Раді Вас бачити!

Розділ 9. Дочка

Що він щойно змусив мене сказати? Що означають ці слова і чому від них плаче королева велетнів? Оскаржую право матері? Це як так? Хіба право матері можна оскаржити? Дитина завжди залишається дитиною матері, у нас навіть у поганих матерів дітей не має право ніхто забрати, окрім батька, мужикам взагалі можна робити все, що захочуть. Тут же виходить, що будь-хто може прийти й оскаржити твоє право на дитину? Нічого собі, тоді не розумію, навіщо взагалі народжувати дітей, якщо будь-якої миті прийде якась чужоземка з брудним волоссям і чоловіком-роздовбаєм і скаже: "Я оскаржую твоє право матері".

- Тесі! Тесі! Тесі! - заливається сльозами бідна жінка і тягне руки до дівчинки, але їй не дають її торкнутися.

От же нелюди, і монстр такий же, змусив мене таке сказати вагітній жінці. Хоча, якого біса вона просто стояла і дивилася, як вирішують долю її дочки?! Чи може вона й намагалася її захистити? Через цей мовний бар'єр почуваюся дуже нерозумно, не можу ні в чому бути впевненою. Але найгірше бар'єр моєї обізнаності, мені весь час потрібно торкатися монстра, сподіваючись зрозуміти, що взагалі відбувається. Не чесно! Він же мій ворог! Через нього моїх сестер тримають у заручниках! Я його так ненавиджу! Правда ж? Не хочу про це думати, як і вірити в його маячню, що він за мною повернувся. Теж мені рятівник, більше проблем створює.

Після дозволу від короля велетнів, один із підлеглих підхоплює на руки королеву й виносить із залу. Бідолашна жінка, почуваюся такою винуватою перед нею, що навіть незручно. Чи це мені незручно від двозначної пози, в якій ми, як і раніше, з монстром перебуваємо? Король велетнів слухав висловлювання своєї королеви та суперечку інших велетнів з кам'яним обличчям, але варто було королеві вийти, на його обличчі з'явилася перша емоція.

Здригаюся, мені недобре від його погляду, різко захотілося помінятися з монстром місцями. Нехай на нього так дивляться, з явним бажанням убити. І взагалі це не моя ідея була, і я слабо уявляю, на що підписалася. Батько казав, що жінці завжди потрібно беззаперечно слухатися чоловіка, я щось дедалі більше сумніваюся в цьому вислові.

Тим часом сам об'єкт суперечки спокійно собі сопе і навіть не підозрює, що тут її доля вирішується. Може я їй занадто багато сон-трави дала? Вона проспить щонайменше до обіду, якщо, звісно, ми доживемо до цього обіду. Якось не дуже розумію, як цими заявами ми допомагаємо дівчинці? Щось монстр темнить, утім, як завжди. Темна він особистість, з усякого погляду.

- Ти що щойно змусив мене ляпнути? - запитую пошепки, відчуваючи незручність від того, що майже на ньому лежу.

Добре хоч його безсоромного погляду з іскорками не бачу, а то не знаю, що б зробила. Може, вважала за краще поруч із непритомною дівчиною повалятися?

- Те, що врятує дівчинці життя, - холодно відгукується монстр і намагається прибрати від мене руки.

От уже ні, я хочу знати, що тут відбувається! Для цього, на жаль, необхідно розуміти велетнів. Відкидаюся спиною на нього і притискаюся потилицею до його щоки. Прикриваю на мить очі, подумки наказуючи собі не сприймати його як чоловіка, а як... Не знаю, незручне крісло?

- Ще трохи, і я вирішу, що ти мене домагаєшся, - коментує "незручне крісло" мою поведінку.

- Не лести собі, - з розмаху даю йому потилицею по обличчю, відчуваючи, як від удару паморочиться голова. - Я краще тебе вб'ю!

Він натиснув кайданами мені на живіт, змушуючи двозначно до нього притиснутися. От же збоченець, знайшов час! Як йому нахабства вистачило?! Хоча про що це я? Йому завжди нахабства вистачало!

- Ти вже намагалася, - шепоче на вухо, змушуючи здригнутися, - не вийшло.

Це що образа? Чи все ж таки зловтіха? Мені треба подивитися на його обличчя, щоб зрозуміти, але, як на зло, вигнутися в такій позі в мене не вийде.

- Арталсі, - припиняє нашу перепалку король велетнів. - Ти вирішив забрати в мене не тільки сина, а й дочку?

Найголовніший велетень піднявся на ноги та почав повільно до нас підходити, так пафосно, що в мене сіпнулося око. Монстр раптово прибирає свої руки й навіть штовхає мене вперед, ніби зібрався мною відкупитися. З різким видихом обертаюся, він просто не хоче, щоб я розуміла те, що той зараз йому скаже. Не на ту напав, монстре! Встигаю схопити його за руку досить надовго, щоб розібрати закінчення фрази.

"...твоїм сином", - вимовив монстр холодно і гордовито, немов він тут вершитель доль.

На початку фрази було те саме "Іре", що перекладається як "я". Потім щось незрозуміле, що я не розібрала й ось це вже перекладене закінчення фрази. І як звучить фраза повністю? Мені ці загадки в печінках сидять! Грамота не моя сильна сторона, а тут і писанину їхню вивчи, і розмовляти навчися! Готувати на полк солдатів і то легше! Коліна болять, підлога-то холодна, застуджу їх, якщо нас, звісно, раніше не вб'ють.

- Дай мені послухати! - гарчу на монстра, злегка обернувшись.

Похмурий погляд чорних очей, він хапає мене за руки ззаду і міцно стискає їх. Ні, дякую звісно, що одразу дав, але він мені так руки до біса відірве! Смикаю зап'ястя, відчуваючи, як мотузки вже натерли шкіру.

- Раксі, що для тебе дорожче, життя Айне, чи власне марнославство? - зневажливо звертається до короля монстр.

Треба ж, жодних тобі лестощів, чи бодай поваги до людини, за бажанням якої нас легко можуть убити! Він смерті нашої хоче?! Зло стискаю його руки у відповідь, ламаю нігті об його шкіру. От що за чоловік, йому навіть обличчя нігтями не роздряпаєш! Є ще надія на качалку, як на єдине, що може врятувати наш "шлюб", але щось мені підказує, качалкою я його вбити теж не зможу.

- Краще дівчинка помре, ніж стане однією з Гу Ре! - рявкнув король велетнів, і я відразу зрозуміла, він зовсім не жартує.

Вони у своєму розумі?! Через якусь тварюку прирікати дівчинку на загибель?! Смикнулася на її захист, але монстр утримав мене за руки. Не чесно, він сильніший за мене! От якби я сама могла розмовляти з цими бовдурами, а не розраховувала на те, що він зробить це за мене.

- Чому ж Гу Ре? - зупиняє короля одним поглядом монстр. - Її моя дружина з лісу притягла, значить, її дитина, а вона не Гу Ре.

- Яка ще дитина? - злегка перелякалася від такої "радості". - Я дітей взагалі не хочу!

Це було різко і надто голосно, на мене одразу вся увага прикувалась. Он як на всі очі дивляться, ніби диво якесь сталося. Я б так дивилася тільки в одному випадку, якби монстр і справді від качалки загнувся.

- І нікому ставати матір'ю не збираюся! Рано мені ще, не хочу я! Це ваша дитина, а ви тут нею торгуєтеся і за неї долю її вирішуєте! Які ви після цього батьки?! Добре вона хоч вас не чує! Це вас до цього звіра в ліс треба в жертву віддати!

Ух, як мене занесло, промови-то які штовхаю, куди там монстру. Натягнуто і поспішно посміхаюся, відчуваючи, що це вже я за монстра тримаюся. Він же мене захистить, якщо що? Наш зв'язок і все таке... Щось обличчя короля велетнів мені безпеку не гарантує.

- Може, просто домовимося, що дівчинку не будуть у жертву віддавати та все? - ще більш натягнуто посміхаюся. - А ми з монстром того, тихо підемо на захід сонця? Тобто звідси, цілими й здоровими та все?

Моя мила посмішка не справила враження, монстр потягнув мене на себе. Здається, він намагається мною закритися від велетня, чи ні? От жалюгідний черв'як!

- Моя Слабкість, - шепоче сіренький оманливо спокійно.

Він теж не відриває погляду від раптово похмурого короля. Його піддані повільно відходять убік, схоже, відчувають, що запахло смаженим. Серце надривно б'ється в грудях. А в принципі, чого мені боятися, вони ж ні слова не зрозуміли з того, що я сказала.

- Вони ж не розуміють, що я кажу, так? - запитую пошепки в монстра.

- Розуміють, - каже той, і я, сторопівши, повертаюся до нього.

- У сенсі розуміють? - втупилася на нього здивовано. - Я ж їм стільки говорила і пояснювала, а вони ні слова не зрозуміли! А тепер ти кажеш, що вони розуміють?!

- Моя Слабкість, ти зараз говориш нашою мовою, - монстр злегка натискає на мої зап'ястя.

Я подивилася на нього спочатку як на ідіота, потім недовірливо, і лише потім повернулася подивитися на велетня.

- Ой, - видала я, нерозумно посміхаючись.

- Паплюжниця, - звернувся король велетнів до мене так, що захотілося за когось сховатися.

Моє бажання здійснилося, монстр піднявся з колін, а потім підняв мене і засунув собі за спину. Треба ж яка турбота від того, через кого Я ТУТ І ОПИНИЛАСЬ!!! Пригнічую бажання, штовхнути його ногою по нижче спини, але зупиняюся: ще встигну, якщо пощастить. Мені здається, він відпустив мене, щоб я знову не розуміла розмову? Он як мовить, судячи з їхніх голосів, розмова на підвищених тонах. І як мені підслухати тепер, руки-то за спиною зв'язані? До того ж я їх так подряпала об його броню. Як він взагалі її носить, таку гостру? Гостру? Повернулася злегка боком і, вколовши руки, почала непомітно різати мотузки. Мені залишилося ще трохи, коли монстр несподівано обернувся і сам схопив мене за руки. Це було так несподівано, що я навіть здригнулася, напоровшись на його злий погляд.

- Що ти накоїла? - запитав він із таким наїздом, що я задихнулася від обурення.

- Скільки разів тобі повторювати: я нічого не робила! - кричу на нього і трохи тихіше додаю. - Не паплюжила нікого вже точно!

- Брешеш! - прогримів король велетнів так, що в мене затремтіли коліна. - Ти спаплюжила нашу святиню. ДВІЧІ!

- Любава?! - прошипів, недобре примружившись, монстр.

Ні, він на чиєму боці? Я ось дуже навіть упевнена, що нічого не оскверняла! Взагалі я дуже хороша принаймні була до всього цього неподобства.

- Та я в житті нікого не паплюжила! - обурено кажу і тикаю пальцем у монстра. - Ви взагалі впевнені, що це не він? Він ще вчора втік, а я всю ніч вашу доньку оперувала! Мало чого він там встиг накоїти?!

Монстр недобре так примружився і злегка підняв брову. Що думав, я тут на твоєму боці буду і мовчатиму в ганчірочку? Войовничо задерла підборіддя, спробувала збудувати його злісний погляд, але велетні мені завадили.

- МИ ЦЕ БАЧИЛИ!!! - загорланили вони хором, так що я жваво передумала зараховувати монстра знову у свої вороги.

Вони ще й лаятись почали, або просто сенс їхніх слів від мене вислизнув. Хтось запропонував мене освіжувати, тож узагалі страшно стало. Один монстр спокійний, як удав. Стискаю його руки з усієї сили, мені знадобиться велике зусилля, щоб він мене не кинув напризволяще. Кидаю на нього переляканий погляд знову і раптом розумію: він потішається над мною. Смішно йому! От же гад!

- Покарання за паплюження святині великого Ніщо - смерть! - гуркоче той злий велетень, що хотів відправити дівчинку в ліс.

Знову вони за своє, то мене, то дівчинку вбити хочуть! От же нелюди, точно такі самі, як сіренькі! У мене й так сил немає, а від цього постійного залякування банально нерви здають.

- Та що я такого зробила?! - кричу на цих рудих монстрів.

Їхній король злегка розвернувся і показав на трон рукою, невпевнено примружилася, не розуміючи, про що він.

- Трон? - обурююся невпевнено. - Так я його й не торкалася!

- За ним, - підказує монстр, поки король усе ще обурено тицяє пальцем.

Злегка нахиляюся, щоб роздивитися, на що там показують, і не бачу абсолютно нічого. Ну, стіна, ганчірка, яку я порвала на бандаж для їхньої королеви, яку вони навіщось пошили назад і повісили на колишнє місце. Зачекайте, це вони що про ганчірку говорять?

- Їхня святиня - це брудна рвана ганчірка? - запитую, не приховуючи відрази та здивування.

- Це ікона! - завив один із велетнів грізно.

- Та ні, звичайна брудна ганчірка, - недовірливо хитаю головою, все ще розглядаючи цей шматок тканини.

- Паплюжниця! - рявкнув король знову, і я відскочила за спину монстра, нехай він від велетня отримує.

Як то кажуть: назвався грибом, лізь у кошик. Ніхто його за язик не тягнув, коли він мене своєю дружиною називав. Гаразд, зараз головне руки розв'язати, а потім уже будемо думати. Шкода монстр думає інакше, висмикнув мене назад, немов хоче, щоб мене як пиріжок розчавив цей велетень.

- Моя дружина не в курсі релігійних традицій Рі Да Рі, - з натиском віщає монстр, доки його рука проходиться по спині й зупиняється на моїй шиї. - Вона всього лише людина, їм властива критична дурість і помилковість мислення. Вони всього лише низькі створіння, які навіть не можуть захистити своїх жінок.

Та як він сміє?! Я хотіла було заперечити, але монстр різко натиснув на мою шию, змушуючи вклонитися перед королем велетнів.

- Ми просимо вибачення, Раксі, - відчуваю, що монстр теж опускає голову в поклоні. - Моя дружина не хотіла образити Ваші почуття і віру своєю жахливою поведінкою.

- А ну стій! - намагаюся скинути його руку, з метою розвернутися, але не виходить, тож розвертаюся до нього так. - Не збиралася я просити вибачення перед людиною, яка готова віддати власну доньку в жертву якійсь тварюці!

- Любава! - шипить зло на мене монстр, усе ще утримуючи мою шию.

- Що Любава?! - так само зло йому відповідаю. - Я не збираюся кланятися тому, хто спотворив дитину на все життя!

Даремно я це сказала, потрібно було слухатися і мовчати, плюнути на гордість і поклонитися їхньому королю. Не можу зрозуміти, навіщо монстр йому теж поклонився? І це після того, як він у дитинстві йому обличчя спотворив! Шкуру свою рятує? Перед страхом смерті й не таке зробиш, але чому він це зробив? Монстр не схожий на того, хто пасуватиме перед загрозою смерті. То чому він так себе принизив? Тільки не кажіть мені, що через мене? Серце голосно б'ється у вухах, мені вже починає здаватися, що я в нього закохалася.

- От же ти дурепа, - видав монстр якось приречено.

А ні, мені здалося, одна фраза і мене попустило. Батько казав: коли, здається, треба молитися Спасителю. У цьому випадку це не допоможе, тут щонайменше голову декому відрубати треба. Поки я стояла, завмерши й не знаючи, як цьому гаду помститися, він перекинув ланцюг кайданів через мою голову і притягнув мене до себе.

- Що ти робиш? - завозилася, намагаючись вибратися, поки холодні губи не торкнулися мого чола.

Завмерла, у нас так виключно небіжчиків цілують. Перелякано витріщила на нього очі, і він розірвав мої пута.

- Арталсі! - брякнув король, але було надто пізно.

Бачу його очі, в них горять ті самі іскорки, так яскраво і красиво, як жодного разу до цього. Очі заворожили мене, коли він схопив ланцюги та розірвав їх, при цьому зірвавши з моїх вуст ще один поцілунок.

Я забула про все на світі. Хто я, хто він, і яка жахлива прірва між нами. Забула навіть про те, де ми та в якій небезпеці, про те, що руки були зв'язані та в нас великі неприємності. Він не утримував, не змушував, це я, немов одурманена, вставши на ціпочки, цілую його. Обіймаю за шию і притискаюся, дряпаючи руки в кров. Поцілунок зі смаком крові та бруду, від якого паморочиться в голові, і підгинаються ноги. Єдиний, який мені подобається, а він єдиний хто може цілувати мене так.

- Арталсі! - грізний крик короля рудих велетнів змусив злякано розплющити очі. - Ти відповіси за свої слова і за те, що втік! Твоя жінка теж відповість за наругу над нашою вірою і традиціями! Ми розділимо її за законами Рі Да Рі!

- Розділимо? - злегка ошелешено дивлюся на монстра.

Що значить: розділимо за законами Рі Да Рі? Вони що мене четвертувати зібралися? Мабуть, жах відобразився на моєму обличчі, у чорних очах з'явилися червоні іскорки, і в наступну мить монстр крутнув мене і штовхнув собі за спину.

- Біжи до вікна! - кричить він на мене, навіть не обернувшись.

З криків їхньою мовою і брязкоту металу здійнявся такий шум, що його черговий наказ ледве розібрала, добре хоч кричав моєю мовою. Монстр явно не розрахував силу, коли надавав мені прискорення, пролетіла кілька метрів, а потім звалилася на карачки. Та в мене після цього поцілунку ноги ватяні, як я взагалі могла на них встояти?! Спробувала піднятися і тут же помітила величезні ноги одного з велетнів, що наближалися. Ось на тобі, з вереском відкотилася вбік, якраз перед тим, як мене спробували схопити. Здоровий велетень із дубиною, схоже, мене згадав, бо всі інші побігли бити монстра, а цей цілеспрямовано йде до мене. Головне, я до стінки відкотилася, тут узагалі вікон немає, куди бігти-то? 

Знаходжу в натовпі велетнів чорну постать монстра, от ні краплі не сумнівалася, що битися навіть із двома велетнями йому раз плюнути. Там, звісно, їх п'ятеро, ще один уже валяється біля трону непритомний. Монстр забрав у когось із велетнів зброю - сокиру і широкий меч. Він рухається швидко, але не так швидко, як я бачила в перший день нашої зустрічі, підглядаючи з-за дверей ванної кімнати. Чому він не такий швидкий? Може, він поранений, або йому недобре? Хоча яка різниця, б'ється він явно непогано. Ось ще одного відправив у політ через трон. Король велетнів тільки злегка пригнув голову, щоб тіло в нього не влучило. До речі, найголовніший у бійці участі не бере, поважно розвалився на троні й дивиться, немов на виставу. Я б теж поспостерігала, та відчуваю, брати участь скоро доведеться.

- Любава! - зло крикнув монстр, перш ніж рушити одному з велетнів ногою в дзвіночки. - У вікно живо!

Як у нього вийшло перекричати володаря дзвіночків, не уявляю. Навіть велетень із палицею обернувся і скривився, дивлячись на великого дядька, який верещав фальцетом. Я вже хотіла рвонути в коридор, як помітила на підлозі тіло дівчинки. Чому її, так званий батько, не забрав звідти?! Її ж просто-таки розтопчуть, якщо ще не розтоптали! З рота вирвався переляканий крик і так невчасно, що велетень із кийком про мене згадав. Замахнувся на мене своїм знаряддям, а я з вереском кинулася вбік, але мені й не треба було це робити. Сокира прибила кийок до стіни намертво, вирвавши його з рук велетня. Нічого собі в монстра реакція, мені б таку.

- ЛЮБАВА! - закричав монстр на все горло, перекрикуючи велетнів.

Та знаю я, знаю, вікно! Тільки де воно? Але навіть якби знала, де воно, все одно не послухалася б. Я не можу боягузливо втекти! Зриваю зі стіни червону фіранку і кидаю в обличчя велетню, який вирішив, раз із кийком не пощастило, то руками схопить. Шкода, що тканина його не загальмувала, але ось удар чоботом у дзвіночки ще і як! Велетень завив, а я рвонула в бік основної бійки, ковзаючи чобітьми по підлозі. Можу посперечатися, що, помітивши мене поруч, монстр захотів знову щось крикнути, однак йому довелося відбиватися від чотирьох велетнів одним мечем. У запалі бійки обійшла велетнів зі спини й підхопила дівчинку з підлоги. Судячи з усього, вона ціла, як ці слони примудрилися її не розтоптати?! Схопила її на руки, і тут їхній король ніби прокинувся. Він різко піднявся з трону і як закричить, вказуючи на мене рукою.

- Ой! - встигла пискнути, перш ніж один із велетнів спробував мене з дівчинкою схопити.

Дивом примудрилася ухилитися від нього і навіть відбігти, однак він вхопився за моє брудне волосся і смикнув назад. Як я завищала, велетням із дзвіночками й не снилося. Біль такий, ніби мене зараз лишать без голови. Натяг у ту ж мить зник, але рівновагу я вже втратила і майже впала, якби не «турботливий» поштовх-прискорення від монстра. Він штовхнув так сильно, що все повітря з грудей вибив, і я буквально полетіла вперед. Без поняття, як дівчину втримала, та й сама не впала. Монстр щось закричав, а я майже врізалася в завішену червоною тканиною стіну. Куди бігти-то? І коли я зібралася запитати його про це, він штовхнув мене в стіну, попутно розбираючись із велетнями. За ідеєю я мала вдаритися об стіну, але опинилася на вулиці, а точніше на відкритому балконі. Мене на мить засліпило сонце, а потім краса цього місця. Навряд чи я раніше бачила в житті щось настільки красиве. Вид на долину з безліччю глиняних будиночків, а далі безкраї ліси й пагорби. Небо чисте, жодної хмаринки, а тим паче чорного диму, а монстр і ці велетні чомусь нормально дихають. Фіранки за моєю спиною раптом проткнув меч, так що я ледве встигла ухилитися. Дівчинка під час цього бедламу навіть не прокинулася, все-таки я переборщила з дозою.

- НАЯНА! - закричав монстр, вириваючись на балкон, виштовхуючи назад велетнів, що пішли за ним.

Це його план? Ця нахабна оса розміром зі слона, що ганебно кинула його, щойно з'явилися ці руді? Та в нього плани ще гірші, ніж мої! Усе, ми зараз точно помремо. Глянула за поруччя балкона, як же там високо. Впадеш, і від тебе криваве місиво залишиться.

- Стрибай! - наказав монстр, поставивши одному з велетнів фінгал під оком.

- Чого? - завищала з жахом, намагаючись від нього відійти, але відходити-то нікуди. - Не буду!

- А я сказав: СТРИБАЙ!!! - він раптово схопив мене з дівчинкою і перекинув через поруччя.

Навіть закричати не встигла, як врізалася в щось не таке тверде, як земля. Від несподіванки розплющила очі, щоб побачити монстра на балконі, який про щось базікає з королем велетнів. Тобто мене він скинув, а сам із ним язиками чеше?! Оса розміром зі слона невдоволено зашипіла, коли від обурення я злегка смикнулася, ледь не звалившись з її спини. Цікаво, а що було б, якби я з неї звалилася? Він би відскрібав моє тіло разом з рештками дівчинки від скелі внизу? Радше сказав би: "ну гаразд, вона ж однаково просто дурепа". Немов сам всесвіт захотів дізнатися відповідь на це запитання, бо дівчинка прокинулася. Айне розплющила очі, і якийсь час не могла зрозуміти, де перебуває, поки не впізнала мене. Зброї у неї, звісно, не було, але дряпалася і билася вона, наче навіжена. Ну, а про те, як почала кричати, я вже мовчу! Ні б увійти в положення, що нас на спині Наяни нічого не тримає. Дівчинка рушила в бік, просто скотилася з мене в прірву. Усе що я могла - це схопити за руку і впасти слідом, але нам не дали. Моя нога хруснула і вибухнула болем, коли за неї смикнули, затягуючи мене назад на Наяну. Мене повернули на місце охоче, дівчинку не дуже. Найімовірніше, тому що я з переляку повисла на монстрі немов дитя, схопившись руками та ногами, а Айне почала відбиватися. На відміну від мене, монстр її втихомирив швидко, щойно наша оса злетіла в небо.

- Пробач, Мі Му Ре, - прошепотів монстр мені на вухо, перш ніж поцілував мене в лоб.

Якщо за мить до цього моє серце надривно билося в грудях, і мене розпирало від енергії подарованої страхом, то після його поцілунку настала така втома, що очі самі заплющилися і я пірнула в темряву.