Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 6. Втеча
"Монстр, монстр, монстр..." - зло шепочу захриплим голосом.
Горло болить, спина болить, усе тіло болить! Сиджу на землі, підібгавши до себе коліна й уткнувшись у них чолом. От же совісті в нього немає, я ж кликала його так, що захрипла. Не сказати, що я це робила, для того, щоб виконати його умову, але нестерпно хочеться бодай у морду його нахабну плюнути. Як же нечесно, що я потрапила сюди через нього, а він навіть не захотів мене випустити звідси! Чим мотивувалися велетні, засовуючи нас сюди разом? Розраховували, що ми втечемо? Або ж вони сподівалися, що від отруйної голки монстр помре тут? Так він ось який живучий! Нічого його не бере, немов зачарований якийсь. Точно, Маратик його й зачарував! Хоча це дивно, бо в тому спогаді вони постали справжніми ворогами, що не дивно, враховуючи, що монстр намагався його задушити.
Втомилася я від цих усіх таємниць. Як же додому хочеться, але вдома нікого немає. Усі мої рідні в небезпеці, набагато більшій, ніж я зараз. Мені потрібно додому, але я не знаю, де я перебуваю. Чи далеко до дому? Чи взагалі живі мої рідні? Те чорне коло води, воно якимось чином віднесло нас сюди, але незрозуміло, як це сталося. Їхній бог, цей дивний Узінарі, міг нас відправити сюди? Хоча я і в Спасителя не особливо вірю, а тут ще й у їхнього бога вірити – та нізащо! Є цьому якесь пояснення, мабуть, я просто ще його не знайшла.
У коридорі щось скрипнуло, двері відчинилися. Невже він повернувся? На моєму обличчі з'явилася дурна посмішка навпіл із бажанням його задушити в очах. Я навіть піднялася на ноги й припала до решітки, щоб одразу від неї відійти. Це не монстр зволив повернутися, це велетні нарешті після кількох годин моїх криків вирішили перевірити, а чи всі їхні вороги на місці. Два велетні, чимось схожі на тих, що нас сюди затягли, підійшли до клітки та встали як стовпи.
- Ну, нарешті ви прийшли! - не приховую сарказму, впираюся руками в боки, дивлячись на них як на комашок.
Один з велетнів махнув на камеру чимось величезним, злегка схожим на дубину з шипами. Судячи з жестів, він у мене питає, куди подівся безсовісний монстр. Ну, все, тримайся Артал Безстрашний, я зараз такий німий спектакль одного актора покажу, що закачаєшся.
Набираю повітря в легені й згадую про одну з найтрагічніших подій у своєму житті - як я на сільських танцях порвала свою найулюбленішу сукню. Батько тоді помітив і насварив мене, бо подумав, що я на сінник ходила. Сукня-то яка гарна була, з квіточками та вишивкою, сама вишивала, між іншим! А попа-то як боліла ні за що-о-о-о...
Плакати починаю повільно, так щоб реалістично було. Руки притиснула до грудей у захисній позі, а потім завила пораненим звіром, хоча через зірваний голос звук був, наче хвіст кішці придавили. Велетні навіть вуха прикрили та зло попросили мене заткнутися або пояснити, що тут відбувається. Я, зрозуміло, зглянулася до цих індивідів не відразу. Тільки коли в них вуха в трубочку скрутилися настільки, що один із них відсунув кам'яну решітку і спробував мене заспокоїти, розмахуючи перед мною кийком. Даремно це він, адже я вже шугана монстром, мене складно залякати. Різко припиняю плакати та падаю на землю обличчям донизу, так що здивовані велетні навіть не знають, що зі мною робити, навіть другий увійшов у і без того маленьку камеру. Тут же підіймаюся і вказую рукою на те місце, де нещодавно лежала. Велетні дивляться спочатку на мене, потім на палицю, наче прикидають, чи встигли мене нею зачепити, чи я просто така пришиблена? Зітхаю, показую знову на те місце, де нещодавно лежала, потім на собі показую широкі плечі та зріст монстра.
- Гу Ре, - хриплю, показуючи в підлогу.
Потім показую на себе, затискаюся в куток, показово вдаю, що плакала і боялася. Велетні недовірливо переглянулися, а я продовжила свою пантоміму. Потім показую на те місце, де лежав монстр, виразно розорюю очі, примудрившись скорчити таку пику, що один із велетнів відсахнувся і ледь не зніс ґрати спиною. Підняла руки над головою, злегка нахилила їх, наче чорт, який намагається напасти на безвинну жертву. Зашипіла страшно, так що в одного з велетнів сіпнулося око. Потім зобразила себе, умовно невинну жертву, що затиснулася в кут камери. Показувати, як монстр душить мене, тобто порожнечу, виявилося дуже складно. Тож недовго думаючи, імітуючи зле шипіння монстра, потягнулася душити велетня. Він чи то злякався, чи то перейнявся глибиною мого входження в образ Артала Безстрашного, замахнувся лапами, упустив палицю прямо на ногу своєму невдачливому напарникові. Другий велетень завив і почав стрибати на одній нозі, що в такій невеликій камері взагалі самогубство. Простір не гумовий і другий велетень оступився і почав падати на першого, а той разом зі мною на ґрати. Вони знесли їх наче граючись, я ледве встигла забратися з траєкторії польоту їхніх туш. Якось на таке закінчення своєї вистави я не розраховувала, але так навіть на краще. Велетні почали стогнати і борсатися, як черепахи, що впали на спину. Зовсім завалили прохід своїми тушами, довелося пробиратися прямо по них, наступаючи без розбору на різні частини їхніх тіл.
Пихкаючи, вибралася з цієї купи й побігла до дверей. Ті теж були відчинені, але піддалися мені не з першого разу, важкі, чорт би їх забрав. Свобода була затьмарена тільки тим, що за дверима виявився лабіринт із коридорів, а незграбні велетні почали абияк підійматися і щось кричати. От кричали б вони так, коли монстр утік! Гаразд, зливаємося з місцевістю і робимо ноги з цього богом забутого місця! Для початку непогано було б знайти одяг місцевих тубілок, а то я у своєму сильно виділяюся на їхньому тлі. Навмання повернула ліворуч, почувся крик велетнів, вирішила, що одяг зачекає, і побігла, куди очі дивляться. У вухах стукає серце, думала повернути й ледь не потрапила на цілий загін велетнів. Вони щось голосно обговорюють, серед них упізнаю того найбільш вразливого, з дубиною, він виглядає якимось дуже винуватим. Напевно, йому влетіло за мене, але якось совість зовсім перестала в мене працювати. Тихо навшпиньки йду у зворотний бік, дорогою смикаючи всі двері за ручки. Чорт забирай, скрізь замкнено! За спиною вже чути гучні голоси, схоже, моя втеча підняла всіх на вуха. Чи це вони через втечу монстра переполошилися? От не сумніваюся, він уже далеко звідси втік, а мене кинув, теж мені - чоловік!
Скрегочучи зубами, знайшла маленькі майже потаємні сходи вниз. Особливо обирати не доводиться, тож спускаюся ними, ледве уникнувши зустрічі з велетнями. Внизу ще одні двері, причому незамкнені. Чудово, мені б місце, де можна перечекати, або хоч дух перевести, а то мене вже колотить від пережитого. Відчиняю їх і напружуюся, помітивши, що там горять масляні лампи, цілком можливо, там хтось є. Вибирати особливо не доводиться, тихенько пробираюся всередину і закриваю за собою двері.
Усередині пахне травами, проходжу вузьким коридором до невеликого приміщення, стіни якого в пучках різних висушених трав. Від запаху лоскоче ніздрі, затискаю ніс, щоб не видати себе. У кімнаті ще кілька закритих шаф, столів, вкритих бавовняною тканиною, з якимись мисками, в яких незрозумілі різноколірні порошки. Але найбільше око чіпляє кам'яний стіл у центрі кімнати зі спеціальними заглибленнями біля країв. Ці поглиблення ведуть до стоків, з яких, судячи з усього, має стікати кров у відро. Сильно скидається на жертовний вівтар батька, навіть якось моторошно. Це кімната їхнього жерця?
Здригаюся, коли чую тихі завивання і лише після цього помічаю, що тут є ще одні двері, що ведуть в іншу кімнату. Їх складно було помітити через усі ці трави та погане освітлення. За логікою, я мала одразу ж звідси піти, помітивши, що тут хтось ще є, але коли я взагалі чинила логічно? Мною керувала цікавість, саме та, через яку я найчастіше потрапляю в халепу.
Обережно беруся за ручку дверей і відчиняю їх, зовсім на трохи. Там ще одна кімната, значно більша за цю, схожа чимось на храм. Перед якоюсь оздобленою ганчіркою на стіні величезний кам'яний вівтар. Сам жрець, худий, якщо не сказати кістлявий чоловік із чорним волоссям. На його тілі купа шрамів, але не таких, як на тілах велетнів, ці більше схожі на символи, навіть слова мовою сіреньких. Він стоїть навколішки перед вівтарем, опустивши голову і руки на підлогу, і трясе ними, немов у припадку. Ніби заворожена цією картиною, відчиняю двері ширше. Чоловік різко підіймається з гортанним звуком і тягне голову і руки вгору. Молитву читає, чи що? Якось татові проповіді мали розумніший вигляд. Що це за молитва, коли він жодного разу не спіткнувся і не забув, яку проповідь читав? А ряса, ряса-то де? На цьому мужику тільки пов'язка на стегнах, отець би його різками побив, якби він у його храмі в такому вигляді з'явився.
Чоловік встає на ноги, припиняючи свої завивання, складає руки на грудях, як ми зазвичай мертвим складаємо, і заплющує очі. Стоїть так нерухомо якийсь час, тож я наважуюся тихенько пробратися повз нього. Навшпиньки прочиняю двері і йду біля стінки, у бік великих дверей, зачинених на добротний дерев'яний засув. Я так розумію це парадний вхід, а точніше мій вихід. На стінах висять червоні штори, по суті свої пилозбірники. Затискаю свій ніс, тихо крадуся повз, поки не помічаю на жертовному столі рух. Мені залишалося зовсім небагато, щоб дістатися до дверей, але цікавість змусила зупинитися і сховатися за червоним прапором, який звисає до самої підлоги. На столі знову повторився рух, і я ледь не заридала від невдоволення, коли жрець розплющив очі й рушив до нього. Такий шанс втекти непоміченою втратила!
Він повернувся боком, дістаючи з маленької скриньки щось, тим самим відкривши мені огляд. На жертовному столі лежала дівчинка, та сама зі зламаною рукою, яку я спершу тягла на своєму горбу, а потім отримала за це "подяку". Вона зв'язана по ногах і руках, але, здається, при тямі й чомусь не чинить опору. По спині пройшовся холодок, коли жрець підійшов до її голови й, відкривши рот, вставив туди гілку, що не дає їй прикусити язика. Навіщо це він? У них, що анестезії немає? Я чогось не розумію, що тут коїться? Жрець повернувся до скриньки та дістав звідти дуже гостру сокирку і поставив її біля дуже розпухлої руки дівчинки. Якось це не схоже на операцію, чи лікування, більше схоже, що бідолашну дівчинку збираються віддати в жертву.
Жрець узяв у руки топірець, і, затиснувши його над головою, почав читати молитву, заплющивши очі. Прорахувала траєкторію і зрозуміла, що руку дівчинці збираються просто ампутувати. Без знеболювального, коли бідна дитина у свідомості! При тому, що в неї максимум перелом зі зміщенням! Тут уже не стояло питання рятувати дівчинку, чи ні. Я схопила перше, що попалося під руку: прапор, а точніше палицю, до якої він був прив'язаний. Один удар по голівоньці жерця, який нічого не підозрює, і той валяється на підлозі без тями.
- Привіт, - махаю рукою дівчинці з більш-менш адекватною посмішкою для цієї ситуації.
Я якось сподівалася, що вона мені зрадіє, а вийшло навпаки. Коли їй руку збиралися відрубати, вона і звуку не подала, але ось коли мене побачила, спробувала і кляп виплюнути, і закричати. Та що я з прапором страшніший за жерця з сокирою? Ображає мене, я ж до неї як до сестри, а вона ось яка невдячна. Діти в наші часи такі жорстокі. Невдоволено бурчу про це, знаючи, що вона все одно не зможе ні звільнитися, ні зрозуміти мене. Рука сильно опухла, куди дивиться їхній лікар? Покосилася на жерця, а може це він? Біда в них із медициною страшна, якщо вже таку болячку так кардинально лікують. Ймовірно, бідоласі нізвідки більше чекати допомоги, тож доведеться їй допомогти. Якесь погане передчуття в мене, нічим хорошим для мене це не закінчиться.
