Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 7. Лікування
Після великих битв, навіть при штабі рук не вистачало. Бідні медсестри носилися як очманілі разом із лікарями, щоб врятувати життя. В такий час і мені після основної роботи доводилося в такі часи допомагати в операційній. Саме там знання повитухи мені знадобилися, не те щоб я сама пологи приймала, але добре знала трави, що яка трава може зробити. У режимі постійної нестачі ліків, трави виявилися єдиною панацеєю. Звичайно ж, вони не могли допомогти вправити кістки, для цього потрібна справжня операція, яких я, зрозуміло, не проводила. Максимум, що мені доводилося робити, це накладати шви. Тільки тому варто було просто піти й залишити все, як є, але від думки, що дівчинка може і померти, так недоречно прокинулася совість. Не можна її кидати на загибель. Нахилилася і поцілувала її чоло, гаряче, вже почався запальний процес.
Дівчинка завмерла після мого поцілунку, а потім почала смикатися і мукати ще наполегливіше. Я була на подібній операції та бачила, як досвідчений лікар вправляв кістки. Мене трясло від нервів, але вибирати не доводиться. Насамперед вирішила підстрахуватися. Зв'язала жриця, зробила йому кляп із тканини про всяк випадок. Маленькі двері до сходів засунула шафою, мало не зірвавши собі спину. Розтопила маленьку глиняну грубку, яку, можливо, використовували для сушіння трав. Води тут було мало, лише кілька глечиків. Вимила свої руки й обличчя, на волосся часу не було, як, власне, і води, тож замотала його тканиною, так щоб не заважало. Витерла від бруду малечу, поки в печі варилися відвари. Усе це зайняло багато часу, вже стемніло, і мені не залишилося нічого, як принести в мою імпровізовану операційну всі масляні лампи.
До моменту, коли я остудила відвари, знайшла необхідні предмети для операції й уперше вдалася в питання, а чим її різати? І немов сама дівчинка вирішила мені відповісти, замахнувшись на мене кинджалом. Їй не пощастило, реакція в мене, як виявилося, хороша, а сама вона не здогадалася спочатку себе розв'язати, а потім уже нападати. Скрутила її обережно. Якщо я навіть врятую її, мені дякую за це ніхто не скаже. Прив'язала назад до столу, перевірила, чи не гарячий настій сон-трави, виявилося - ні, цілком підійде. Витягла з її рота кляп, вона закричала, я залила в неї першу порцію, і тямуща дівчина затулила рота, дивлячись на мене сповненими ненависті й страху очима. Наче мені дуже хочеться її рятувати! Натужно зітхаю, те, що вона рота не відкриває, для мене не проблема. У мене ж три молодші сестри, і скільки разів ці маленькі зарази відмовлялися пити ліки, не злічити. Затискаю їй ніс, дівчинку вистачає ненадовго і зовсім скоро вона випиває відміряну мною частку. Не затуляю їй рота, чекаю, що вона закричить, але вона лише злякано дивиться, як я стерилізую руки за допомогою спирту і вогню. Вона злякано запитує щось, коли забираю її кинджал і стерилізую його так само як і решту предметів. Знаю, що вона налякана, тому вирішую її заспокоїти. Гладжу по голові й тихо співаю колискову, як би співала своїм сестричкам. Вона засинає через якийсь час, і я починаю операцію.
Руки в мене не тремтіли тільки тому, що в цій справі помилки небажані. Зазвичай, щоб з'єднувати кістки, використовують спеціальний сік однієї рідкісної рослини, він скріплює кістку, доки та повільно зростатиметься кілька місяців. Зламана кістка в дівчинки змістилася, найімовірніше, через те, що з неї зняли бандаж, який я спорудила. Сік потрібної мені рослини, звісно ж, не зберігався в імпровізованій травниці, але зате були її запаси в сушеному вигляді. Причому сушили її зовсім недавно, тож, скриплячи зубами, ледве нашкребла потрібну кількість. Зашивала я все це швидко, куди швидше, ніж думала. Щоб зафіксувати руку в потрібному положенні, використала глину, якої в храмі, побудованому з неї, повно. Для міцності зробила розчин з однієї клейкої трави та звичайної ялинкової смоли. Порвала ще одну фіранку на рівні смужки та спорудила ще один бандаж, для фіксації руки. Мені здавалося, минуло небагато часу, поки я закінчила, перевірила, що глина застигла і змусила дівчину випити ще порцію сон-трави й жарознижувального настою.
Зрештою я її розв'язала, написала інструкцію просто на стіні їхнього храму, зірвавши якусь ганчірку, що заважала. Не знаю, наскільки точно в мене вийшло, але я старалася, щоб було зрозуміло. Навіть рецепти настоїв їм показала, я, щоправда, без поняття, як у них ці трави називаються, тому вивантажила все купками просто на підлозі. Вирубала знову прапором жерця, що прокинувся, і зі спокійною совістю зняла засув з великих дверей, з метою піти. Перше, що мене здивувало - це яскраве ранкове світло. Уже світанок, я всю ніч працювала, а мені навіть дякую за це ніхто не скаже. Немов цього було мені замало, як сяйво сонця закрила величезна постать, що змусила мене метнутися назад, але вже було пізно. Двері в їхній храм вибив велетень, поки я побігла до другого виходу. Ось тоді я пошкодувала, що взагалі чіпала ту шафу. Часу її тягати не було, тож не знайшла нічого кращого, ніж сховатися в шафі. Двері всередині, звісно ж, не зачинялися, але я щиро сподівалася, що всередину ніхто не полізе.
Почулися крики, переважно чоловічі, я затамувала подих, але це не допомогло. Мене знайшли, причому дуже скоро. Звичайний чоловік, такий самий напівголий, як і жрець, відчинив шафу і схопив мене за плечі та руки, щоб витягнути звідти. Я відбивалася, поки не з'явилася підмога у вигляді велетнів. Вони мене натовпом і скрутили, руки зав'язали канатом і чомусь підвели до стіни, на якій я залишила вказівки для дівчинки. Навіщось показали на ганчірку, що валяється на підлозі, а потім на стіну. При цьому вони так обурено кричали, що я одразу зрозуміла, не мовою сіреньких говорять. Що вони хочуть? Щоб я стерла цією ганчіркою те, що написала? То навіщо вони мені руки за спиною зв'язали?
Дівчинку з вівтаря підняв велетень, я кинулася до нього, бо він зовсім не притримував її зламану руку. Вона мало не травмувала її знову, і все через його недбалість!
- Акуратніше неси її! - спалахнула, намагаючись не звертати уваги, що решта людей чомусь штовхають мене.
Велетень моїми словами не перейнявся, але все ж узяв акуратніше, щоб рука не звисала. Ще один велетень прийшов слідом за ним і, розштовхавши незадоволений натовп, схопив усе ще зв'язаного жреця і закинув собі на плече. Мене ж, смертельно втомлену, ніхто понести не захотів, а ось поштовхати в спину як завжди - будь ласка. Роздратувавшись голосно послала всіх цих безсловесних людей в пекло, супроводивши це нецензурним жестом. Вони на жаль нічого не зрозуміли, але мені стало легше.
Нас повели через місто, і якщо першого разу на мене дивилися, як на дивину, то другого разу в мене навіть камінням кидалися. І головне, велетні, один, що йшов спереду, другий позаду, ніяк на це не відреагували. Що я власне такого накоїла? Життя дитині врятувала? От же нелюди! Якась стара на площі плюнула мені в обличчя, ну я й не залишилася в боргу, плюнула на неї у відповідь і, показавши язика, небезпечно близько змахнула біля неї ногою. У цієї дії виявився свій ефект, у мене більше не плювалися і підходити близько побоювалися. Ми повернулися до храму у формі страшної пики. Без поняття, як опинилася так далеко від нього. От треба було бігти, а тепер я не знаю, що зараз буде.
Знову та зала, грізний правитель на золотому троні. За троном ганчірка висить, та сама, яку я порвала на бандаж для його дружини. Постає питання, навіщо її було зшивати й заново вішати туди? Вони що зовсім хворі? Мене змусили стати на коліна, що дуже вдарило по моєму самолюбству, якби мені не хотілося спати. Розумного старця-велетня тут не спостерігалося, тільки їхній король і з півдесятка інших рудих велетнів, не рахуючи охорони. Один із тих, що прийшов зі мною, поклав дівчинку на підлогу перед троном. Другий почав будити жреця, ляскаючи його по обличчю лапищем. Він так йому і голову проломити може, а все на мене спихнуть. Дивлюсь на нього з недовірою, поки не помічаю, що в зал прибігла королева.
Знову вона бігає без бандажа, з її-то животом. Так і народити можна передчасно! Так вона ще плюхнулася перед дівчинкою на коліна з переляканим виглядом. Не приховуючи відрази, їхня королева обережно оглянула творіння моїх рук, а потім подивилася на мене, м'яко кажучи, без краплі вдячності. Вона запитує щось, те ж саме повторює її чоловік, але набагато голосніше і страшніше. У мене навіть волосся дибки стає від його слів. Ой, що зараз буде-то? Вбивати мене будуть, чи що? І головне, мені найбільше шкода, що монстра вбивати ніхто не буде. Відпочиває, напевно, десь у безпеці й про мене не думає, тварюка невдячна! Ображено підтискаю губи, адже мені навіть руки на спині зав'язали, щоб не могла себе ніяк захистити, так хоч би написала їм, що про них думаю! Є тільки одна людина, яка зрозуміє мої слова, але й та цілком можливо далеко звідси.
- АРТАЛ ГОРІТИ ТОБІ В ПЕКЛІ!!! - кричу щосили, наскільки дозволяє зірваний голос, і опускаю голову, стримуючи злі сльози.
Їхній король наказує щось голосно, так і не дочекавшись відповіді від мене. Ще б він від мене її дочекався, я ж нічого не розумію! Почулися кроки, королева з переляканим обличчям відійшла від дівчинки до трону. Велетень привів когось іще, брязнули об підлогу кайдани й поруч зі мною на коліна звалився монстр.
- Ти мене кликала? - усміхнувся він розбитими в кров губами.
