Раді Вас бачити!

Я тиждень не телефонувала Софії, оскільки та заборонила мені. Сказала, що кине мене у чорний список, якщо я згадаю ще раз про неї і роботу у свою законну відпустку. Тому коли за день до весілля я побачила на екрані номер її помічниці Лариси, в мене всередині крига утворилася. – Ларо? Що сталося? – Наталочка, – звернення мені вже не сподобалося, як і пауза після нього. А далі Лариса продовжила вже через ридання, – Софія у лікарні. Там вже… метастази всюди. – Дякую, що повідомила, Ларо. Тримайтеся там, – впалим голосом промовила я і відключилася. Значить, це все. Боротьба Софії на цьому припиняється, а моя розпочинається. Я набрала її номер. – Ти відгуляєш це весілля і пам’ятатимеш, про що я тобі казала, – без привітань проговорила Софія. Зазвичай вона була м’якшою, тому цей тон означав, що вона каже серйозно і не потерпить сперечань. – Добре, мамо. – От і розумниця, – і наша розмова закінчилася. Нічого не могла з собою зробити – сльози текли одна за одною. Я втекла у посадку і просиділа там годину, поки не заспокоїлася і поки з мого обличчя не зійшли червоні плями. Я умилася водою з річки і покрокувала назад. Натягнувши на обличчя посмішку, я пішла до бабусі з Ромою. Потім до Лізи. Всім треба приділити трохи часу, поки він в мене є. Тому що не знаю, коли я їх всіх потім знов побачу. *** Трималася я ідеально, ніхто ні про що не здогадувався. Менш за все я хотіла б зіпсувати подрузі свято. Ромі я збиралася розповісти вже після нього. Весілля було казково прекрасним під невидимим прапором кохання, що майорив над усіма – його не бачили, але всі відчували. Я намагалася веселитися, але час від часу відходила подалі, щоб постояти у спокої і просто подивитися, як добре іншим. Діма плавився біля своєї подружки. Ми так і не зблизилися достатньо, щоб подружитися. Софія вчила мене приймати дійсність такою, яка вона є. Якщо тут у мене немає шансів, треба його відпустити. Є люди, пробратися до яких через вибудовані ними самими стіни нереально. А потім все різко перегралося. У розпал весілля Ромео шепнув мені на вухо, що йде гуляти з Уляною і збирається повести її на наш млин з мостом. Романтична місцинка, якщо подумати. Вечір, захід Сонця, річка, старий водяний млин… Мій братик час марно не тратить. Поки Діма слинку пускає на подружку і боїться зробити перший крок, Ромео діє. Гадаю, ця тактика більш правильна: пасивне очікування і мовчання не приносять успіху – перевірено. Я набралася духу і наблизилась до Діми. – Красуню, ви запізнилися. Випускний був десь два місяці тому. Мене вражала його манера спілкування з дівчатами. Він був народжений фліртувати. Я схвильовано усміхнулася - цього мені було мало. – Рада, що досі конкурую з молоддю. – Не знаю, яка ти була три чи п’ять років тому, але не думаю, що сильно змінилася. Ти і зараз схожа на королеву шкільного балу. Я кинула на нього короткий погляд. Не треба заходити так далеко, Дімо. – Це добре, я намагалася досягти саме такого ефекту. Мені терміново потрібна допомога залу! І, на щастя, тітоньки вирішили позмагатися, у кого з них вийде довше постояти у позі ластівки. – Дивись, – засміялася я. – Може не варто проро***и таке в цих сукнях? – кумедно скривився Діма. – О, у Марини Федорівни зламався каблук! Ми розмовляли, сміялися, дивлячись на веселий натовп гостей, але чим далі, тим більш знервованим здавався Діма. Я раптом зрозуміла одну річ. Завтра ми роз’їжджаємось. Рома не побачить Уляну до наступного літа, а Діма буде з нею поруч завжди. Щоб не сталося, моєму брату буде боляче, бо кохання на відстані нікому не приносило добра. Та й я вже сумнівалася, що удача на боці Роми. Тому треба припинити ці муки. Дімі слід поговорити з нею, поки не пізно і поки Рома не вліз в їхні стосунки. Я повела його на млин. Краще б ми залишалися біля школи… Ми оминули останні дерева, і нам відкрилася казкова картина, якщо б не одне «але». Рома саме схилився над Уляною і через секунду вже цілував її. А дівчинка або розгубилася і зависла, або… була зовсім не проти. Моє серце стиснуло від надії, що мій брат таки отримає свою часточку щастя, і я на мить навіть забула, що поряд зі мною щойно розбилося на друзки інше серце. Реакція Діми на побачене повергла мене в шок. Він наче збожеволів. Кілька секунд, і в нього розбиті руки, по пальцях тече кров, зуби стискає до скрипу. Я не знаю, який це душевний біль, що йому плювати на свої руки, він продовжує бити нещасні дерева і не помічає спочатку, як я повисла на ньому у спробах зупинити. Я боялася, що якщо він зіштовхнеться зараз із Ромою, то просто приб’є його. Але Діма і не думає повертатися туди. В його голові тепер кишать барвисті припущення, які через юний вік за секунду перетворюються на аксіому. Емоції душать, по колу змінюючи одна одну зі швидкістю світла, і судячи з розповідей Уляни, Діма до цього взагалі не готовий. Тут Йеллоустоунський вулкан прокинувся щойно. Мене кидає то в жар, то в холод від переляку за нього. Він збирався втекти, і я з трудом умовила його піти зі мною. Залишити хлопця самого зараз – наче вручити заряджений пістолет. Поки я промивала і бинтувала його рани, Діма не відривав від мене погляду. Я ніяковіла і тремтіла, сама себе не впізнаючи. Я боялася його ініціативи. У той момент я побачила себе зі сторони: два тижні я усміхалася йому, запрошувала на танці, іноді ніжно торкалася. Але він не міг знати, що я завжди так поводжуся з людьми, до яких небайдужа. Це можна було розцінити і як загравання… Так що я тепер з запізненням ховала погляд, подумки благала мовчати. Проклинала себе за власну поведінку протягом цих тижнів. Помилуватися їй закортіло! Ідіотка. Він піднявся, але я вважала, що йому ще зарано кудись йти. Проте він і не думав. Продовжував уважно спостерігати за мною кілька секунд, а потім прохрипів: – Добре… Може ти ще знаєш… Знаєш, як душевні рани лікувати? Дімо, це хибні думки, це тебе не вилікує. – Ми не зробимо цього, – злякано замотала я головою туди-сюди. Діма дивився зі зневірою і розчаруванням. Тільки не це, йому сьогодні і Уляни вистачить. Що мені тепер казати хлопцю? Я навіть не знаю, чим у них там на мосту все закінчилося. Все це промайнуло в моїй голові за секунду, а потім Діма знов вибухнув: – Тоді навіщо ти так дивишся на мене? До чого були всі твої торкання? Все, награлася? Розважилась? Він розвернувся і попрямував до дверей, і якась невидима могутня сила перенесла мене з мого місця, і я перегородила йому шлях. – Я думала, що це все, на що я можу розраховувати. Просто дивитися на тебе. Я ніколи не думала, що ти захочеш чогось більшого зі мною, – на одному подиху проговорила я не зовсім правду, але посил був такий: ти легко можеш зацікавити дівчину, і світ не крутиться біля однієї-єдиної. – І ось я – хочу і пропоную. – Існує безліч причин, чому ми не будемо цього робити. – Назви хоч одну, окрім тієї, що мені шістнадцять. – Не треба робити цього зі мною через відчай. Діма завмер, почувши ці слова, але він не потр***вав багато часу, щоб зрозуміти, як сильно ця ситуація мене зачепила. Вже через мить він притиснув мене до себе. – Пробач мені, Наташ. Я не хотів тебе образити… – Ти не винний, це я ввела тебе в оману. Я просто… не могла інакше. Ти мені дуже подобаєшся. – Ти повіриш, якщо я скажу, що ти мені теж? – Повірю… – прошепотіла я. – А душевні рани можна лікувати і по-іншому. – Невже ти дозволиш мені себе поцілувати? Не через відчай. – Не розумію, твоє «велике кохання» що, раптом зникло? Мене лякає така вітряність. – З мене досить, я перегортаю цю сторінку. А цьому не вірю, Дім. Ти влип надто сильно. – Я мала на увазі не поцілунки. – А що? – Ми просто можемо бути поряд одне з одним. Відчуваєш, що тобі вже стає краще? – я відсунулась, щоб подивитися йому в очі, а він нахилився і поцілував мене. *** О боги. Тільки губи – лагідні, гарячі, такі пестливі… Легкі, м’які, майже повітряні дотики. Я розтанула, розтіклася калюжкою від цієї ніжності, втратила орієнтири, і невдовзі знайшла себе притиснутою до стіни поряд з дверима, а поцілунок став палким і невгамовним. Я не відштовхнула хлопця – він мстився, виплескував свій розпач – і подалася назустріч. Нарешті я знов згадала, якою буває пристрасть. Я дала йому можливість самому вирішити, коли буде достатньо. На щастя, він не переходив меж. Діма був вихованим хлопчиком і розумів, що «ні» – це «ні». – Я згоден, побудемо поряд. Він взяв мене за руку і повів до ліжка. Ми уляглися на невеликій відстані, повернувшись одне до одного обличчям. Сьогодні я могла отримувати естетичну насолоду без обмежень. – Ти дуже красива. Сама не знаю, коли я почала плакати. Тут було все – і Діма, і Сашко, і Софія, і близькі, яких мені доведеться кинути, і мої страхи, і невідомість. Я почувалася такою маленькою і самотньою, життя моє здавалося мені повним несправедливості. Мене зігріло те, що Діма обережно витирав мої сльози. – Ох, невже я так погано цілуюсь, що ти аж заплакала? – хитро всміхнувся він. Я теж подарувала йому мимолітну усмішку. – У мене є одне прохання, – прошепотіла я, і Діма кивнув. – Ти міг би міцно обійняти мене? Так мене завжди обіймав Рома, коли я потр***вала підтримки. Його обличчя вмить зі звабливо-хитрого перетворилося на зворушливо-ніжне. Він притягнув мене до себе, і я, як кошеня, пригрілася в його руках і продовжила беззвучно плакати. Діма не ліз до мене в душу і не казав щось на кшталт «ну годі, годі». Спочатку просто обіймав і невагомо цілував мої скроню, лоб і вилицю, лагідно проводив носом або щокою по моїй щоці, а ще гладив мене кінчиками пальців по спині. Мабуть, зараз хлопцю теж було приємно відчувати, що він хоч комусь потрібен. – Якщо хочеш, можеш розповісти мені все, – прошепотів Діма, коли мої сльози висохли. Дякую тобі, Всесвіте, що послав мені його. І я розповіла все. Діма слухав, не пер***ваючи, але я читала всі емоції по його очах – сьогодні він був максимально відкритим. Коли я закінчила, то спитала: – Ти знаєш, скільки мені років? – Двадцять. – Гадаєш, це багато? Він смикнув плечима. – Мабуть, не дуже. Але коли тобі шістнадцять, це звучить солідніше. – Дім, я просто маленька дівчинка, якій дуже страшно. – Ти дуже розумна і винахідлива, а тепер у тебе ще є я і моя підтримка. Ти завжди можеш розраховувати на мене. Може мені і шістнадцять, але я зроблю для тебе все, що в моїх силах. – Я у перший же день зрозуміла, що ти моя споріднена душа. – Я радий, що зустрів тебе. Я боялася тієї миті, коли він піде. Того вечора і тієї ночі ми врятували одне одного, і це зв’язало нас назавжди. Ми таки стали друзями. Перед тим, як заснути в його обіймах, я прошепотіла: – Дім, я так мрію закохатись в хлопця, схожого на тебе. Такого ж темпераментного, гарячого, і при цьому доброго, ніжного і дбайливого. Діма мовчав деякий час. – Моя тобі дружня порада, Нет: закохайся в того, хто вже закоханий в тебе. Якби ж твоя порада спрацювала, мій хороший…