Раді Вас бачити!

Після безлічі поворотів, ми вийшли до потрібного відгалуження. Принаймні шум і дурманливий запах їжі на це натякали.

Чуття не підвело: посеред гігантської зали стояв довжелезний стіл Тут зібралися, мабуть, усі брати Навара з сім'ями, і навіть грав невеликий оркестр.

Навара, як і духа, я ніде не бачила.

– А ось і наша наречена! – радісно оголосила гномиха-мама, і всі мешканці печер одразу замовкли, обернувшись до нас.

– Неси його! – пролунало басовите. – І підготуй сокиру.

Гладкий гном, мабуть, батько місцевого сімейства, з товстою довжелезною кіскою з бороди і трьома тоненькими довкола, почав розпоряджатися «молодняком». Серед якого я, до речі, помітила братів Навара.

Але напружувало мене не це. А слова про сокиру та «неси його».

Миттю всі якось дивно загомоніли, загули. У прямому значенні слова! Щось почало гудіти з іншого кінця зали.

Гора затремтіла, немов при землетрусі. Але, схоже, до дрануса налякало це тільки мене. Інші ж гноми весело заулюлюкали.

Стіна, та сама наприкінці зали, почала рухатися та відкривати прохід. Ох, гнила луска дракона! Я такого більше ніде не побачу.

Натовп гномів співають пісні, кружляючи в хороводі навколо крісла. Крісло нагадує залізний трон зі старих сокир. Його несуть ще шестеро червоних від натуги гномів. А ось сидить на цьому всьому ніхто інший, як Навар!

Ще й із такою задоволеною мордою. Ух, Танранський нащадок-переросток. І на троні сидить, як влитий. Хоча той і не розрахований на два метри, але Навар наче все життя там сидів.

Хоча, хто знає, скільки разів він одружувався.

– А навіщо йому трон? – уточнила я у гноміхи-мами.

– Як? – жахнулася вона, наче я запитала щось непристойне. – Він же голова сім'ї! Твій цар.

Угу, царя-то мені якраз і не вистачало! Для повного щастя! Ледве утримавшись, щоб не пирхнути, я склала руки на грудях, всім виглядом показуючи, що думаю про царів. Ну чи про одного конкретного.

Натовп із троном наближався, і з усієї какофонії звуків стали розчутні окремі слова пісні, яку співали: «слухняність від дружин, багату гору, міцну сокиру». Загалом, пісні-побажання для молодят.

– Ідемо, – кивнула головна гномиха і повела мене до однієї зі стін, трохи осторонь столу.

Там височіла дивна купа з валунів, що поблискували в темряві.

Туди ж принесли царя. Хм, якщо придивитися, то він не виглядав як людина, тобто гном, якому те, що відбувається, приносить задоволення. Скоріше чіпкий погляд уважно стежив за натовпом.

Але на троні все одно сидів як влитий.

Стіл дурманив ароматами випічки та м'яса. У моєму голодному шлунку прямо спазми почалися. Коли ця вистава вже закінчиться і можна буде поїсти? Задля того й терплю гном’ячі ритуали.

І ось ми з «царем» опинилися перед тією самою купою.

У залі повисла цілковита тиша. Немов усі гноми вмить кудись розбіглися. Я навіть озирнулася, щоб переконатися, що вони все ще тут. І таки так, стояли, дивилися.

Головна пара почали щось говорити незнайомою мовою. Якоюсь стародавньою гном’ячою, напевно.

Я подивилася на Навара, що сидив збоку, мовляв, «розумієш хоч щось?». Але він знизав плечима і продовжив напружено стежити за тим, що відбувається.

Гноми тим часом замахнулися сокирою і з усієї сили вдарили по купі. Нею відразу розповзлися тоненькі смужки іскор, які почали пульсувати.

«Батьки» задоволено переглянулися і передали сокиру нам, киваючи, мовляв, бийте.

Ми з Наваром теж переглянулися, і він з виглядом «нічого не вдієш, доведеться виконувати» перший взяв знаряддя, піднявшись. Гном`ячому ватажку це явно не сподобалося, той нахмурився, але промовчав.

Зате у гномихи був якийсь тріумфуючий погляд. Та й натовп ззаду дивно зашушукався.

Борода Танрана! Що відбувається?

Навар замахнувся і зі всієї сили вдарив. Груда яскраво спалахнула, магія сипалася з іскор з неймовірною міццю. Ледве не зносячи з ніг. Гномам поблизу навіть довелося стати в стійку з упором, щоб устояти.

А ось на мене сила купи не діяла, хоча всю її міць я відчувала.

«Темний дранус, в які такі твої глибини ми залізли?», – подумки зітхнула я і прийняла протягнуту Наваром сокиру.

Взагалі, «батьки» удвох махали. А ми чому окремо?

Втім, відставати від Навара точно не хотілося. Замахнулася що було сили, а я гадки не мала, скільки в мені її. І вдарила, не шкодуючи ні сокиру, ні купу.

Спалах різко засліпив, тепла хвиля магії відштовхнулася від іскристих валунів і рознеслася по всій горі. Стіни і підлога затремтіли. Навар одразу опинився поруч, намагаючись хоч щось уловити за цим яскравим світлом.

Руку, в якій тримала сокиру, запекло – але я нічого на ній не побачила.

Ще мить, і все стихло. Магічна хвиля розвіялася, а купа згасла.

Ми озирнулися, гноми шоковано трусили головами. Потім сфокусували погляди на нас та голосно зааплодували. Найближчі ненав'язливо забрали сокиру з моїх рук.

– І що це було? – збентежено запитала я у Навара.

– Поняття не маю, але від їжі не відмовлюся, – і запитально глянув на мене, немов питаючи, чи я згодна.

– Класно ти їх уїла! – стукнула по плечу, точніше, спробувала по ньому потрапити мама гномиха.

Тичок припав кудись під ребра, але робитимемо вигляд, що так і треба.

– Ви про що? – я загубилася на цих епізодах мого життя настільки, коли мене вже нічого не може щиро здивувати. Але цікавість все ще залишалася.

– Рекх'яр та Наварн! – гордо показала на тата-гнома та мого нареченого гномиха. – Змусила його першого взяти сокиру, та ще й так швидко! – захоплено пролепетала вона.

– Міїдо! – гаркнув Рекх'яр, який тато-гном, обсмикуючи гномиху.

– Він злиться, бо теж швидко поступився мені і вдарив першим!

Раптом шестеро гномів-носильників, згуртувавшись навколо мене, підвели до крісла-трону, на якому їхав Навар, посадили, підняли і понесли до столу.

– Е-е? – видав запитальне Навар. Не стільки обурюючись, скільки натякаючи на пояснення.

– Ти не довів своє право на царювання у вашій родині, – буркнув тато гном. – Тепер вона твоя цар.

– Цариця! – гордо поправила гномиха і, голосно грюкнувши в долоні, сказала всім: – А тепер...

– Можна жерти! – перебивши її, прогримів не такий вже й головний, як виявилося, тато-гном і першим рушив до частування.

Решта одразу хвилею накотила на стіл і, перекрикуючись, розсілася на стільцях.

Наші місця виявилися збоку від мами-гномихи, яка теж сиділа на троні.

Все було таким смачним, смаженим, соковитим, що я повністю пропустила, що там говорили, з чим нас вітали і хто. Єдине, про що могла думати: їжа.

Нарешті ми до неї дорвалися, хай і таким довгим, звивистим шляхом. Ось наємося, і... можна буде тихенько злиняти звідси. Вже не знаю, чи захоче Навар залишитися зі своїм дивним сімейством.

Не гаячи ні секунди, я почала насипати собі у величезну тарілку все, до чого тільки могла дотягнутися. Ніжка, крильце, запечені гриби, салати, заливна риба, безліч фаршированих овочів... Як же це смачно! Поруч із таким самим захопленням наминав Навар. Та й інші гноми перейшли з наших персон на свої тарілки та один одного.

Келихи настільки швидко наповнювалися, що можна було б подумати на магію – але ні, довкола пурхали дівчатка-прислужниці.

– Мені це не подобається, – раптом тихо промовив мені на вухо Навар.

– З глузду з'їхав? Та місцевий кухар – просто майстер своєї справи, – прочавкала я, заковтуючи сирну тарілку.

– Я не про їжу, а про гномів, – серйозно відповів Навар, але я не поділяла його тривог.

– Ти теж гном, – хихикнула.

– Подивися на мене, – він узяв моє підборіддя пальцями і розвернув на себе.

Я постаралася сфокусуватися на ньому і навіть у глибині душі підвела голову думка, що треба було б відбрикнутись від такого свавілля, але вона швидко випарувалася.

Жест Навара не залишив поза увагою гномів, і вони швидко заулюлюкали, вимагаючи продовження:

– Цілуй! Цілуй! Цілуй!

Нарешті вдалося сфокусувати погляд перед собою:

– Ой!

– Що? – напрягся Навар.

– Який красунчик! – зітхнула я, розглядаючи вродливі розкосі очі, гострі вилиці і губи, що раптом стали такими привабливими.

– Ти п'яна, – похмуро констатував гном-переросток.

– Тобі треба лікувати самооцінку, – кивнула в тон йому я. – Якщо думаєш, що сподобається, можеш тільки п'яним.

А натовп починав гудіти все голосніше:

– Та цілуй її вже!

– Я легенько, – попередив Навар, і перед тим, як я встигла уточнити, що саме легенько, припав до моїх губ.

– Ох! – з мене вирвався мимовільний тихий стогін. І це легенько? Та його вуста зносили дах не гірше за найміцнішу гном’ячу наливку, якої сьогодні я випила чимало, хоча пила один лише сік.

Дивно.

Чим довше ми цілувалися, тим голосніше і схвальніше гудів натовп. І Навар чомусь не поспішав відсуватися.

І зізнатися, я була цьому рада. Якось уміло він це робив. Зі смаком, із пристрастю та із задоволенням.

Точно, він щось казав про задоволення інших. От дранус непомитий! Це ж скільки жінок він поцілував до мене?

Різко відсторонившись, я вліпила йому ляпаса. Намагалася навіть сильніше вдарити, ніж коли сокирою замахувалася.

Втягнувши повітря крізь стиснуті зуби, женишок схопився за пошкоджене місце.

– За що? – буркнув здивовано.

– За те, що бабник!

– А це тут до чого?

– Отже, не заперечуєш?

– У мене вже дві дружини є, чого ти хотіла? – виправдовувався Навар.

Я відвернулась і сьорбнула ще наливки.

– О, перша сварка молодих! – похвально закивав хтось із гномів навпроти.

– А він теж нічого так, – з хитрою усмішкою нахилилася я до свого «молодунчика».

Ось тільки сам Навар дивився на мене дуже похмуро. Від цього видовища я розпливлася в задоволеній посмішці:

– Що, ревнуєш?

– Ні, – надто різко відрубав він.

– Дранус!

– Джонні, у нас серйозні проблеми, – тихо промовив він, обережно оглядаючись.

– Звичайно, мене вкотре за сьогодні заміж намагаються видати, а наречений все чоловічим ім'ям називає! – жалістно простогнала я, і відчула, як світ навколо різко закрутився. Немов у калейдоскопі.

Навар підхопив, не даючи впасти:

– Тільки не панікуй, але нас намагаються отруїти.

У цей момент зі стелі вилетів дух із гучним криком:

– Вам не можна тут пити! Я чув! Вас накачають! Продадуть у рабство! – потім він побачив нас, завмер і сумно констатував: – Ми всі помремо.

***

Фей

– Одна, без дружків?

От дранус! Ненормальні однокашники моєї буйної сестриці?!

Стиснувшись, я шмигнула за колону. Схоже, ідея непомітно пробратися до її гуртожитку у військово-магічній Академії – була не найкращою, у низці таких самих ідіотських ідей. Які відвідали нас останнім часом.

Три громили перегороджували шлях, повільно просуваючись коридором у мій бік.

– Куди ж ти, Родес? – вкрадливо промовив центральний.

Прізвище єдинокровної сестри викликало озноб. З одного боку, я не розкрита: ми з нею справді схожі. З іншого... я не Раура! Я не вчилася останні кілька років дубасити здоровенних придурків і захищати честь корони! Ну і свою заразом.

Я дочка маршала, якою татко підібрав найдостойніше для дівчини заняття – факультет ботаніки! На його думку, звісно.

– Я ж казав, без друзів вона боягузка! – зневажливо пирхнув один із бугаїв.

Раура мене вб'є, майнула думка. За псування репутації. Вона вже точно за колоною не ховалася б.

Але в мене від неї лише навчальна форма! У якій я чекала в обумовленому місці, щоб обмінятися. Після так званого весілля. Поки не заварилася вся ця каша.

Якщо в мені зачують дракона...

Битий дранус! Куди ж сховатися? Я озирнулася, але ззаду була стіна.

Втім, вони лише люди. Не зачують. Але й обернутися, щоб полетіти, я не можу. Одразу розкриється наш із Раурою обман!

Бабах! Колона здригнулася від заклинання, що врізалося в неї, але встояла. В академії і стіни заговорені, схоже.

Зате я відскочила, коли довкола полоснув вогонь.

І опинилася на очах у мерзенної трійці. Хлопці гиденько захихотіли.

Передній здійняв руку.

Присягаюся, не знаю, як це вийшло! У долі секунди погляд вихопив квітку в петлиці у нього на грудях, заклинання зростання само собою ковзнуло на язик, магія в пальці – і за мить до того, як хлопець видав свій файєрбол, відросла гігантська квітка зробила йому відмінний хук справа.

Хлопець відсахнувся, відбиваючись від злісної рослини.

Двоє інших, люто загарчавши, кинулися до мене.

Десь ззаду раптом вискочила фігура, і, перекинувшись у повітрі, приземлилася на ноги прямо переді мною.

Людина. Сколочене темне волосся, така ж, як у мене зараз, бордова форма. Обличчя не видно – але плечі широкі, майже як у дракона!

Поки він відбивав випади, захищаючи мене, поряд опинився ще один хлопець. Ельф.

– Рауро, ти чого, нумо включайся! – підморгнув мені блакитноокий гостровухий.

І з захопленням, зовсім не властивим статечним витонченим ельфам, вступив у нерівний бій.

Нерівний, тому що трійця миттєво почала тікати, шпурнувши нам на згадку добряче пошарпаний величезний бутон.

– Ти що, перепила на своєму весіллі? – іронічно підняв брови ельф, наближаючись.

Чоловік розвернувся, уважно оглянув порожній коридор і встромив похмурий погляд зелених очей у мене.

– Фей, – не спитав, а припечатав суворо. – Де Раура?

Ну от. Розкрита, навіть не діставшись до кімнати сестри!

– О, й справді не Рура! – озирнувся на мене ельф.

– А ви... – почала я, спонукаючи хлопців відрекомендуватися. Як звуть друзів сестри, я знала, хоч до цього й не бачила.

– Дозвольте представитися, – ельф уже впорався з конфузом від того, що сплутав мене зі своєю подругою. І розшаркався, широко посміхаючись: – Сандіанан Деламарапен Деліндон Бладераніан.

– Або просто Санді, – поморщившись, перебив його чоловік. – А я Івін. Щось трапилося?

– Трапилося, – кивнула я. Імена збігалися, та й хлопці, схоже, щиро турбувалися за Рауру.

Я озирнулася, показуючи, що тут не найкраще місце для розмови. Івін кивнув:

– Ідемо.

Ще раз озирнувся і перший повів мене переходами та сходами.

Ельф прикривав наші тили, але більше ніякі паршивці не намагалися напасти на нас. Схоже, Раура не жартувала, що їхня трійця має репутацію в академії ого-го.

Через кілька хвилин Івін відчинив одну з дверей на третьому поверсі гуртожитку, заводячи мене в дуже непогані покої.

Впізнаю почерк батька: щоб відкупитися, оплатив своїй позашлюбній доньці вельми гідні умови. Щастя, що татко не знає, що ці покої вона ділить з двома шибайголовами, наплювавши на плітки та лихослів'я.

Івін і тут уважно озирнувся, ніби сподівався, що в кімнатах нас може підстерігати засідка.

Крокнувши слідом, я теж із цікавістю озирнулася. Вітальня та дві спальні, батько думав, вона тут житиме з якоюсь подружкою. Коричневий диван, два такі самі крісла біля каміна, стіл без скатертини біля широченного вікна з виходом на балкон.

Ззаду різко грюкнули двері. Здригнувшись, я розвернулася, трохи відступивши, щоб не випускати з уваги обох хлопців.

Рауру вони, може, і вважали за свою. А мені раптом стало незатишно в одній кімнаті з володарями таких роз'ятрених поглядів.

– Викладай, – промовив зеленоокий. Ельф теж на диво перетворився, за гарненькою зовнішністю проступили риси хижака.

Ну, про весілля вони знають. Приховувати сенса немає.

– Раура... не прийшла, – обізвалась я. – Ми мали обмінятися після церемонії. Я чекала на неї, але... виявилося, що вони з принцом зникли.

– Куди? – вибагливо уточнив ельф.

– Звідки я знаю!

– То піди з'ясуй.

– Я теж зникла, якщо ти ще не зрозумів! – розлютилася я. – Не можу ж я прийти до батька та розповісти, що заміж виходила Раура. Але й сюди, схоже, даремно прийшла! Думала, ви мені допоможете їх знайти, – розвернувшись, я рішуче рушила до дверей.

– Почекай, – Івін спіймав мою руку, зупиняючи. – Ми допоможемо. Розкажи все, що знаєш.