Раді Вас бачити!

Розділ 8. Айне

На його обличчі кров, не впевнена, що його, але виглядає жахливо. Як і збиті кісточки на його руках. Незрозуміло кому дісталося більше: монстру, чи його противнику, але, судячи з того, що в кайданах саме він, головнокомандувач програв. Цікаво, скільки велетнів знадобилося, щоб його схопити й скількох він встиг порізати на капусту, перш ніж його закували в кайдани? Дивлюся на нього похмуро і злегка зловтішно. Ці велетні не те, що наші чоловіки, наваляти сіреньким уміють. Моя зловтіха зникає одразу з гірким розумінням: адже він був моєю останньою надією вибратися звідси.Розчаровано зітхнула і відвертаю голову від цього гада, від його посмішки щось у грудях ворушиться. Бісить!

Король велетнів щось сказав, я не слухала, боролася з бажанням штовхнути монстра в щелепу хоча б чолом.

- Є хоч одна в'язниця, з якої ти не можеш втекти, Му Ре? - чую іронічне зауваження спокійного монстра, після якого різко повертаюся до нього обличчям.

Та як йому не соромно-то?! Немов я кримінальниця якась! А нічого що це через нього я вже тричі у в'язниці сиділа?!

- Зате ти навіть із цієї втекти нормально не зміг! - кидаю зло та одразу ж відвертаюся, пихтячи від гніву.

Король щось гаркнув, інші велетні підтримали його схвальними вигуками. Королева ж стоїть, підтримуючи свій живіт рукою, і дивиться чомусь на мого монстра. Ну, шрами в нього на обличчі, чого так витріщатися? Невдоволено підтискаю губи, у серці щось неприємно кольнуло.

- Чому ж? - знову дає про себе знати монстр. - Я втік, просто ти мене покликала, довелося повернутися.

Від такого нахабства в мене сіпнулося око. На його думку, я винна в тому, що його спіймали?! Та хоч би воно так насправді було!

- Я тебе не кликала! - крикнула так, що решта одразу звернули на нас увагу.

- Звала, - злегка відвертається монстр, але встигаю помітити його самовдоволену усмішку.

- Я тебе не кликала, - гарчу тихо крізь зуби. - Я тебе проклинала!

- Це на тебе схоже, - таким же похмурим тоном зауважує він, через що знову свердлю його злим поглядом.

Він дратує мене! Прикро до чортиків, так зі мною вчинив, поки я його безсовісне тіло від смерті рятувала!

- І взагалі, по заслузі тобі за те, що мене кинув! - злісно насуплююся, дивлячись виключно перед собою.

- Я тебе не кидав, у нас була домовленість, розкажеш правду - випущу, але ти вважала за краще залишатися в камері, - оманливо спокійно каже він у відповідь. - Тож я сказав тобі: поклич мене, коли передумаєш. Ти покликала - ось він я.

Більше вже заспокоювати себе не можу. Навіть трохи навколішки до нього присуваюся, щоб у нахабні очі подивитися.

- Я тебе в камері кликала стільки, що голос зірвала! - кричу на нього охриплим голосом.

- Не бреши, - холодно стверджує він, - мене ти покликала тільки зараз.

Так дивиться на мене, наче я яка мізерна істота порівняно з ним великим! Під цим грізним його поглядом живіт від страху зводить, але я занадто зла, щоб його боятися. Та й навіщо це робити, якщо ми обидва зв'язані? Брешу я? Ще чого, кілька годин кликала його: "монстр, монстр, монстр..." Горло навіть болить від такого нахабства і несправедливості! Немов він тут з'явився не тому, що надерли його сексуальну дупу, атому, що я його велике сіятельство в голос прокляла! Прокляла? Зачекайте, це він що, не повертався, бо я звала "монстр", а не Артал? Звідки він узагалі про це знає? Звідки знає, що я не кликала його на ім'я? Дивлюся на нього зло. Ти що, гад повзучий, весь час підслуховував, поки я тебе кликала?!

Фиркаю сама на себе, навіть смішно стає, якщо уявити монстра, що притулився до дверей і підслуховує, кличу я там його чи ні. Не приховую іронічної посмішки, йому просто гордість не дає визнати, що його ось ці руді переростки спіймали, побили й зараз вбиватимуть. Шкода, що пиху з цього чоловіка збила не я, та й убивати нас будуть разом. Сумно зітхаю, поки кілька велетнів про щось нудно віщають і, судячи з того, як їхні погляди раз у раз падають на дівчинку, вирішують її долю.

"Благими намірами вимощена дорога в пекло!" - говорив мій батько і, найімовірніше, мав рацію.

Ну, от що мені коштувало того разу дати відсікти монстру голову? Від нього все одно толку ніякого. Одного не розумію: чому він такий спокійний? Таке враження, що його взагалі не турбує те, що ми в них у полоні. Його більше турбує, що я його монстром звала, а не на ім'я!

Тим часом велетні затіяли суперечку, розмашисто почали жестикулювати й голосно сперечатися. До них приєднався і король. Подивилася на монстра, судячи з усього, єдина хто тут нічого не розуміє - це я. Непомітно підсуваюся до монстра і пробую його торкнутися, але це важко, мої руки зв'язані ззаду, а його спереду, до того ж захищені одягом.

- Гей, про що вони там говорять? - цікавлюся пошепки в монстра, озираючись на велетнів.

Він повернувся в мій бік і озирнувся так, наче в пошуках якогось підступу.

- Ти ж знаєш нашу мову, - якось дуже докірливо заявив він. - Звідки?

Напевно, нас тут вбивати скоро будуть, а йому все потріпатися і секрети мої вивідати хочеться.

- Та не знаю я! - втомлено зриваюся на ньому. - Якби знала, то з цими якось домовилася!

- Як? - з іронією шипить на мене. - Запропонувала виконати твоє останнє бажання? Причому всім одразу?!

Він опинився занадто близько до мене, настільки, що я підвелася і копнула його головою. Ось спочатку зробила, а лише потім подумала, що в голосі монстра явно були ревнощі, і він мене так намагався вколоти й присоромити. Голова затріщала, у нього вилиці не з кістки, а з каменю зроблені? Я більше сама забилася, ніж його зачепила. Смикнулася назад, так ганчірка, яку я намотала на голову під час операції, зачепилася за його броню, причому намертво. Смикнулася раз, другий - ніяк! Так ще й не розв'язатися, руки-то в мене за спиною зв'язані.

- Чорт! - лаюся, бо монстр абсолютно ігнорує мої спроби відчепитися від його броні.

Мені й так погано, між іншим! Коліна не втримали мене, тож завалилася на монстра боком і мимоволі притулилася щокою до його щоки.

- Допоможи, чорт би тебе побрав! - бурмочу на нього зло, поки не звертаю уваги на велетнів.

- Слабкий не гідний Рі Да Рі! - гаркнув один із велетнів так, що я здригнулася і притулилася до досить спокійного монстра. - Айне постраждала від гарґунзі, а наші закони кажуть: той, кого гарґунзі вибере собі в жертву, не може повернутися зі священного лісу. Сурі прекрасно знав цей закон, коли дозволяв чужинці забирати жертву улюбленого творіння Ніщо і привести в місто. Сурі має піти в ліс разом з Айне, щоб загладити провину Рі Да Рі перед великим Ніщо.

На мої вуха вилилося стільки маячні, що вони ледь у трубочку не скрутилися. Кого, куди, за що? Моє замішання помітив монстр і смикнув щокою, тож відповіді опонента велетня я не зрозуміла.

- Знову брешеш? - з натяком дивиться на мене зверху вниз.

Усе ще не можу відірвати замотану голову від його броні. Навіть плече злегка порізала об лусочки. Він же, своєю чергою, навіть не думає допомагати мені позбутися його.

- Я розумію, тільки коли торкаюся тебе, і ти при цьому при тямі, - гарчу крізь зуби, навіть відвернутися, як слід, не виходить.

Він примружився, потім, немов почекав, поки вони заговорять, і притулився забрудненим у крові чолом до моєї щоки. У мене загорілися щоки, там доля чиясь вирішується, може навіть наша, а ми тут незрозуміло чим займаємося. Від того що він буквально дихає мені в шию у мене мурашки по всьому тілу.

- Благочестивий Раксі, навіть попри те, що Айне - ваша донька, ми повинні шанувати закони Ніщо, - улесливо заявив той самий противний велетень. - Відкупитися однією рукою тепер не можна, чужоземка осквернила її своєю дивною магією.

- Чим я осквернила?! - крикнула обурено настільки, що примудрилася відірвати свою голову від броні монстра. - Я дівчинці життя, між іншим, рятувала! А ви що зробили?! Руку їй відрізати хотіли замість того, щоб допомогти!

Мого гніву ніхто, крім монстра, не зрозумів, але увагу на мої вигуки звернули. Навіть рявкнули щось невдоволено, чи то на монстра, чи то на мене.

- Скажи їм! - звертаюся до сіренького, як до єдиного хто мене тут розуміє.

- Навіщо мені це? - поблажливо підіймає брову, чим мимоволі перенаправляє весь мій гнів на себе.

- Тобі все одно, що вони збираються віддати дівчинку в жертву якійсь тварюці? - кричу на нього.

- Вона ж Рі Да Рі, - каже він так байдуже, немов це щось означає.

- ВОНА ПРОСТО ДИТИНА!!! - кричу на нього зло, знаючи, що мало чим можу їй допомогти зараз.

Присуваюся до дівчинки, не знаю, як її захистити від цих нелюдів. Як так можна взагалі?

Заговорила їхня королева, не знаю, що вона запитала, торкатися до монстра зараз надто гидко. Підтискаю губи, мені здається, що я знову бачу перед очима те марево, в якому моїх маленьких сестричок і купу інших дівчаток віддають на жертву їхньому дурному богу. Що для нього життя дівчинки, якщо він сотні, чи навіть тисячі інших погубив так само як і моє життя? У грудях щось тремтить від болю й образи. Дурна помилка сільської простачки: у ньому немає нічого хорошого, тому що він ворог.

Королева повторила своє запитання, але цього разу звернулася до монстра, сказавши його ім'я наприкінці. Він не відповів, задзвеніли кайдани, коли він згріб мене в подобу обіймів зі спини. Гаряче дихання обпалило вухо, коли його руки притиснули за талію до себе. Я сіпнулася, намагаючись звільнитися, але тільки подряпалася.

- Скажи мені, хто наказав тобі вбити мене? - чую його запитання, відчуваю, як мурашки йдуть по спині.

- Ти серйозно?! Саме зараз хочеш про це дізнатися?! - не втримуюся від сарказму, відчуваючи купу поглядів, прикутих до нас.

Він мовчить, але я відчуваю, як його руки дедалі міцніше стискають мене за талію. Як же він мене дістав! Один із велетнів, той, що був опонентом іншого ненормального, дістав з-за пояса меч і якось дуже загрозливо махнув на дівчинку, яка лежала. Та що ж вони не давали спокій, вона й так натерпілася?! Смикаюся вперед, щоб закрити її собою, але монстр не дає її захистити.

- Ферер! - кричу зло. - Генерал Ферер! А тепер відпусти мене!

Смикаюся вперед, намагаюся вирватися, але моє становище занадто незручне, до того ж він не відпускає. Відчуваю якусь різку зміну, але не розумію її.

- Повторюй за мною слово в слово, - вимагає він від мене, шепочучи на вухо, а потім віддаляється.

- Іре вайтусі игле Па Айне, - каже зовсім незнайомі для мене слова, так, щоб я не зрозуміла, що він сказав.

- Іре вайтусі, - запинаюся, на автоматі повторивши за ним перші слова.

А що як він зараз змушує мене казна-що зізнатися, або щось зробити? Я ж без поняття що кажу, з усіх слів дізналася лише ім'я дівчинки в кінці.

- Тесі! - закричала вагітна жінка, мало не падаючи на землю. - Айне Ре дотсі! Тесі! Раксі етос Арталсі!

Останнє вона закричала, заливаючись сльозами й звертаючись до свого чоловіка. Королю, схоже, було далеко байдуже, що там ледь не змусив мене сказати монстр, і на переживання дружини теж. Бідолаха навіть впала на коліна, і ніхто не взявся її заспокоювати. Смикнулася, щоб їй допомогти, а руки монстра піднялися з талії до грудей.

- Повторюй, Любаво, якщо хочеш, щоб дівчинка залишилася жива! - кричить на мене монстр.

Смикаюся в його руках сильніше, королева тримається за живіт і заливається сльозами, тягне руки до дівчинки, але я не розумію чому. Що монстр накоїв? Що він сказав? Він смикає мене до себе, так що завалююся на нього і відчуваю щокою його підборіддя.

- Іре вайтусі ігле, - повторюю за ним і одразу ж розумію, що він змусив мене сказати.

- Ма Айне, - підказує він, що говорити далі.

- Ма Айне, - повторюю залишок фрази, перебуваючи в легкому шоку.

- Іре вайтусі ігле Па Айне, - знову каже він, а потім послаблює хватку, щоб я могла вибратися з його жорстких обіймів, але я не рухаюся.

"Я оскаржую право батька Айне", - одразу перевелася в мене його фраза в голові.

- Ма, - прошепотіла ледве чутно, а в голові одразу виникло поняття - мати.