовсім по-іншому подивишся на ситуацію свіжим оком.

– Та що ви таке говорите?! Куди я поїду? А своїх гавриків на кого залишу? – відмахнулася рукою жінка, поправляючи онукові шапку.

Подруги переглянулися, розуміючи, що випадок безнадійний.

Ксенія глянула на годинник:

– Ну все, нам уже час! Скоро в старшого тренування закінчується. До зустрічі, дівчатка! Хоч поговорила з вами та душу відвела. За це спасибі! – вона схопила онука за руку і потягла геть. 

Дорогою додому Ксенія забрала онучку з групи подовженого дня, забігла в магазин за продуктами, разом із ними пішла до спорткомплексу за старшим онуком.

– Бабусю, у мене ніжки втомилися! – хникав Влад. 

– Потерпи, любий, скоро дійдемо. Он бачиш, нам до кінця алеї дістатися треба, – вмовляла вона, тягнучи непідйомну сумку й онуччин портфель на додачу.

– Ні! Я хочу на ручки! – розплакалася дитина.

Важко зітхнувши, Ксенія нахилилася і взяла малого на руки.

– Соню, будь ласка, забери свій портфель, бо я в одній руці не понесу і його, і покупки.

– Ні, бабусю! Чому Владу можна допомагати, а мені не можна?! Я теж у школі втомилася! – заявила внучка.

– Ох, горе мені з вами! Що за характер?! А мене хто пожаліє?

– А навіщо тебе жаліти? – щиро здивувалася дівчинка. – Ти ж доросла, сама себе пожаліти можеш.

«Тож бо й воно! – подумала жінка, несучи все немов нав'ючений кінь. – Мали рацію подруги, я сама їх розпестила».

Переступивши поріг будинку, вона кинулася роздягати Влада. Старші онуки покидали свої куртки на підлогу і розбіглися по кімнатах. 

– От негідники, а одяг ваш хто вішатиме? 

Старша онука-восьмикласниця вже була вдома, судячи із залишених на порозі чобiт. 

Тільки-но Ксенія розклала покупки в холодильник і зібралася готувати вечерю, як підбіг Влад:

– Бабусю, пограй зі мною!

– Не можу, мій маленький. Мені вечерю готувати потрібно. 

– Але я не хочу їсти!

– А інші хочуть. Крім того, скоро тато з мамою з роботи повернуться, вони ж голодні. Піди поки що пограй із Сонечкою!

Незабаром онук повернувся весь у сльозах.

– Що сталося, любий? – обійняла його жінка.

– Бабусю, мене Соня ображає-є! – схлипував він.

– Ох, ну що ж ви й п'яти хвилин між собою порозумітися не можете?! Соню? Навіщо ти його ображаєш? 

– Влад сам винен! Він у моєму шкільному зошиті каляки-маляки намалював!

– От горе мені з вами! – сплеснула руками Ксенія і пішла в кімнату до старшої онуки, яка в цей момент розмовляла телефоном.

– Ренато, пограйся, будь ласка, з Владом. Інакше вся сім'я залишиться без вечері.

Онука прикрила рукою слухавку:

– Ну, ба! Я зайнята! Нехай із ним Соня сидить, це ж її брат.

– Але ж ти теж йому сестра, хоч і двоюрідна. Тим більше, старша з онуків. Допоможи мені, люба.

– Мені ніколи! Попроси Кирила. І двері закрити не забудь, бо мені нічого не чути!

Але Кирило зависав перед комп'ютером, влаштовуючи баталії з друзями в мережі.

– Мені ніколи, бабусю, хіба ти не бачиш?! Не заважай мені, інакше програю...

Ксенія зітхнула і, не домігшись допомоги, обійняла малюка:

– Ходімо зі мною, Владику. Я тобі фломастери візьму на кухню і ти помалюєш.

– Не хочу малювати! Давай краще гараж будувати! – упирався онук.

– Та не до гаражів мені зараз! Ну скажи мені: що тобі дати, щоб ти спокійно посидів поруч зі мною, поки я готую? – спересердя вигукнула жінка.

– Телефон дай.

– Добре, тримай мій мобільник. Ось я тобі ігри відкрию зараз. 

Вгамувавши дитину, Ксенія взялася за готування. Голова розколювалася від болю, але знайти таблетку часу не було. Про себе вона думала в останню чергу. Головне зараз зятя з дочкою після роботи нагодувати, а потім вже онуків купати. 

Поспіхом нарізаючи м'ясо, вона не втримала ножа, який зісковзнув і полоснув по пальцю. Ксенія затиснула рану серветкою, але кров не зупинялася. Довелося діставати аптечку й обробляти поріз, витрачаючи на це час. 

Незабаром повернулася Анюта із чоловіком.

– Мамо, а що, вечеря ще не готова? – обурилася вона.

– Дитинко, я палець порізала, не встигаю. Може допоможеш?

– Мені спочатку перевдягнутися треба, – відповіла дочка і зникла з кухні, так і не з'явившись до самої вечері. 

Згнітивши серце, Ксенія накрила на стіл і покликала сім'ю.

– Ксеніє Миколаївно, я ж свинину не їм, – відсунув тарілку зять.

– Вибач, Ігорю, сьогодні телятину в магазин не завезли, довелося купувати що є. Може, як виняток потерпиш? 

– Мамо, але ти ж могла купити йому куряче філе! – зауважила Анюта.

Жінка винувато подивилася на доньку:

– Я якось не подумала.

Після вечері сім'я піднялася з-за столу і розійшлася по своїх кімнатах, залишивши прибирати тарілки Ксенії. «Хоч би в мийку хто поставив!» – нарікала вона, але мовчки проковтнула образу.

Незабаром із роботи повернулася Віка. 

– Донечко, Кирилу на завтра вірш вивчити задали. Не забудь перевірити.

– Матусю, мені треба терміново піти! У мене побачення! Перевіриш сама? – вона поцілувала матір у щоку і вискочила з дому.

«Ну ось, знову когось собі знайшла. А потім ще одне розлучення і ще одна дитина...» – сумно подумала мати і постукала в кімнату молодшої доньки:

– Анюто, дитинко, викупай сьогодні дітей сама. У мене палець досі кровоточить.

Але та невдоволено скривила обличчя:

– Тоді нехай миються самі, а то в мене зараз серіал починається, не хочу пропустити.

Не домігшись допомоги, Ксенія вже збиралася зачинити двері, але передумала:

– Анюто, а що там у вас із ремонтом? Скоро закінчите?

– Та там ще робити й робити... – невизначено відповіла донька.

– Але ви ж начебто стіни закінчили й підлогу постелили. За чим справа стала?

– Там ще кухню треба замовити. А що, ми тобі вже заважаємо?

– Не в цьому справа. Тісно тут усім разом.

– Мамо, ти що ж, намагаєшся вигнати мене з дітьми в недобудовану квартиру? І чому Віці тут жити можна, а мені нi?! Адже я теж твоя дочка! – з викликом заявила Анюта.

– Та Бог із тобою, дитинко! Ніхто вас не виганяє, – втомлено відповіла мати і пішла по онуків.

Соня і Влад милися разом, розбризкуючи воду на всі боки.

Сяк-так викупавши однією рукою молодшого, Ксенія замотала його в рушник і взяла на руки. 

– Бабусю, я сьогодні хочу спати з тобою, – заявив хлопчик.

– Що, знову? Але у твоєму ліжечку тобі буде набагато зручніше.

– Ні, хочу до тебе! 

– Ну гаразд, мій любенький! До мене, так до мене, – притиснула його до грудей бабуся, вже ледве тримаючись на ногах від втоми. Але ж ще треба було перевірити уроки в Кирила.

Уклавши дітей спати, Ксенія закинула прання в машинку, перемила все взуття в коридорі, прийняла душ і заварила собі чаю, щоб спокійно випити в тиші. Подивилася на годинник: «Віка все ще не повернулася. І де її носить ночами, незрозуміло з ким?!» Розвісивши білизну, жінка нарешті доповзла до ліжка і примостилася на краєчку, бо сплячий онук зсунувся практично на середину. Але заснути не виходило. Чи то давалася взнаки накопичена втома, чи то образа на близьких, невідомо. Раптом накотилася жалість до себе. Коли вона прокручувала події дня, на її очах виступили сльози: «Усім на мене наплювати!..» Після довгих роздумів жінка вирішила, що час щось змінювати. Так більше тривати не може. Вона у свої роки вже не мала сил обслуговувати велику сім'ю та возитися з чотирма онуками. З роботи довелося піти передчасно, щоб допомогти доньці ростити Влада, поки вона робила свою кар'єру. Пенсії, що дісталася від покійного чоловіка, на все не вистачало. Нерви були на межі, не кажучи вже про фізичний стан. Спина, коліна й тиск не давали спокою. Але все б нічого, якби не егоїстичне ставлення родини. Ксенія відчувала, що більше не витримує. Мала рацію Свєтка, вона сама посадила всіх на свої плечі й добровільно тягне на собі, не шкодуючи сил. А ось сили якраз уже закінчуються. 

Витираючи сльози, бідна жінка відчула бажання втекти від усіх і сховатися де-небудь на краю світу. Нехай би самі спробували хоч раз розв’язувати свої проблеми. Але куди виїхати, розуму не докладала. Чомусь згадалося море, куди вони востаннє їздили з чоловіком років десять тому. Після того їй вже жодного разу не довелося побувати у відпустці. Онуки народжувалися один за одним, і кожного вона витягнула власноруч, а в підсумку ні допомоги, ні поваги. «Напевно, вся проблема саме в мені, раз і діти, і онуки виросли егоїстами, – розмірковувала вона. – Надто вже я всіх опікала...»

Піддавшись пориву почуттів, Ксенія одягла окуляри, відкрила в телефоні додаток Букінг і ввела назву міста, де відпочивала з чоловіком. Надто вже запам'яталися тi краï, напевно, тому, що там вона востаннє почувалася щасливою. Програма видала безліч варіантів пропонованого житла. Але навіть поза туристичним сезоном ціни кусалися. Вибравши найдешевшу пропозицію, жінка ввела найближчі дати, і о диво! На ці дні готель виявився вільним. Щоправда, безкоштовного скасування бронювання не передбачено. Жінка замислилася: якщо замовити зараз, то зворотної дороги вже не буде. Чи варто ризикувати? Може, її розпач усього лише хвилинна примха? А як же діти? Чи впораються без її допомоги? Але одразу ж в пам'яті виникли сьогоднішні сцени і клубок образи знову підступив до горла. «Хай буде що буде! Може це востаннє, коли я дбаю про себе. Адже більше нікому!» – подумала вона і рішуче натиснула кнопку «Забронювати». Ось і все! Вирішено! Зворотної дороги немає. Скромних заощаджень «на чорний день» має вистачити на три дні відпочинку. У крайньому разі, позичить у подруг.

Після цього помітно полегшало. Ксенії згадався запах моря і тихий плескіт хвиль об берегову гальку. Це саме те, що їй зараз потрібно: приємні спогади і спокій. Залишилося подумати про квитки. Із цим проблем бути не повинно, у той бік поїзди ходили регулярно й цієї пори року ажіотажу не очікувалося. Придбавши онлайн купейний квиток, Ксенія задоволено зітхнула. Залишалося зібрати речі і повідомити дочкам про своє рішення, але це вона встигне зробити вранці до відправлення потяга.