Раді Вас бачити!

Варто мені було побачити цього Діму, і мене накрило. Його очі нагадували вири – темно-карі, майже чорні, що гіпнотизують, затягують на дно, сковують, і не виплисти. Але справа була не лише в їхній красі. У порівнянні з маленькою наївною дівчинкою поряд, Діма дивився як дорослий чоловік, якому дещо відомо про життя. Хоча йому було лише шістнадцять. Я майже відразу розгляділа в ньому споріднену душу. Він кохав свою подружку, яка впритул не бачила його бездонних почуттів, і Діма явно через це страждав. Я співчувала йому, бо знала, як це. Намагалася відволікти, розвеселити, допомогти майже у всьому, щоб заслужити його довіру і дружбу. Майже… бо допомогти з Уляною я не могла. Мій брат теж був у неї закоханий, а я не бажала своєму брату болю. Так, Уляна була милою і ніжною дівчинкою, але вона сама не знала, чого хоче і чи хоче взагалі. Підштовхнути її в обійми до одного означало, що серце другого буде розбите. Я прощупувала дно, робила маленькі спроби розібратися в ній. То вона божеволіла від того, що Діма зник на кілька годин, то не відлипала від мого брата на дискотеці. Цей р***с був складний навіть для мене. У ту ніч після танців Діма потрапив у неприємності. Три покидьки з сусіднього села накинулися на нього і могли сильно побити, але ми з хлопцями втрутилися вчасно. Його губа постраждала, а ще він розбив голову, тому ми з Ромою повели його до мене – я мала багатий досвід у лікуванні подібних ран. Брат залишив нас наодинці, і я присіла поряд з Дімою, обережно торкаючись ватним диском, змоченим антисептиком, кутка його губи. До цього я вже змила всю кров з його обличчя. Хлопець навіть не дивився на мене, він нервував та хмурився від кожного розкату грому, прикладаючи пакет з бабусиними варениками, які Рома приніс з морозилки, до потилиці. – Наташ, мені додому треба, – нарешті сказав він. – Хвилинку, – заспокоїла я. – Ще подивлюся голову. Швидко обробила подряпину на потилиці і відпустила. – Готово, йди. – Дякую. Діма підскочив і полетів до дверей, але на порозі зупинився. Він повернувся і подивився на мене, засмучену з незрозуміло якої причини, а потім повільно підійшов і міцно мене обійняв. Моє серце, поховане десь під руїнами, ворухнулося. – Дуже тобі дякую за все, Нет. Ти чудова, – і збентежено поцілував мене у щоку. – Правда. Мене вже так давно не зігрівали обійми і теплі слова. Я ніжно усміхнулася йому. – І я тобі дякую, Дімо. Тепер йди, – і вручивши йому парасольку, відправила до його дівчинки. Я вміла прислуховуватись до себе. Невинні дотики і звичайні, здавалося б, зіткнення поглядів перевертали все в моїй душі, як того ніколи не робив секс з кожним з тих хлопців. Я тішила себе цими торканнями долонь, ловила мимолітні усмішки, оживала, літала, як дівчисько, їй-богу, але завжди пам’ятала, що у нас з ним різні історії. *** Діма дуже мені подобався, і щоб не потонути у тому, чому ніколи не суджено статися, і трохи подумати, я прийняла рішення уникати хлопця. Вигадала легенду, ніби то Ліза нервує перед весіллям, хоча спокою Лізи слони би позаздрили. Її ніщо не могло б засмутити, ані дощ, ані кінець світу, бо вони то з Олексійком точно вижили б, тому що таке кохання не може померти через якийсь кінець світу. – Нет, що з тобою відбувається? – чіплялася до мене Ліза, а я відказувала їй, що це я через весілля нервую, і вона у своїй манері хихотіла. Мов, хто з нас наречена? На другий вечір після дискотеки подруга потягнула мене пройтися вуличками. Тепер дощило щодня, але не постійно – вдень злива, а ввечері проясняло, і прохолода була лікувальною. Я дихала на повні груди, що в голові аж паморочилося від свіжості. Ми лавірували між калюж, підхопивши одна одну під руку. – Ліз, розкажи мені ще, як у вас все почалося? Ліза все сміялася. – Наташ, чого тут розповідати? Переглядання, посмішки… І ось вже він мене додому проводжає, а потім відліпитися не можемо одне від одного. – Так просто… Але зараз ви не постійно разом, і ти нормально почуваєшся. – Як тобі сказати… Щоб тебе не вирвало від цієї романтичної фігні… Просто його любов завжди зі мною. Мене не рвало і навіть не нудило. – Наташ? Хоча Ліза і була однією з моїх найкращих подруг, вона нічого не знала про мої хворі почуття до Сашка і наші стосунки. Вони пройшли непомітно для неї, оскільки вписалися у проміжок між канікулами, а ворушити цю рану влітку я не могла. Подруга, мабуть, вважала, що я сплю з хлопцями просто так, бо хочеться, а не тому, що я намагалася забути і забутися. Я дивилася собі під ноги, розглядала в калюжах пухнасті хмари і різнокольорові розводи від бензину. Навіть не звернула уваги, що з нами порівнялася інша компанія – добре знайома трійка. Ромео, Уляна і… Діма. Чи вистачило мені кількох днів, щоб розібратися у собі? Так. Я полюбила його. Так, як любила Лізу і Ангеліну. Так, як лю***ь споріднених душ і найближчих людей. І мені здалося, що після того вечора я для Діми теж перестала бути чужою. Хлопець зупинився біля мене. Я мала переконатися, що з губою, яка постраждала у бійці, все в нормі. Повернулася в його бік, і Діма також подивився на мене, усміхнувшись одним кутиком рота і підморгнувши мені. Зазвичай він був холодний і незворушний, але я вже зрозуміла, що він лише хотів здаватися таким – тоді, коли це було потрібно. Зі мною ж… Вже не вперше я помічала, що його тепла енергія зігрівала мене. До нас підійшов ще один натовп, народу стало більше, розмови гучніше, а увага інших розсіялась. Абсолютно природно ми встали навпроти і скоротили відстань до мінімуму. – Де ти пропала? – першим спитав він. – Та Ліза чудить, а я її заспокоюю. Ми обидва глянули на подругу, яка, зустрівши знайомих, балакала і заливалася реготом. Ця крихітка завжди була смішливою і позитивною. Діма погойдав головою, не повіривши. – Ти знала, що моя мама тісно товаришує з Лізою і її мамою? Мені відомо, що у Лізи все під контролем і що вона «найщасливіша наречена у світі». – Губа вже виглядає краще, – перевела я тему, торкнувшись його підборіддя і роблячи вигляд, що хочу придивитися уважніше. – До весілля загоїться, – хитро всміхнувся Діма. Я віддзеркалила його вираз обличчя. Він був дуже гарним, і я милувалася ним – так само, як милувалася братом. – Зайчатка, ви такі солодкі разом, – почувся голос подруги зі сторони. Ох, Лізок, не туди тебе понесло. – Наташу хоч із Денні ДеВіто разом постав, солодко буде, – спокійно, не задумавшись ні на мить, відповів Діма і знов підморгнув мені. Це він так оцінив мою зовнішність і натякнув, що я «прикрашу» будь-якого чоловіка? Мило, але мені терміново потрібно було промити подружці мізки, які з цим весіллям покрилися рожевою глазур’ю. Я вичавила з себе посмішку. Куталася у кардиган, перехрестивши руки і ховаючи крижані долоні. «Терміново тікати, поки вона не ляпнула щось ще» - волав сигнал тривоги у голові. – Котики, з вами добре, але нам з Лізою вже пора, – і помахала їм ручкою. Ліза тут же підхопила мене під лікоть, а я притулилася до неї, щоб вона поділилася своїм теплом. – І що це зараз таке було? – вчепилася вона в мене. – Це моя репліка. – Що в тебе з Дімою? – В твоїй голові – все, що хочеш, а я хочу стати йому другом. – Другом, кажеш? А чого тоді танеш біля нього? Оченята закохані, а він знай підігрує. – Це лише твоя розгнуздана уява. А Діма вочевидь хоче, щоб Уляна ревнувала. – Навіщо? Хіба Уля не з Ромою? – От і ти туди ж... – Я серйозно, Нет. Другом? Ось тут я вже не витримала, і потягнувши подругу подалі від чужих домівок і нарихтованих на плітки бабусь, зупинила нас біля затишної лавочки під розлогою грушею. Від її аромату кружило голову. Ми всілися на злегка вологу лаву. Я заговорила, дивлячись на рожево-бузкові хмари у золотих променях. – Добре, ти маєш рацію, він мені подобається, але це невинне почуття. Воно, розумієш, піддається контролю. Але поряд з Дімою я забуваю про свій біль... Весь цей час я була як старий будинок, який роками не провітрювався, а тут з’явився Діма, відкрив всі вікна, повимітав пил, поставив квіти, – я доторкнулася до своїх грудей, ніби квіти цвіли саме там. – Червоні маки. І я хочу, – подивилася я на Лізу, – щоб він теж це відчував поряд зі мною. – Я думаю, він відчуває. Коли ви разом, ви обидва змінюєтесь. – Тобто ти вже не вважаєш, що це звичайний безглуздий флірт? – Тепер ні. Тепер бачу, що це не тільки флірт. Я невловимо всміхнулася, вляглася на лаву і поклала голову Лізі на коліна. Вона прийнялась гладити мене по волоссю. – Наташ… Про який біль ти казала? Про той, який не відпускає мене, хоча минуло вже стільки часу. Я відповіла, коли хмара, схожа на серце, стала безформною. – Я кохала… Ліза міцно стиснула мою долоню, все зрозумівши.